Понеділок почався для Лариси як зазвичай — з аромату меленої кави та прасування сорочок. Віктор працював заступником начальника відділу у великій будівельній компанії, і його зовнішній вигляд мав бути бездоганним. Лариса вже двадцять п’ять років стежила за тим, щоб жодна зморшка не зіпсувала його репутацію.
— Ларо, ти чула, що Володимир Антонович сказав у п’ятницю? — Віктор застебнув манжети й подивився на себе в дзеркало з видимим задоволенням. — Ювілей! П’ятдесят років шефу. Гуляємо в «Гірському кришталі». Це той готель, пам’ятаєш, де минулого року міністри зупинялися?
Лариса всміхнулася, розставляючи тарілки з вівсянкою.
— Чула, Вітю. Ти вже три дні про це кажеш. Це гарна новина. Тобі треба відпочити, ти забагато працюєш останнім часом.
— Не просто відпочити, — Віктор сів за стіл, очі його блищали. — Там будуть усі. Партнери з Києва, інвестори. Це шанс, розумієш? Якщо я себе правильно поставлю, крісло начальника департаменту після Нового року — моє. Шеф натякнув, що запрошує з дружинами. Хоче «сімейної атмосфери», щоб показати стабільність фірми.
Лариса відчула легкий трепет. Вона рідко виходила «у світ». Останні роки її життя обмежилися маршрутом «дім — супермаркет — дача». Її колишня робота в архітектурному бюро здавалася тепер чимось із минулого життя, наче сон, який вона бачила колись дуже давно.
— З дружинами? — перепитала вона, і в її голосі пробриніла надія. — Тоді мені треба подумати, що одягнути. У мене з останнього весілля племінниці нічого такого немає…
Віктор на мить застиг з ложкою в руці. Його погляд став холодним і оцінюючим. Він оглянув дружину: домашній халат, волосся, зібране у простий вузол, руки, посічені домашньою роботою.
— Та встигнемо ще, Ларо. До вихідних далеко. Головне — костюм. Мені потрібен новий костюм. Не можу ж я перед інвесторами в цьому старому піджаку з’явитися.
Весь тиждень пройшов у підготовці Віктора. Вони тричі їздили в центр. Вибирали темно-синю трійку з легкою іскрою в тканині. Лариса терпляче чекала біля примірочної, тримаючи його стару куртку. Потім вони пів години сперечалися через краватку — вона наполягала на глибокому винному кольорі, він хотів щось яскравіше. Зрештою, взяли її варіант, бо він дійсно робив його обличчя свіжішим.
Віктор був окрилений. Він заправив повний бак, перевірив тиск у шинах, двічі дзвонив адміністратору готелю, щоб уточнити час заїзду. Лариса ж чекала моменту, щоб нагадати про себе.
За три дні до поїздки, коли в домі вже пахло свіжовипрасуваною святковою сорочкою, Лариса нарешті зважилася.
— Віть, я завтра після обіду пробіглася б по магазинах. Мені треба сукню подивитися. Може, щось темно-зелене або синє, під твій костюм? Даси мені трохи грошей?
Віктор, який саме вивчав список гостей у телефоні, незадоволено скривився. Він не відірвав очей від екрана.
— Та відчепися ти з тією сукню, Ларо. Не горить. Може, в тебе в шафі щось є? Ну, те чорне, з мереживом.
— Вітю, тому мереживу вісім років, — тихо сказала вона. — Я в нього ледь втискаюся, і воно вже зовсім не для такого рівня готелю.
Він нічого не відповів, лише щось буркнув собі під ніс.
Наступного вечора, коли Лариса вже сподівалася, що вони поїдуть разом, Віктор сів за кухонний стіл. Перед ним лежав блокнот і телефон з відкритим калькулятором. Він виглядав дуже зосередженим, наче вирішував долю великого контракту.
— Сідай, Ларисо. Треба поговорити, — голос його був сухим, «діловим».
Вона сіла навпроти, серце чомусь почало прискорено битися.
— Я тут порахував наші витрати за цей місяць. Костюм обійшовся в копієчку. Плюс подарунок шефу — ми з хлопцями скидалися на дорогий годинник, моя частка чимала. А тепер дивись… — він повернув до неї екран телефону. — Нова сукня для тебе — це мінімум три тисячі, якщо не купувати мотлох. Зачіска, макіяж у салоні — ще півтори. Манікюр — п’ятсот. Взуття? У тебе ж немає туфель під нову сукню? Ще дві тисячі. А ще ж треба куртку якусь пристойну, бо в твоїй старій плащівці соромно з машини виходити біля входу.
