Степан ніколи не виходив із дому, не поцілувавши мене. Це був його маленький щоденний ритуал — навіть якщо ми зранку встигли посперечатися через невимкнене світло, навіть якщо він запізнювався на важливу зустріч. Легкий дотик губ, звичне «до вечора» і приємний звук дверей, що закриваються.
Так було й того ранку. Я сиділа на кухні, повільно допиваючи каву й перебираючи в голові список речей для поїздки до мами.
— Олено, не забудь, потяг о третій, — Степан зазирнув у кухню, поправляючи комір сорочки.
Я вкотре подумала, як добре він виглядає, незважаючи на легку сивину на скронях і ледь помітні зморшки біля очей. П’ятнадцять років життя під одним дахом, а я досі мимоволі любуюсь ним.
— Я замовив тобі машину через додаток, прийде сповіщення, коли водій під’їде. Тобі не треба буде тягти валізу до зупинки.
— Дякую, любий, — я посміхнулася. — Не хвилюйся, я все встигну. Мамі привіт передати?
— Обов’язково, — кивнув він, підходячи ближче. — І скажи, що її фірмові голубці зі шкварками я згадую чи не щотижня. Натяк зрозумілий?
— Більш ніж, — засміялася я. — Я передам, і вона обов’язково наготує тобі цілий кошик на дорогу назад.
Степан схилився і поцілував мене — як завжди перед виходом, але сьогодні цей цілунок видався мені трохи довшим, ніж зазвичай. Можливо, це була просто моя уява.
— Бережи себе, — прошепотів він і пішов.
У хаті запала тиша. Я допила каву й повернулася до зборів. Мамин ювілей — сімдесят п’ять років — це подія, яку не можна проігнорувати, навіть якщо доводиться їхати самій. У Степана несподівано з’явилося відрядження в іншу область, і як він не намагався змінити графік, нічого не вийшло. «Нічого, — заспокоював він мене ввечері, — відсвяткуємо наступними вихідними всією родиною. Я повернуся, і ми влаштуємо справжнє свято у нас».
Закінчивши збирати речі, я відкрила ноутбук, щоб перевірити пошту — чекала на квитки від залізниці. Степан іноді користувався моїм лептопом, коли його власний був на зарядці, і часто забував виходити зі своїх акаунтів. Цього разу теж було відкрито його скриньку.
Я вже збиралася просто закрити вкладку, але погляд мимоволі зачепився за останній лист у списку: «Підтвердження вашого бронювання. Ресторан “Дніпровські зорі”, столик на двох».
Серце на мить завмерло. Дивний збіг — лист прийшов учора пізно ввечері, а дата бронювання — завтра. Саме тоді, коли я буду в мами, а Степан нібито матиме складні переговори в іншому місті. Я клікнула на повідомлення, хоча десь глибоко всередині голос розуму підказував, що цього робити не варто.
«Шановний Степане Васильовичу! Підтверджуємо ваше бронювання столика №5 (панорамна тераса) на двох осіб, 15 червня, 19:00. Згідно з вашим побажанням, будуть підготовлені: букет білих лілій та охолоджений напій. Дякуємо, що обираєте нас».
Білі лілії… Мій улюблений аромат, але зараз він здався мені задушливим. Панорамна тераса, вечір на двох. Це зовсім не нагадувало робочу вечерю з партнерами чи швидкий перекус у відрядженні.
У скронях застукало. П’ятнадцять років ми будували наш дім цеглинка за цеглинкою, і жодного разу я не мала приводу сумніватися в ньому.
«Стоп, — наказала я собі. — Не роби дурниць. Може, це помилка? Або він готував сюрприз для мене, але дати змістилися?».
Але пояснення не знаходилося. Уява, цей невблаганний режисер, уже крутила в моїй голові кінофільми один страшніший за інший. Хто вона? Як давно це триває? Чим я стала для нього не такою? Раптом згадалися його запізнення «через затори», нова сорочка, яку я не купувала, і те, як він став частіше ховати телефон екраном донизу. Дрібниці, які раніше здавалися випадковістю, тепер складалися в похмуру картину.
Я схопила телефон, щоб зателефонувати йому й викричати все, що думаю, але вчасно зупинилася. Що я скажу? «Я нишпорила у твоїх листах?» Ні, треба було заспокоїтися.
Решту часу до виїзду я провела як у тумані. Руки самі закривали валізу, перевіряли документи, вимикали світло. Все автоматично.
Дорога до вокзалу була довгою — місто завмерло у великому заторі через ремонт мосту. Я дивилася у вікно на перехожих і думала: «Може, це знак? Може, варто розвернутися, повернутися додому й побачити все на власні очі?». Але я не могла. Мама чекала. Вона готувала, прибирала, скликала рідню. Зіпсувати їй свято своїми підозрами було б занадто жорстоко.
