Мої тато з мамою завжди пишалися мною – я завжди навчалася на відмінно і була зразковою дочкою. Тому коли після закінчення школи вирішила поїхати навчатися до Києва, щоб отримати гарну освіту, батьки лише раділи за мене.
Коли я вступала на навчання, батьки мені ще напередодні сказали, що не зможуть мені оплачувати освіту, адже у них просто навіть грошей таких немає. Я це добре знала та розуміла, тому навіть не ображалася на них, а мала надію, що сама з усім впораюся. Я збиралася в Київ.
Мені пощастило, я вступила до університету на державний, оселилася в гуртожитку. Тут я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Русланом, з яким щаслива в шлюбі ось уже 8 років.
Коли ми з ним стали спілкуватися, я зрозуміла, що він з дуже бідної сім’ї, у нього навіть не було грошей, щоб мені якусь цукерку купити. Батьків у нього немає, його виховували бабуся з дідусем. Грошей в них було зовсім мало – лише на найнеобхідніші речі вистачало. З дитинства Руслана привчили до праці. Сам навчився заробляти собі на хліб ще з малого віку. У нього не було вищої освіти, він приїхав до у столиці заробляти собі на життя.
Ми зустрічалися, а потім Руслан покликав мене заміж, я з радістю погодилася і ми разом стали жити в гуртожитку. Стали планувати своє щасливе майбутнє разом.
Поки ми жили в Києві Руслан встиг освоїти безліч професій, починаючи від офіціанта і закінчуючи охоронцем в магазині. Але грошей він заробляв не так багато – лиш для оплати щоденних потреб для нас обох. Про покупку свого житла не могло бути й мови.
Це питання стало для нас дуже непростим. Особливо цим переймався Руслан, він не хотів постійно жити в гуртожитку, а хотів ще й велику сім’ю мати, діток.
І якось мені Руслан розповів, що у нього могла б бути своя квартира, але опікуни в особі бабусі і дідуся забрали в нього це житло. Коли хлопець ще нічого сам не розумів, вони попросили згоду на продаж цієї нерухомості. На виручені гроші вони хотіли відремонтувати свій будинок, звісно, що потім вони ніби планували переписати його на онука.
Але не так склалося, як гадалося. Дідуся і бабусі не стало, вони й ремонт не закінчили і гроші ті від квартири залишилися. Оскільки Руслан не був першочерговим спадкоємцем, то і претендувати на спадщину не міг. Відразу знайшлися ближчі родичі, які швидко привласнили будинок собі. Отож, мій чоловік залишився ні з чим взагалі.
Його рідні тітка і дядько просто залишили будинок собі. Тому Руслан і не чекав допомоги від таких родичів і всі свої сили направив на те, щоб самому досягти в житті всього.
Я, зізнаюся, завжди вірила в чоловіка, тому коли він вирішив займатися продажем м’яса, перешкоджати не стала, а навпаки – підтримала його. Він швидко знайшов постачальника, який займався доставкою по всій Україні. Перед Русланом відкрилися нові перспективи. Він відкрив кілька ковбасних цехів, і бізнес пішов відразу вгору. Я бачила. як чоловік старався, він намагався зробити все, аби справи пішли добре. І вже через рік з ним почали працювати великі ресторани і роздрібні магазини, які бажають бачити на своїх прилавках якісний та свіжий товар.
Далі все йшло добре, у нас народились синочок і донька, ми орендували житло просторе. Згодом розширення бізнесу допомогло нам купити власний будинок. Для мене це було дуже важливо – адже кожен мав свій куточок, простору і світлу кімнату. Ми мали гарне подвір’я, красивий садок.
Зараз мій чоловік має дуже хороший стабільний дохід, що дозволяє нам жити повноцінним життям. Ми навіть взяли квартиру в кредит для нашого доброго майбутнього, щоб забезпечити своїх дітей власним житлом.
А нещодавно згадала про існування Руслана його рідна тітка. Вона раптом захотіла нас провідати, коли дізналася про гарний бізнес свого племінника. Всього за кілька днів вона розповіла про багатство нашої сім’ї всім, кому тільки хотіла, тому останнім часом вся родина стала телефонувати Русланові, усім щось було потрібно, хоча багато років, навіть коли він був дитиною малою, про нього ніхто ніколи й не згадував з цих людей.
А моєму Русланові одночасно і смішно, і сумно. Адже раніше нікому не було до нього справи. Жоден родич свого часу не виявив бажання допомогти бідному хлопцеві, який сам заробляв на своє життя. Бувало таке, що Руслан не мав копійки на шматок хліба, і ніхто йому тоді не хотів допомогти. Йому щиро зараз прикро, що він став потрібен рідні тільки через те, що зараз має багато грошей. І це усвідомлення дозволяє не тішити себе ілюзіями і не проявляти турботу щодо тих людей, хто колись залишив собі хату бабусі, в яку було стільки вкладено грошей його батьків.
Руслан не ображається, але й особливої любові чи відчуття родинного зв’язку у нього також нема. І я його чудово розумію. Коли родичі йому телефонують, то обов’язково щось для себе просять, але він спокійно відповідає:
– Я нічим не можу вам допомогти, я вас не знаю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
