Коли Ліда знайомилася з Валерієм, їй здавалося, що життя нарешті усміхнулося. Після десяти років самотності, виховання доньки й нескінченної боротьби за кожну копійку — поруч з’явився чоловік, який міг узяти відповідальність. Високий, впевнений, говорив красиво:
— Я тебе берегтиму, — казав він, — ти вже натерпілася. Хочеш, я зроблю, щоб ти жила, як жінка, а не як тяглова кобила?
Він подобався їй не лише словами, а й тим, що здавався господарем. Мав СТО, щось там ремонтував, їздив на непоганій машині. А ще — був начебто турботливим батьком. Постійно розповідав про свого сина Дениса: мовляв, хлопець здібний, розумний, «майбутній айтішник».
Ліда слухала й думала: оце так чоловік — і до дітей не байдужий.
Її донька Іринка тоді закінчувала одинадцятий клас. Гарна, тиха дівчинка з розумними очима. Хімію любила так, як інші люблять музику. Могла ночами сидіти над підручником, зважувати щось на стареньких терезах, що стояли ще з маминих студентських років.
— Мамо, я точно поступлю! Я вже на олімпіаді область взяла! — радісно казала вона, коли принесла диплом.
— Звісно, поступиш, — усміхалася Еліда, — головне — вір у себе.
Коли Валерій переїхав до їхньої трикімнатної квартири, усе ніби змінилося. Спочатку — трохи незручно, бо чоловік не звик, щоб поруч була чужа дитина. Потім — поступово, день за днем, він почав встановлювати «свої правила».
Одного вечора, коли всі троє сиділи за вечерею, Валерій кинув між іншим:
— Треба подумати, як нам сімейний бюджет організувати. Бо Денис у мене в столицю збирається поступати. Той факультет платний, і ціни дуже високі, а ще, утримання.
— Ну, Іринка ж теж буде поступати, — сказала Ліда.
— І куди це?
— На хімію.
Валерій пирхнув:
— На хімію? А що вона там робитиме? Колби мити? Навіщо їй це, і взагалі, навіщо дівчині освіта? Лідо, хай іде на роботу, час уже. Вона скоро заміж вийде, а щоб мити каструлі вища освіта не потрібна.
Іринка опустила очі, але нічого не сказала. Після тієї вечері вона довго не виходила зі своєї кімнати.
Наступного дня Ліда спробувала поговорити з чоловіком, бо такого вона від нього точно не очікувала.
— Валерію, розумієш, у неї талант. Їй треба вчитися. Я сама допоможу, хай тільки вступить.
— А чого це ти допоможеш? Наш бюджет тепер спільний. І ми повинні думати про спільні цілі, — суворо відповів він. — Мій син — майбутнє. Він тягнеться до великого. А твоя… ну, хай борщі вчиться варити, то практичніше.
Ліда не знала, що сказати на таку відверту категоричність. Вперше за довгі роки їй стало страшно у власному домі.
Через тиждень Валерій привіз синові ноутбук, новий телефон і куртку за кілька тисяч. Іринка того вечора стояла в коридорі, тримаючи старенький рюкзак у руках.
— Мамо, можна я собі куплю джинси? Ті вже зовсім протерлися…
Валерій почув.
— Які ще джинси? Знов гроші викидати? Як підеш на роботу — тоді купиш.
Дівчина тихо пішла в кімнату. Лііда стояла мов укопана.
«Це ж моя дитина. Моя. А я мовчу…»
Того вечора вона не спала. Думала про те, як легко повірила словам про «світле майбутнє». Про те, як переписала частину квартири на чоловіка — щоб, мовляв, сім’я була «на рівних». І як зараз їй соромно дивитися в очі доньці.
Потім був день, коли Іринка принесла лист із університету: «Запрошуємо до вступу на хімічний факультет». Вона сяяла. Але Валерій лише скривився:
— Не сміши. Ми ж домовилися — поки без навчання.
— Ми не домовлялися, — вперше твердо сказала Ліда. — Ти так вирішив.
— А ти думаєш, я на дурну дитину гроші витрачатиму, коли свій син перспективний?! — крикнув він.
Тоді вона зрозуміла: усе. Далі мовчати — значить втратити себе.
Наступного ранку Ліда прокинулася раніше. Приготувала каву, вийшла на балкон і подивилася на місто. Сонце сходило, як завжди — тихо, спокійно. Вона відчула, що цей день змінить усе.
Коли Валерій встав, вона вже чекала на нього за столом.
— Валерію, — сказала спокійно, — я подумала. Я не зможу бути жінкою, яка відвертається від своєї дитини. Ти мене прости, але так далі не буде.
— Та що ти мелеш? — буркнув він.
— Ключі залиш на столі.
Він ще довго щось говорив, гримав дверима, погрожував, що «все забере», бо «тепер теж власник». Але вона більше не слухала.
Через кілька днів Ліда подала заяву до суду. Довгою, важкою дорогою, але вона змогла повернути квартиру. Оформлення ще не встигло дійти до кінця, тому вона включила реверс. Не без допомоги адвоката й знайомих, але змогла. Валерій не отримав нічого.
А Іринка восени вступила. Приїхала з перших занять натхненна.
— Мамо, в нас лабораторії — справжні! Уявляєш, я вже синтезувала сіль міді!
Еліда посміхнулася й обійняла її.
— Ти моя найцінніша формула, доню. Яка вийшла тільки завдяки тому, що я колись зрозуміла: треба боротися не за чоловіка, а за дитину.
І коли вона дивилася на Іринку, на її сяючі очі, думала лише одне: світло завжди повертається туди, де його не зрадили.
Жінка може втратити майно, час, навіть віру — але не має права втрачати себе й любов до своєї дитини.
Якби Валерій не був таким категоричним, можливо, у них би і могло щось вийти. Але він поставив її перед вибором, а для неї, як для мами, вибір був очевидний — і вона вибрала майбутнє своєї дитини.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
