Я сиділа на кухні, готувала чай і думала, що сьогодні приготувати на сніданок. Може, сирники? Або оладки з яблуками? Субота ж — можна трохи полінуватися, не поспішати. У вікно ледь пробивалося сонце, і я, закутавшись у халат, навіть відчула, що життя, хоч і не просте, але затишне.
Тут відчинилися двері. Чоловік прийшов. Валентин. З самого ранку кудись ходив — сказав, що «в справах». Я навіть не питала, звикла. За десять років шлюбу він навчив мене, що надмірні питання йому не подобаються.
— Нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи навпроти.
Я поставила чайник на плиту й подивилася на нього. В його голосі не було ні злості, ні втоми — тільки холодна твердість. І вже тоді я відчула — буде щось погане.
— Я йду від тебе, — спокійно сказав він. — Ми розлучаємося.
Чайник ще не встиг закипіти, а всередині мене вже все обірвалося.
— Що? Як це? Чому? — я насилу вимовила.
— Не треба сцен. Так буде краще для всіх. Ти залишаєш мені будинок, — він показав рукою навколо, — повертаєшся в нашу стару квартиру. Собі залишаєш салон краси. Твоя справа, твої клієнти. Але більше — ні до моїх грошей, ні до бізнесу, ні до цього дому — ти не маєш відношення.
Я мовчала. Навіть не могла знайти слова. Але далі він кинув таке, що я ледь не впустила чашку.
— І ще. Донька буде жити зі мною.
— О ні, — я підвелася. — Це вже ні!
І тут він гукнув:
— Марічко, іди сюди!
Дівчинка, наша одинадцятирічна донька, зайшла на кухню, наче чекала цього сигналу. Він подивився на неї й каже:
— Доню, скажи мамі, з ким ти хочеш жити?
Я дивилася на неї, серце билося десь у горлі. А вона опустила очі, покусала губу і тихо прошепотіла:
— З татом…
Мене ніби громом вдарило. Я зрозуміла: він підготував її. Розповів, яка я «зла», як я «нічого не розумію», і як йому «тяжко» зі мною.
— Ясно, — тільки й змогла сказати я.
Увечері я зібрала речі, поїхала у стару квартиру, де ми жили колись удвох — ще до всього цього «успішного життя». Квартира була маленька, але рідна. Там пахло минулим, спогадами і моєю молодістю.
Я плакала. Багато. Але потім сказала собі: досить. Я ж не якась безпорадна. Я маю руки, маю голову, маю свій салон.
Минув тиждень. І от Валентин з’явився знову. Не сам. З холодним виразом обличчя, з документами в руках.
— Підпиши, — каже. — Ти продаєш свою частку салону мені.
— З якого це дива?
— Бо моя Лариса хоче вести цей бізнес.
— Хто така Лариса?
Він навіть не знітився.
— Моя жінка. Тепер.
Я засміялася. Гірко, але щиро.
— Ти навіть не встиг розлучення нормально оформити, а вже «жінка»?
— Не ускладнюй, Ірино. Продай. Я дам тобі гарну ціну.
— Купи інший салон.
— Вона хоче саме цей.
— Тоді — ні.
Його обличчя перекосилося.
— Добре. Тоді я передаю свою частину Ларисі. І побачимо, як ти з нею впораєшся.
Наступного дня у дверях салону стояла вона. Висока, доглянута, з червоною помадою і пихатим виразом.
— Доброго дня, — сказала Лариса, обводячи поглядом приміщення. — Тепер я тут головна, і ви всі повинні мене слухатися.
І почалося. Вона ходила між майстрами, командувала, вимагала звіти за день, вказувала, як треба обслуговувати клієнтів, хоч сама в житті не тримала в руках ножиці чи пензель.
Дівчата — мої дівчата, з якими ми роками працювали, — ледве стримували емоції. До кінця дня троє заявили, що звільняються.
— Іро, — шепнула мені перукарка Світлана, — або ми всі підемо, або ти щось роби.
І от того вечора я запросила всіх на вечерю. Звичайну, без розкішних ресторанів — у мене вдома, у маленькій квартирі. Піца, домашнє вино, чай. І ми почали радитися.
— Ми не дамо їй нас знищити, — сказала я. — У мене є план.
Наступного дня я прийшла в салон усміхнена. Лариса теж була там — із кавою в руці, вся така «власниця».
— Ну що, Ірино, ти вже здалася? — єхидно спитала вона.
— Навпаки, — кажу. — Я знайшла нову ідею для розвитку.
Я почала розповідати про «салон-кафе» — нову концепцію, де клієнти можуть не лише зробити зачіску, а й випити кави, поки чекають. Лариса засяяла.
— О, чудово! Я якраз обожнюю каву!
— Так, але треба інвестиції, — кажу. — Нові меблі, кавомашина, реклама. Якщо ви справді керуєте, то вам і вкладати.
І вона повелася. Через тиждень привезли дорогу кавомашину, столи, декор. Лариса щодня приїздила, контролювала — і не помічала, що клієнти один за одним йдуть до іншого салону. Мого нового.
Поки вона займалася «кофейним салоном», я відкрила через вулицю інший — з тими ж майстрами. Ми все продумали заздалегідь. Назвали просто — «Ірина Beauty». Люди тягнулися до нас, бо знали — там атмосфера, там руки, там душа.
Через два місяці салон Лариси був порожній. Вона бігала по кабінетах, кричала, що я вкрала клієнтів, погрожувала судом. Але все було чисто. Усе по закону. Вона не мала ні досвіду, ні команди. І Валентин… Валентин зрозумів, що його «ідеальна» нова жінка — це його крах.
Він прийшов до мене. Стояв у дверях мого нового салону, такий спустошений, як мокрий пес.
— Іро, — каже, — може, поговоримо?
— Про що? Про те, як ти мене залишив без дому і доньки?
— Я… помилився.
— Знаєш, — кажу я спокійно, — я тепер не маю часу на чужі помилки.
І тут з-за моєї спини вибігла Марічка.
— Мамо! — вона обійняла мене. — Можна я з тобою залишуся? Тато весь час нервує, а Лариса кричить…
Я притисла її до себе.
— Звичайно, доню. Ти ж моя.
Валентин стояв, дивився на нас і розумів, що втратив усе — не через мене, а через власну жадібність.
А я того вечора заварила собі чай, сіла на кухні й подумала:
Життя, воно як кава — гірке, поки не додаси в нього свого цукру. Але коли додаєш — воно пахне перемогою.
І тепер у моєму салоні завжди пахне саме так — кавою і свободою. А мій колишній чоловік отримав все по заслугах.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
