fbpx
Життєві історії
Я таки в суботу свасі зателефонувала. Кажу – треба дітям квартиру купити. А вона мені відповіла, що грошей у них немає. Я припускала, що відповідь буде саме такою, але сподівалася, що хоча б цього разу свати мене підтримають

Дочка моя вже 8 років заміжня. Весь цей час я не можу зрозуміти своїх сватів, які не беруть абсолютно ніякої участі у житті наших дітей. Я довго мовчала, бо думала, що вони зрозуміють і почнуть допомагати. Але цього не сталося, а зять мовчить.

Ми з чоловіком стараємося з усіх сил. Квартиру їм купили, перед тим продали свою велику, трикімнатну. За виручені гроші собі взяли невелику квартиру і дітям, щоб вони могли жити окремо. Ремонт їм зробили, меблі купили, з онуками сидимо… А зі сторони сватів – жодної допомоги!

Зараз у доньки двоє дітей: старша онука першокласниця і  молодша, якій всього вісім місяців. Дитину треба до школи водити, от ми й крутимося з чоловіком, обоє задіяні, щодня до доньки, як на роботу, по черзі їздимо, допомагаємо.

А свати ніякої участі не беруть. Я взагалі на них дивлюся і дивуюсь, як це можна? Ні інтересу, ні участі, нічого… І так з самого початку! Вони навіть на весілля синові жодної копійки не дали. Ті двісті доларів, які вони принесли в конверті, виглядали дуже скромно з їхньої сторони, адже ми дітям ключі від квартири вручили.

В чому я бачу проблему зараз – квартира, яку ми їм вісім років тому купили, – однокімнатна. Тоді цього більш ніж достатньо було, на двох. А тепер у них двоє дітей. Тісно стало! Коляски, ролики, велосипед, санки, купа речей, іграшок… І потім діти ростуть. Зараз вони маленькі, але думати треба на кілька років уперед.

Зятю кажу, що треба розширятися. Якщо він сам не заробив на розширення житлоплощі, може, батьки допоможуть трохи нарешті? Живуть вони вдвох у трикімнатній квартирі, в якій, між іншим, нашому зятю належить третина. А якщо не хочуть допомагати — нехай, говорю, тобі хоча б твою частку виділять.

Але зять не захотів нічого просити у батьків, каже, що батькам не наважиться таке сказати! У них немає можливості допомогти, єдина квартира. І мені заборонив навіть розмовляти з ними на цю тему. У батьків йому соромно брати, а у нас не соромно. Заїхав і мешкає вже вісім років. Ну сам би заробляв би тоді…

Проте я бачу, що він особливо не напружується. До сьомої відпрацював і додому. Я не знаю, люди ж якось квартири купують. Мабуть, знаходять можливість, підробітки беруть, або з батьками домовляються… Донька мені потім каже, мамо, ну навіщо ти лізеш? Ну не хочуть свекри допомагати, і не будуть, це ясно. А мені прикро, ті батьки живуть для себе, по санаторіях їздять, а ми маємо знову думати, як дітям допомогти.

Я таки в суботу свасі зателефонувала. Кажу – треба молодим квартиру купити. А вона мені відповіла, що грошей у них немає. Я припускала, що відповідь буде саме такою, але сподівалася, що хоча б цього разу свати мене підтримають.

Розумію, що треба якось дітям допомогти, але що робити, не знаю.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page