В Італії я була майже 20 років, за цей час я заробила немало грошей, так що і сину, і доньці по квартирі купила. Вони мені відразу сказали, що я повинна їх забезпечити житлом.
Своїх дітей я ростила сама, бо чоловік пішов від мене коли діти ще були малими. Він просто знайшов собі іншу, а мені залишив дітей і проблеми.
Чи варто говорити, як мені одній, в селі, було тяжко. Я тоді в нашому місцевому магазині працювала, заробляла мало, тому тримала вдома корову, курей, город садила. А на це все час потрібен, і робочі руки. Діти підросли і стали мені допомагати, правда, неохоче. Вони усіма силами намагалися вирватися з села, тому відразу після школи поїхали в обласний центр вчитися.
Я теж вирішила вдома не сидіти. Корову продала, город сусідці в оренду віддала, а сама зібралася і поїхала в Італію. Хоч жінки і розповідали, що буде важко, але я була впевнена, що не важче, ніж було вдома.
І я була права, бо в порівнянні з тією кількістю роботи, яку я робила вдома, Італія мені здалася справжнім відпочинком. Синьйора, в якої я працювала баданте, була ходячою, що значно полегшувало справу, моя робота полягала в приготуванні їжі і в прибиранні. А що там в тій квартирі прибирати?
Так, мова мені важко давалася, але синьйора мені трапилася хороша, вона з розумінням до цього ставилася і сама вчила мене говорити італійською.
Першою про материнський борг заговорила донька. Вона вважала, що якщо я не могла забезпечити їй гарне дитинство, то тепер, коли у мене з’явилися гроші, я маю це компенсувати. Дочка захотіла, щоб я їй квартиру купила, вона тоді заміж вийшла і в нашій хаті в селі жити не хотіла.
Після того, як я купила доньці квартиру, син почав скаржитися, що я різницю між ними роблю. Щоб його заспокоїти, я пообіцяла йому, що наступною покупкою буде квартира для нього.
Одним словом, 10 років я працювала на своїх дітей, а вони хоч би дякую за це сказали. Потім я порозумнішала, і припинила це спонсорство, стала гроші для себе збирати. Діти спочатку ображалися, а потім вони собі вирішили, що я і так всі гроші між ними поділю, то ж нема чого хвилюватися.
Та в мене інші плани. Я заміж виходжу, а що – мені ще й 60 нема, життя тільки починається. Я ж нічого доброго і не бачила за всі ці роки, робота лише одна. А тут я вже останніх три роки спілкуюся з одним чоловіком, діти про це не знають, ми не хотіли їм нічого говорити, щоб вони чогось гіршого нам не наробили.
Я якось почала розмову з дочкою про особисте життя, так вона аж з крісла зіскочила, мовляв, про що я думаю у своєму віці! А який вік у мене? 58 років! Хіба це старість?
Що б там дочка собі не думала, у мене є свої плани. І гроші є. Я вже про все подумала. Будинок для нас Василь вже вибрав, навіть завдаток дав. Я приїду в кінці грудня додому, купимо цей будинок, відсвяткуєм Новий рік, а потім розпишемся. Адже в 60 життя тільки починається!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.