У вагоні поїзда моєю сусідкою виявилася жінка середніх років на ім’я Віра. Вона мала добрі очі й спокійний голос.
— Ви така сумна, наче не на свято їдете, а на іспит, — тихо зауважила вона, коли поїзд рушив і за вікном попливли українські краєвиди: зелені посадки, золотаві поля та маленькі села з охайними хатками.
Це просте зауваження стало останньою краплею. Я не втрималася й розплакалася прямо там, у купе. Віра не зніяковіла. Вона просто простягла мені серветку й пляшку води.
— Виговоритися іноді корисніше, ніж випити ліки, — сказала вона. — Я за освітою психолог, а за покликанням — просто людина. Поки ми доїдемо до вашої станції, ви можете розповісти все. Я вас не знаю, ви мене — теж. Це безпечно.
І я розповіла. Про лист, про лілії, про наші п’ятнадцять років і про те, як страшно зараз відчувати, що земля йде з-під ніг.
— Знаєте, — почала Віра після тривалої паузи, — у моїй практиці зрада — це лише один із варіантів. Людське життя складніше за схему. Буває, що чоловік готує подарунок, який не вдався. Буває, що він допомагає сестрі чи давній подрузі в складній ситуації. А буває, що ми бачимо те, що підказує нам наш власний страх.
— Яке ще може бути пояснення столика на двох із квітами? — гірко спитала я.
— Поки що у вас немає фактів, лише припущення. Не дозволяйте їм зруйнувати ваш візит до мами. Будьте там, будьте з нею. А коли повернетеся — запитайте прямо. Без криків, просто запитайте.
Я дістала телефон. На екрані була наша спільна фотографія з минулого літа — ми в Карпатах, на тлі синіх гір, щасливі й засмаглі. Невже та щирість у його очах була фальшивою?
Я набрала його номер. Степан відповів швидко.
— Оленко? Ти вже в дорозі? — його голос звучав турбовано.
— Так, їду. Просто хотіла почути тебе. Як твої справи?
— Та от, завантажую документи в машину. Завтра буде важкий день, багато зустрічей. Можливо, ввечері буду поза зоною, бо конференція в закритому приміщенні. Не хвилюйся, я наберу, як тільки звільнюся.
Я прикусила губу. «Зустрічі», «конференція»… Тепер це звучало як заздалегідь підготовлений сценарій.
— Добре, — видавила я. — Удачі тобі. Люблю тебе.
— І я тебе, сонечко, — відповів він.
Як можна так тепло брехати? Ця думка пекла мене всю ніч.
Мама зустріла мене на пероні. Вона сяяла в новій вишиванці, яку я подарувала їй на минулий Великдень.
— Оленко! Квіточко моя! — вона обійняла мене, і від неї пахло домом: сушеними травами, випічкою та затишком. — А чого ж ти така бліда? Може, в дорозі захитало?
— Все гаразд, мамо. Просто мало спала останнім часом, — я намагалася посміхатися, хоча всередині все стискалося.
Вдома був накритий стіл. Мама перевершила саму себе: тут були і вареники з вишнею, і запечена домашня птиця, і ті самі голубці для Степана. Прийшли сусіди, мамина сестра, давні друзі сім’ї. Всі гомоніли, бажали здоров’я, згадували минуле.
Я трималася як могла. Жартувала, розливала узвар, підтримувала розмову. Але щоразу, коли хтось питав: «А як там Степан? Чого ж не приїхав?», мені хотілося сховатися.
Ввечері, коли гості розійшлися, мама підсіла до мене на веранді.
— Розказуй, що в тебе на серці, — тихо сказала вона. — Ти весь вечір наче не тут. Щось між вами сталося?
— Мамо, я просто втомилася…
— Оленко, я тебе дев’ять місяців під серцем носила і тридцять років поруч бачу. Ти не просто втомилася. Ти поранена.
Я не витримала й розповіла їй про свої підозри. Мама мовчки слухала, дивлячись на захід сонця.
— Знаєш, доню, — нарешті промовила вона. — Життя прожити — не поле перейти. Бувають у шлюбі такі тумани, що й власної руки не бачиш. Але Степан — людина честі. Я не вірю, що він міг би так просто розтоптати все, що ви маєте. Можливо, він і справді щось наплутав із тим рестораном, але не роби висновків, поки не поговориш з ним очі в очі.
Тієї ночі я майже не спала. Я уявляла його в тому ресторані. Яке воно, те вино? Про що вони говорять? Чи він сміється з її жартів так само, як колись із моїх? Біль був майже фізичним.
Наступні два дні я провела в очікуванні. Степан дзвонив рідко, посилався на зайнятість. Кожне його «цілую» здавалося мені тепер отруєним.
