— «Я тебе ніколи не любила, Михайле, а дитина взагалі була помилкою, яку я терпіла дванадцять років», — ці слова пролунали в тиші квартири як вирок, після якого неможливо вдати, що нічого не сталося.

Олена стояла посеред кімнати з невеликою валізою. Вона виглядала якось надто святково для сімейної драми: яскрава помада, нова зачіска, очі сяють вогником, якого Михайло не бачив уже дуже давно.

— Зрозумій, я просто хочу бути щасливою. Я вийшла за тебе лише тому, що хотіла досадити своєму колишньому. Ти просто вдало підвернувся, такий надійний, правильний… А зараз він повернувся. Він зрозумів, що я — жінка його життя. І я лечу.

Михайло мовчав. Його натруджені руки, що зазвичай пахли деревиною та домашнім затишком, зараз безпорадно висіли вздовж тіла. Він дивився на жінку, з якою ділив хліб і ліжко більше десятиліття, і не впізнавав її.

— А як же Аня? — нарешті видавив він. — Вона ж твоя рідна…

Олена зневажливо знизала плечима, навіть не глянувши в бік дитячої кімнати, де за дверима, затамувавши подих, сиділа дванадцятирічна дівчинка.

— Вона твоя копія, Михайле. Така ж спокійна, нудна. У мене до неї так і не прокинулося те, що називають материнським інстинктом. Залишається з тобою. Оформимо все швидко, мені нічого від вас не треба, я йду в нове життя.

— Йди… — тихо сказав батько. — Просто йди зараз.

Аня чула кожне слово. Вона сиділа на ліжку, обійнявши старого плюшевого ведмедя, і відчувала, як усередині щось обривається. Вона завжди знала, що мама її не любить. Це відчувалося в кожному холодному погляді, у кожному зауваженні про немиту підлогу чи невдало підібрану сукню.

Інші мами на дитячому майданчику обіймали своїх донечок, цілували в маківки, називали «сонечками». Аня ж чула лише: «Ганно, не плутайся під ногами», «Ганно, знову ти в брудному». Вона думала, що це вона якась неправильна, що вона має краще вчитися чи частіше прибирати, аби заслужити хоча б усмішку.

А виявилося — справа зовсім не в ній. Мама просто ніколи не хотіла бути мамою.

Коли вхідні двері грюкнули, в квартирі оселилася мертва тиша. Аня не витримала і розридалася — голосно, по-дитячому, захлинаючись від образи. Батько зайшов до кімнати майже миттєво. Він сів поруч, пригорнув її до себе, і Аня відчула тепло його фланелевої сорочки.

— Все буде добре, доцю. Ми впораємося. Тепер ми — команда.

Життя пішло своїм чередом, але тепер воно було іншим. Михайло взяв на себе додаткові зміни, щоб Аня ні в чому не відчувала потреби. Вони вчилися жити вдвох. Батько освоював ази кулінарії, а Аня, попри свій вік, взяла на себе господарство.

Вечорами вони часто сиділи на кухні, пили чай, і Михайло розповідав про свою заповітну мрію.

— Ось побачиш, Ганнусе, настане день, і ми поїдемо до великих гір, до чистих озер. Є таке місце, де небо зливається з водою, де повітря таке прозоре, що здається, ніби ти можеш побачити весь світ. Я обов’язково тебе туди відвезу. Це моя мрія ще з юності.

Аня дивилася на батька і бачила, як у його очах з’являється цей особливий блиск. Вона знала: заради цієї мрії він готовий працювати день і ніч.

Роки минали швидко. Випускний вечір став для Ані справжнім випробуванням на дорослість. Вона стояла в ніжно-блакитній сукні, яку вони разом із батьком обирали кілька вихідних поспіль. Михайло виглядав дуже солідно в своєму єдиному костюмі.

— Яка ж ти в мене красуня, — прошепотів він, коли вони йшли до школи. — Шкода, що…

Він не договорив, але Аня зрозуміла.

— Тату, не треба. Сьогодні тільки наш день. Нам ніхто інший не потрібен.

Коли директор вручав Ані атестат і хвалив її за успіхи, вона глянула в зал. Михайло сидів у третьому ряду і непомітно витирав очі хустинкою. Це був перший раз, коли дівчина бачила сльози на обличчі свого сильного батька. Серце стиснулося від ніжності.

Потім був університет, нові знайомства і, нарешті, Артур. Хлопець із рудим волоссям та незгасаючим оптимізмом підкорив Аню з першого погляду. Він був таким же щирим і простим, як її батько.

Перше знайомство Артура з Михайлом пройшло на диво легко. Вони зачинилися в гаражі, обговорюючи деталі ремонту старої автівки, а коли вийшли — вже були кращими друзями.

