fbpx
Життєві історії
Я свою маму доглядала багато років. Якось до мене подруга прийшла, я пригостила її чаєм, ми розговорилися і я сказала все, що мала на душі: мені з мамою так важко, я вже втомилася, у неї характер непростий, іноді думаю знайти будинок для людей похилого віку. Ярослава пішла і про ту розмову я забула, а нещодавно зустріла куму на базарі і згадала про все

Рік тому не стало мами, я довго доглядала за нею. Мама мала не дуже добрий характер, останній час довго лежала, тому мені було дуже нелегко з нею. Не буду писати всі подробиці, але той, хто колись доглядав стареньку людину, дуже добре зрозуміє мене. Хочу написати про іншу людину.

Ми живемо в селі, де всі люди все про всіх знають, і важко щось залишити непоміченим. Мені з мамою було непросто, але я знала, що це мій обов’язок і я маю доглядати її на старості років. Якось до мене зайшла подруга – Ярослава. Ми з нею розговорилися, я пригостила її чаєм і якось, сама не розуміючи, розказала те, що було на душі: розповіла, як важко з мамою мені щодня доводиться, вона не слухає, докоряє постійно, робить недобрі речі. Щиро сказала, що іноді виникають думки, щоб підшукати будинок для людей похилого віку, але це ж рідна мама – так не зроблю.

Загалом вилила душу подрузі, та й забула про ту розмову. А якось куму зустрічаю на базарі, а вона мені каже, що вже все село говорить, що я хочу маму відвести в будинок для людей похилого віку. А потім і родичі мені стали телефонувати, казати, що в мене совісті не має, хочу маму відвести, а сама в її будинку живу. Я була здивована і засмучена, щось пояснювала, що навіть не думала такого робити, але мені ніхто не вірив, усі говорили, що я Ярославі розповідала про це. Загалом в селі всі люди ще довго про це пліткували, а ніхто вже й не слухав мене.

Мені прикро було від того, адже я просто у важку хвилину поділилася своїм життям з близькою людиною. Після того я уникала Ярослави, навіть спілкуватися з нею не хотіла. Згодом мами не стало, я доглянула її добре.

А нещодавно дізналася, що Ярослава взяла до себе рідну тітку доглядати, вона на неї переписала свою хату. Подруга три місяці її погляділа, а потім відвезла в будинок для людей похилого віку.

Нещодавно я побачила Ярославу, вона втомлена, сумна. Сама зі мною привітлася і зупинилася біля мене. Подруга стала просити вибачення.

Глянувши на подругу можу сказати, що то вже не та радісна жінка, якою я її пам’ятаю. Подруга почала свою розповідь.

– Спочатку, коли привезли тітку до мене додому, все було тихо, мирно. Їла вона те, що приготую, інколи розмовляли ми з нею досить довго. Все почалося з того, що приїхали на вихідні дні до нас діти. Привезли до нас внучку, куди ж без неї. Вона жвава така цікава дівчинка, сміється, бігає. Шумно в квартирі. Тітка відразу вийшла і сказала щоб ми перестали голосно розмовляти. Але це ж дитина, якій півтора року. Як їй скажеш щоб поводилася тихо. Тітка вихідні постійно була незадоволена. Але після, почалося. Їжа несмачна, тарілку вона вивертає на підлогу. На підлозі килим лежить, щоб тітці м’яко ходити. Весь килим мокрий і брудний від постійного висипання їжі. Потім кожен ранок постіль мокра. Я розумію, коли людина не може ходити. Але ж вона вдень не лежить ні хвилини, а вночі знову те саме. Я чесно на це мовчала, потім оформили її в будинок для людей похилого віку. Можливо, я не права, але жити далі так не маю наміру. Вибач мене, прошу, я тоді негарно вчинила.

Я мовчки послухала, розвернулася і пішла. Не хочу спілкуватися більше з цією людиною. Ярослава ще кликала мене, але я не повернулася. Чи правильно я вчинила тоді.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page