Лариса слухала, і кожне слово було як удар маленьким, холодним молоточком по серцю.
— Разом виходить майже вісім-дев’ять тисяч на один вечір, — підсумував Віктор. — І це тільки щоб ти «постояла поруч». Я подумав… Нащо нам зараз такі витрати? У нас за опалення борг, Маринці на навчання треба відкласти.
— Але ж Володимир Антонович запрошував з дружинами… — її голос ледь тремтів. — Ти сам казав, це важливо для репутації.
— Та хто там на тих дружин дивиться? — махнув рукою Віктор. — Скажу, що ти прихворіла. Тиск піднявся або застуда. Ніхто й не помітить. Там буде суто чоловіча компанія, вирішуватимемо серйозні справи. Тобі там буде нудно, тільки ноги в нових туфлях натреш. Короче, я поїду сам. Так раціональніше.
Він закрив блокнот з таким виглядом, наче щойно врятував сімейний бюджет від банкрутства. Лариса мовчала. Вона дивилася на його задоволене обличчя і не впізнавала чоловіка, з яким прожила чверть століття.
Субота настала сонячна і морозна. Віктор встав рано. Він довго крутився перед дзеркалом, наспівуючи якусь мелодію. Лариса мовчки готувала йому сніданок. Вона відчувала себе прозорою, невидимою.
— Ну, все, я погнав! — він весело поплескав її по плечу, застебнув нове пальто. — Не сумуй тут. Подивися серіал, відпочинь. У понеділок розповім, як усе пройшло.
Він поцілував її в щоку — швидко, механічно, як цілують двері, виходячи з дому. Лариса стояла біля вікна і дивилася, як їхня машина від’їжджає від під’їзду. Коли червоні вогні фар зникли за поворотом, вона сіла на табурет посеред кухні.
На столі залишилася його брудна чашка. Лариса дивилася на неї, і раптом сльози самі покотилися по щоках. Це не були сльози істерики. Це була тиха, гірка образа жінки, яку щойно оцінили і списали в утиль, як стару деталь.
Двадцять п’ять років. Вона згадала, як вони починали. Маленька кімнатка в гуртожитку, одна каструля на двох. Вона тоді працювала на двох роботах, щоб він міг закінчити курси підвищення кваліфікації. Потім народилася Маринка. Ларисі пропонували посаду провідного архітектора, але Віктор сказав: «Ларо, хтось має тримати тил. Мені треба, щоб удома було спокійно». І вона погодилася. Вона стала його «тилом». Вона вчила з донькою уроки, вона закручувала банки з огірками, вона прасувала ці кляті сорочки, поки він будував кар’єру.
І ось підсумок. Вона — «зайва стаття витрат». Вісім тисяч гривень виявилися дорожчими за її присутність поруч.
Саме в цей момент клацнув замок. До квартири зайшла Маринка — їхня доросла донька, яка вже рік як жила окремо, працюючи дизайнером у великій IT-компанії.
— Мам, я ключі забула минулого разу, зайшла забрати… — Маринка замовкла на півслові, побачивши матір. — Мамо? Що сталося? Чому ти в халаті? Ви ж мали бути в горах!
Лариса швидко витерла очі.
— Та нічого, доню. Тато поїхав сам. Я… я вирішила вдома лишитися. Трохи голова болить.
Маринка підійшла ближче, примруживши очі. Вона знала маму занадто добре.
— Не бреши мені. Де твій тиск? Де ліки? Ви посварилися?
Лариса довго трималася, але зрештою прорвало. Вона розповіла все: і про калькулятор, і про сукню, і про те, як Віктор вираховував вартість її манікюру.
Обличчя Маринки ставало дедалі жорсткішим. Вона не перебивала, лише стискала кулаки.
— Значить, «раціональніше», кажеш? — голос доньки став низьким і небезпечним. — Значить, мама — це додаток до господарства, на який шкода грошей?
— Маринко, не треба… Він, мабуть, правий, зараз важкі часи…
— Важкі часи? — Маринка різко встала. — Мамо, вставай. Прямо зараз.
— Куди? — Лариса розгублено кліпала очима.
— Ми йдемо купувати твою гідність. Хоча ні, гідність у тебе є, ми йдемо купувати її гідну упаковку. Збирайся. Одягайся у що завгодно, ми все одно все купимо нове.