Весілля було скромним, але дуже теплим. Михайло танцював із донькою, і Аня відчувала, як він міцно тримає її руку, наче передаючи її в надійне майбутнє.

— Тату, ти тепер один залишишся, — хвилювалася вона після переїзду. — Може, знайдеш собі когось? Ти ж чоловік ще хоч куди!

— Ой, Ганнусе, — сміявся він. — Яке там «хоч куди». У мене тепер головна мета — онуків дочекатися. А так — риболовля, книги, спокій. Мені добре.

Одного дня, коли Аня поверталася з навчання, її перестріла жінка. Вона була виснажена, з передчасними зморшками на обличчі, одягнена в стареньку куртку, що вже давно вийшла з моди.

— Ганно… Ганнусе, це ти? — голос жінки тремтів.

Аня зупинилася, вдивляючись у знайомі риси, які колись були для неї цілим світом.

— Ви хто? — сухо запитала вона.

— Та як же… Я ж мама твоя. Подивись, як ти виросла… На батька схожа стала. Як він там?

Аня відчула, як усередині піднімається холодна хвиля. Не було злості, не було бажання кричати. Була лише порожнеча.

— У мене немає матері. У мене є лише батько, який присвятив мені життя. А ви — просто перехожа. Не турбуйте нас більше.

Вона пройшла повз, навіть не озирнувшись. Серце калатало, але в душі панував спокій. Вона знала, що вчинила правильно.

Наближалося п’ятдесятиріччя Михайла. Аня з Артуром довго думали, що подарувати людині, яка ніколи нічого для себе не просила.

— Артуре, пам’ятаєш, батько завжди розповідав про свою мрію? Про те велике озеро в горах, про подорож через усю країну? — Аня запалилася ідеєю.

— Ти про ту поїздку на авто? Звичайно! Давай зробимо це. Липень якраз вільний. Візьмемо намет, завантажимо машину і поїдемо. Батя буде в захваті.

Коли вони оголосили про це Михайлові, він спочатку не повірив.

— Діти, та ви що… Це ж так далеко… Це ж такі витрати…

— Тату, це не обговорюється. Це твій ювілей. Ти все життя дбав про мене, дозволь тепер нам зробити щось для тебе.

Михайло вперше за довгий час посміхнувся так щиро, що зморшки навколо очей розгладилися.

Ця подорож стала найкращим часом у їхньому житті. Тисячі кілометрів доріг, мальовничі краєвиди українських степів та лісів, нічні розмови біля вогнища. Вони багато сміялися, згадували дитинство Ані, планували майбутнє.

Коли вони нарешті дісталися місця призначення — величного гірського озера, про яке мріяв батько — сонце саме сідало за горизонт. Вода була немов дзеркало.

Михайло підійшов до самої кромки води, довго мовчав, а потім просто обійняв доньку та зятя. Його очі світилися таким щастям, яке неможливо купити за жодні гроші.

— Тепер я бачив усе, — тихо сказав він. — Дякую вам, мої рідні.

Після повернення додому вони ще довго ділилися враженнями. Аня роздрукувала велику фотографію, де вони втрьох стоять на березі озера, щасливі та засмаглі.

Наступного ранку Аня заїхала до батька, щоб завезти свіжий хліб. Вона відчинила двері своїм ключем. У квартирі було дуже тихо.

Батько лежав у своєму ліжку. Він виглядав дуже спокійним, на губах застигла ледь помітна посмішка. Він просто не прокинувся. Пішов тихо, уві сні, напевно, ще раз переживаючи ту дивовижну подорож.

Біль був нестерпним, але водночас Аня відчувала дивну вдячність долі. Вони встигли. Вони подарували йому ту саму мить щастя, про яку він мріяв усе життя.

На прощання прийшло багато людей. Сусіди, колеги — всі знали Михайла як людину з великим серцем.

Десь осторонь, біля самого виходу з кладовища, Аня знову побачила ту жінку. Олена стояла з хустинкою біля очей, намагаючись підійти ближче.

— Анечко, прийми мої співчуття… Я дізналася від знайомих… Мені так шкода, він же був ще такий молодий…

Аня зупинилася поруч із чоловіком. Вона подивилася на Олену — тепер уже зовсім чужу, постарілу жінку, яка колись відмовилася від усього справжнього заради ілюзії.

— Дякую за слова. Але ваші почуття тут зайві. Ця людина прожила гідне життя і померла щасливою. У нього була сім’я, яка його любила. І це головне.

Вони з Артуром пішли до машини. Аня знала, що під серцем вона вже несе нове життя.

Через дев’ять місяців на світ з’явився хлопчик. Його назвали Михайлом. І Аня точно знала: цей малюк буде рости в любові, якої так багато було в серці її батька. Пам’ять про людину, яка вміла любити без жодних умов, житиме вічно.

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Аня, не давши матері другого шансу? Напишіть свою думку в коментарях.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.