fbpx

Я тоді гостювала в своїх батьків в селі. Ми гарно повечеряли і я лягла спати. Вночі мені наснилася моя старенька сусідка, а вранці вже до мене телефонувала її донька

Не даремно кажуть люди: купувати потрібно не хату, а сусідів біля хати. І це щира правда. Я ще з дитинства знала, що сусіди іноді бувають набагато ближчими за рідних. Радість чи проблеми – добрі сусіди завжди будуть поруч з тобою, співчуватимуть щиро. Часом сусіди і дітей не ділили на своїх і чужих – усі зростали на одній печі, разом вечеряли.

Я про це все згадала, коли нам із чоловіком довелося у місто переїхати. Хоча до душі нам і припала одна з квартир, але ми поки не квапились її купувати. Поговорили з бабусями, які дуже часто сидять біля під’їзду. Ніби все гаразд, але я чомусь вагалася у виборі і не могла прийняти рішення. Вирішила ще раз розпитати людей про мешканців квартири, яка знаходиться по сусідству з тією, яка нам сподобалася.

Цього разу на лавочці сиділа лише одна якась жінка пенсійного віку. Я сіла поруч з нею. Поговорили на якісь теми, а потім я й запитала про своїх можливих майбутніх сусідів. Моя вже знайома жінка трохи дивно на мене глянула і тихо мовила: “Гарні сусіди, хороші люди вони”. Як не намагалася її розговорити, більше вона нічого не сказала мені про них.

Невдовзі ми купили квартиру саме ту і вже перенесли туди всі речі. Як же я здивувалася, коли дізналася, що моя співрозмовниця біля під’їзду і є нашою сусідкою, та ще й моєю землячкою.

Лідія Петрівна, як і я, звикла до сільського укладу життя, де сусіди – близькі одне одному люди. Так у нас і повелося: спечу щось смачненьке, занесу бабусі, а вона моєму синочкові цукерок передасть – “від зайчика”, як це прийнято казати у нас. Жили ми гарно і дружно, завжди одне одному допомагали.

Минали роки. Лідія Петрівна, після того, як не стало її чоловіка, на свою малу батьківщину вже не їздила, роки давалися взнаки, вона вже сиділа вдома, з квартири не виходила. А я, їдучи до батьків на Львівщину, завжди подумки передавала привіт її рідному маленькому селі, де сусідка народилася і виросла. А потім, коли поверталася додому, жартома звітувала перед старенькою бабусею, мовляв, привіт від вас передати не забула вашому маленькому селі. Сусідка відразу веселішала, радісно розповідала про своє минуле сільське життя, про родину свою згадувала, про батьків.

А якось я саме гостювала у своїх батьків. Мені наснилася моя сусідка Лілія Петрівна, а вранці мені, несподівано, зателефонувала її дочка: “Мамі зараз важко, просить, щоб ви приїхали, хоче з вами поговорити, побачити вас”. А я за 250 кілометрів від неї була. Попрощатися з сусідкою не встигла.

Але тепер, коли я їду повз її село, завжди подумки передаю від неї привіт.

Я й тепер, як і колись, завжди передаю селу вітання від Олександрівни. Коли зустрічаєш в житті хорошу людину, після неї залишається лише світло в душі, її неможливо забути.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page