Торговий центр зустрів їх шумом і блиском. Лариса почувалася тут чужою. Вона постійно озиралася на цінники й хапалася за серце.
— Маринко, це занадто. Дивись, ця сукня коштує як три мої пенсії!
— Мамо, замовкни, будь ласка, — лагідно, але впевнено сказала донька. — Сьогодні ти не думаєш про ціни. Сьогодні ти думаєш про те, як ти виглядаєш. Ти — Лариса Іванівна, жінка, яка створила Віктора таким, яким він є. І ти заслуговуєш на найкраще.
Вони зайшли в дорогий бутік. Консультантка, побачивши просте пальто Лариси, спочатку хотіла щось сказати, але поглянула на рішучу Маринку і лише ввічливо схилила голову.
— Нам потрібно щось елегантне, але вбивче, — сказала Маринка. — Для вечірнього прийому в горах.
Через годину Лариса вийшла з примірочної в сукні кольору глибокого смарагду. Тканина м’яко облягала фігуру, довжина до підлоги робила її вищою, а розріз збоку додавав нотку аристократизму.
— Боже… — прошепотіла Лариса, дивлячись у дзеркало. Вона не впізнавала цю жінку. Де поділася та втомлена господиня? На неї дивилася красива, статна дама з сумними, але глибокими очима.
— Беремо, — коротко кинула Маринка.
Потім був салон краси. Ларисі мили голову ароматними шампунями, частували кавою. Майстер чаклував над її волоссям, укладаючи його в легкі хвилі. Візажист підкреслив її вилиці, зробив очі виразнішими, але не перевантажив обличчя гримом. Коли їй зробили манікюр — ідеальний, кольору «нюд» — Лариса відчула, як усередині щось змінюється. Вона почала вирівнювати спину.
Біля виходу з салону їх чекав Андрій, наречений Маринки, на своїй новій машині.
— Ого! — Андрій навіть випустив ключі з рук. — Ларисо Іванівно, якби я не знав, що це ви, я б подумав, що це якась кінозірка.
— Андрію, не перебільшуй, — зніяковіла Лариса, але в душі їй було неймовірно приємно.
— Ми їдемо в гори, — оголосила Маринка, сідаючи на переднє сидіння.
— Ні, діти, я не можу… Віктор там, він здивується, він розсердиться… — почала було Лариса.
— Нехай дивується, — відрізала донька. — Ми зняли номер у готелі «Едельвейс». Це буквально за п’ятсот метрів від «Кришталю», де тато. Ми просто поїдемо туди відпочити. Подихаємо повітрям. А ввечері… ввечері побачимо.
У ресторані «Гірського кришталю» панувала атмосфера розкоші. Кришталеві люстри відбивали світло в келихах з шампанським, офіціанти в білих рукавичках безшумно ковзали між столами.
Віктор почувався королем. Його новий костюм сидів ідеально. Він уже встиг переговорити з двома важливими людьми та отримати комплімент від шефа щодо краватки.
— А де ж ваша чарівна дружина, Вікторе? — Володимир Антонович підійшов до нього, тримаючи в руці келих дорогого віскі. Поруч стояла його дружина, одягнена в шовк і перли.
— Ой, Володимире Антоновичу, таке нещастя, — Віктор зробив скорботне обличчя. — Підхопила якийсь вірус. Температура під сорок, кашель… Я ледь не лишився вдома з нею, але вона наполягла: «Їдь, Вітю, це такий день для фірми». Золота жінка, самі розумієте.
— Шкода, дуже шкода, — похитав головою шеф. — Ми хотіли познайомитися ближче. Моя Софія багато чула про вашу Ларису, про її архітектурне минуле…
Саме в цей момент двері ресторану розчинилися. До зали зайшли троє: молода пара і жінка, яка миттєво прикувала до себе погляди всіх присутніх.
Віктор саме підносив келих до губ. Коли він побачив Ларису, рука його здригнулася, і кілька крапель коньяку впали на його нову, дорогу краватку. Але він цього навіть не помітив.
Лариса йшла впевнено. Смарагдова сукня мерехтіла під світлом ламп. Вона не ховалася, не сутулилася. Поруч із нею йшла Маринка, яка виглядала як справжня модель, і Андрій, який тримав обох жінок під руки.
— Це… це що? — прошепотів Віктор, бліднучи на очах.
Володимир Антонович простежив за його поглядом і розплився в усмішці.
— О! Вікторе, ви казали про сорок градусів температури? Здається, вашій дружині стало значно краще за останні кілька годин! Дивіться, яка красуня!