Коли прийшов час повертатися, я відчувала дивну суміш страху та полегшення. Нарешті це закінчиться. Або ми все з’ясуємо, або… про «або» я намагалася не думати.
На пероні у рідному місті мене зустрів Степан. У руках він тримав… великий букет білих лілій. Таких самих, як ті, що мали бути в ресторані.
— З поверненням! — він підійшов і міцно обійняв мене. Його обійми були такими ж теплими й надійними, як завжди.
Я мовчала. Мені було важко навіть дихати під вагою цього букета.
У машині він був у піднесеному настрої, розповідав про дорогу, про те, як пройшли його справи. А я дивилася у вікно й збиралася з духом.
Коли ми зайшли додому, він раптом зупинився в коридорі.
— Оленко, зачекай. Заплющ очі.
— Степане, нащо ці ігри? — в моєму голосі прорвалося роздратування.
— Прошу тебе, просто на хвилинку. Це важливо.
Я підкорилася, відчуваючи, як до очей підступають сльози.
— Можна відкривати.
Я розплющила очі. Ми стояли у вітальні. На столі стояла маленька коробочка, обтягнута оксамитом, а поруч — роздруковане фото нашого першого спільного житла.
— З нашою п’ятнадцятою річницею, люба, — тихо сказав він.
— Але ж вона… вона через тиждень, — пробурмотіла я.
— Так, — він зітхнув. — Я хотів влаштувати все ідеально. Пам’ятаєш, ти колись казала, що хотіла б повечеряти на тій високій терасі з видом на річку? Я забронював столик на вчора, бо думав, що встигну забрати тебе від мами раніше. Але коли ти сказала, що залишаєшся на довше, я зрозумів, що план провалився. Намагався перенести на сьогодні — але там усе розписано на місяці вперед.
Я дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
— То… ти не був у ресторані вчора?
— Ні, звісно. Я був у тому місті, як і казав. Зустрічі затягнулися допізна, я навіть поїсти нормально не встиг. Довелося скасувати бронь у ресторані, і вони, напевно, зняли оплату як за неустойку. Але квіти я все одно замовив сьогодні тут, у нашому магазині біля дому.
— А білі лілії? — мій голос тремтів.
— Ну, ти ж їх любиш. Ти завжди кажеш, що вони пахнуть святом. Оленко, що з тобою? Ти плачеш?
Я сіла на диван і закрила обличчя руками. Весь цей тиск, вся ця чорна підозра, яка душила мене три дні, раптом лопнула, як мильна бульбашка. Мені було соромно, нестерпно соромно за свою недовіру.
— Степане… я… я бачила той лист. У пошті. І я подумала… боже, яка я дурна… я подумала, що ти там з іншою. Доки я в мами…
В кімнаті запала тиша. Степан присів поруч на підлогу, взяв мої руки у свої. Його погляд був серйозним, трохи ображеним, але сповненим любові.
— Ти справді могла так подумати? Після всього, що ми пройшли? Після того, як ми разом вибиралися з боргів, будували цей дім, підтримували одне одного у найважчі часи?
— Вибач мені, — шепотіла я крізь сльози. — Просто все так збіглося. Твоє відрядження, той ресторан… Я накрутила себе так, що ледь не збожеволіла.
Степан зітхнув і притулився лобом до мого коліна.
— Мабуть, я теж винен. Останнім часом ми так багато бігаємо по справах, що забуваємо просто поговорити про те, що нас лякає. Але запам’ятай раз і назавжди: іншої немає й бути не може. Ти — мій дім. Ти — мій спокій.
Він відкрив коробочку. Там була витончена прикраса — кулон із невеликим блакитним каменем, що нагадував колір неба у Карпатах.
— Я хотів, щоб це було особливим, — додав він.
Того вечора ми не пішли до ресторану. Ми замовили їжу додому, дістали мамині голубці, які я таки привезла, і просиділи на кухні до самої ночі. Я розповіла йому про Віру з поїзда, про мамині слова. Ми сміялися з моєї «детективної діяльності», хоча обом було трохи ніяково.
Ця ситуація навчила мене багато чому. Тепер я точно знаю: довіра — це не відсутність запитань, а сміливість їх ставити. Не можна будувати стіни зі своїх підозр, бо вони зрештою завалять тебе саму.
Минуло кілька місяців. Степан, як і раніше, цілує мене перед виходом. Але тепер, якщо у когось із нас з’являється тінь сумніву, ми не ховаємо її в кишеню. Ми сідаємо на кухні, заварюємо чай і просто розмовляємо. Бо життя таке непередбачуване, єдина справжня опора — це людина, яка тримає тебе за руку і ніколи не відпускає.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