Лариса підійшла до їхнього столика. Вона бачила, як у Віктора смикається око, як він судомно намагається прикрити пляму на краватці.
— Добрий вечір, Володимире Антоновичу, — спокійно сказала вона, простягаючи руку для привітання. — З ювілеєм вас. Вибачте, що запізнилася. Знаєте, як це буває — діти вирішили зробити сюрприз. Сказали, що такий вечір не можна пропускати вдома.
— І вони абсолютно праві! — вигукнув шеф, щиро захоплений. — Ларисо Іванівно, ви сьогодні — окраса нашого свята. Вікторе, що ж ти мовчиш? Веди дружину до столу!
Віктор стояв як укопаний. Він не міг вимовити ні слова. У його голові все ще клацав калькулятор: «Сукня… манікюр… готель… звідки?»
Вечір перетворився для нього на тортури і водночас на дивне прозріння. Він бачив, як його колеги, які раніше ледь віталися з ним, тепер підходили, щоб познайомитися з Ларисою. Він бачив, як Володимир Антонович запросив її до танцю і про щось жваво з нею розмовляв — мабуть, про старі архітектурні проєкти, бо Лариса жваво жестикулювала і сміялася.
Він раптом побачив свою дружину очима інших людей. Не як «витрату», не як «домашній тил», а як яскраву, розумну і красиву жінку, яку він чомусь вирішив сховати в чотирьох стінах.
Коли свято добігло кінця і вони вийшли на прохолодне гірське повітря, Маринка з Андрієм тактовно відійшли до своєї машини. Віктор і Лариса залишилися на терасі готелю.
Тиша була важкою. Віктор дивився на гори, на зорі, а потім перевів погляд на дружину. Вона стояла, накинувши на плечі піджак Андрія, і дивилася вдалину.
— Ларо… — почав він тихо. Його голос більше не був діловим чи сухим. Він був розгубленим. — Скільки це все коштувало?
Лариса повільно повернула до нього голову. В її очах не було злості. Був лише легкий сум.
— Ти знову про гроші, Вітю?
Він опустив голову.
— Ні. Я не про гроші. Я про те… як я міг бути таким дурнем.
— Знаєш, — почала вона, — коли ти вранці поїхав, я відчула себе непотрібною річчю. Наче я — старий диван, який шкода викинути, але вже соромно показувати гостям. Я зрозуміла, що за ці двадцять п’ять років я так звикла економити на собі заради твоїх цілей, що ти теж звик економити на мені. Ти перестав бачити в мені людину. Ти бачив лише цифри в калькуляторі.
— Вибач мені, — Віктор зробив крок до неї і взяв її за руку. Рука була холодною, але він міцно її стиснув. — Я так загрався в цю «успішність», у ці кар’єрні перегони, що забув, хто мене на цій дистанції підтримував усі ці роки. Я сьогодні дивився на тебе в залі й не міг повірити, що це моя Лариса. Мені було соромно. Не за те, що ти приїхала, а за те, що я хотів тебе сховати.
Лариса зітхнула.
— Гроші, які витратила Маринка, вона заробляла сама. Вона сказала мені одну річ: «Це інвестиція в маму». І вона мала на увазі не сукню, Вітю. Вона мала на увазі мою впевненість у собі.
Віктор обійняв її за плечі.
— Я все поверну Маринці. До копійки. І… я обіцяю тобі. Більше жодних «раціональних рішень» за твій рахунок. Ти — не стаття витрат. Ти — моє життя.
Вони стояли під нічним небом, і десь далеко в горах шумів вітер. Це не було миттєве зцілення всіх ран, але це був початок.
Коли вони повернулися додому через день, Віктор сам дістав калькулятор. Але цього разу він не рахував витрати на манікюр. Він шукав у мережі квитки до Парижа на весну.
— Вітю, це ж дорого… — за звичкою почала була Лариса.
Він подивився на неї, усміхнувся і відклав телефон.
— Ларо, це не дорого. Це — необхідно. Нам треба знову навчитися бути не просто співмешканцями, а чоловіком і жінкою.
Лариса вперше за довгий час подивилася на себе в дзеркало в передпокої й не відвернулася. Вона знала, що смарагдова сукня тепер висітиме в шафі як нагадування: вона варта того, щоб бути поміченою. І не тільки шефом на ювілеї, а насамперед — людиною, яка обіцяла бути з нею і в горі, і в радості, але ледь не забула про це через звичайні цифри.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
