fbpx
Життєві історії
Я своїх двох онучок виростила з пелюшок практично. Все для них робила, потім в садочок водила, а далі в школу, на гуртки. Вчила їх акуратності. Удома вони брали цукерки, печиво, їли в кімнатах. У мене строго – сніданок, обід, вечеря. Ніяких перекусів. Їмо тільки на кухні, за столом. Ніяких мультиків, лежання в ліжку до обіду. Людина вдень ​​лежати не повинна, сидіти склавши руки теж. Просила їх читати, переказувати прочитане. Навчила в’язати, шити, пекти печиво, прибирати. У кожної внучки були свої обов’язки по дому. Ми не нудьгували! А тепер я вже старенька, діти не хочуть, щоб я їм допомагала, вже не їдять страви, які я готую своїми руками чомусь, відмовляються. А нещодавно у мене був день народження, онучки мене навіть не привітали

– Я своїх двох онучок виростила з пелюшок практично, – розповідає пенсіонерка моя знайома Надія Василівна. – Їм зараз 14 і 10 років. Дорослі стали, про мене і не згадують. Не дзвонить ні одна, ні друга. А я ж все їхнє дитинство з ними сиділа. З садочка забирала, на ранки ходила, уроки вчила. По музеям і театрам водила – батькам було не до того, вони працювали.

Синові Надії Василівни майже 40 років, і внучки Оленка і Тетянка – його дочки. Син із сім’єю давним-давно вже живе окремо, хоча вони з дружиною тільки недавно виплатили кредит за житло і стали офіційними власниками невеликої двокімнатної квартири. Чесно кажучи, квартира їм вже замала, і подружжя активно подумують про розширення житлоплощі.

– Будуть знову брати кредит, по всій видимості! – зітхає Надія Василівна. – Вічні боржники.

Втім, перспектива нового кредиту сина і його дружину не особливо лякає. Зараз має бути набагато легше: все ж дочки вже великі, особливої ​​уваги не потребують. З дітьми такого віку можна спокійно працювати. Вони вже самі прийдуть, підуть, поїдять, зберуться в школу, сходять на заняття.

От раніше було непросто. Дівчата в саду часто вдома залишалися, коли було їм недобре, то разом, то, ще гірше, по черзі. Взагалі-то у них працювала няня, але не на повний день, а на кілька годин ввечері – забрати з садка і дочекатися вдома батьків. У денні години няня підхопити дітей не могла.

Та й якби навіть могла – оплачувати їй десятигодинний робочий день у подружжя, які виплачували кредит за квартиру, не було можливості.

І невідомо, як би вони виходили з того непростого становища, якщо б не Надія Василівна, яка всі роки була у невістки на підхваті. Саме вона заміняла няню в разі того, коли не було з ким сидіти з дітьми, сиділа на з ними, коли ті недужали, водила дітей в поліклініку. Старша, Оленка, пішла в перший клас, а Надія Василівна – на пенсі вже була, і перший час забирала внучку додому після уроків. Потім, через два роки, точно так же забирала і Тетянку.

– Не сиділи на групі продовженого дня до сьомої вечора, як більшість дітей! – розповідає Надія Василівна. – Мали можливість прийти додому, пообідати, нормально зробити уроки – без поспіху, в тиші і спокої, а я їх ще й погудую смачно.

Людина Надія Василівна відповідальна і акуратна людина, так що батьки, залишаючи з нею дітей, не турбувалися. І їсти дасть вчасно, і уроки вивчить, і взагалі, час з користю проведуть.

– Я завжди сиділа з дітьми дуже добре, стільки уваги приділяла їм, – розповідає Надія Василівна. – Вчила їх акуратності. Удома вони брали цукерки, печиво, їли в кімнатах. У мене строго – сніданок, обід, полуденок, вечеря. Ніяких перекусів. Їмо тільки на кухні, за столом. Ніяких мультиків, нічогонероблення, лежання в ліжку до обіду. Здорова людина вдень ​​лежати не повинна, сидіти склавши руки теж. Просила їх читати, переказувати прочитане. Навчила в’язати, шити, пекти печиво, прибирати. У кожної внучки були свої обов’язки по дому. Ми не нудьгували!

Пару років тому батьки дівчаток сказали Надії Василівні: все, спасибі, більше нагляд не потрібен. Сестри приходять зі школи самі, обідають, старша їде до репетитора, молодша на гуртки вже сама ходить. Всі справляються без проблем.

І з того часу як відрізало – внучки абсолютно не хочуть спілкуватися з бабусею.

– Чому вони не зателефонують ніколи? – сумно говорить Надія Василівна. – Невдячні! Я їх ростила, а вони! Навіть з днем ​​народження не привітали!

– Ну чому не привітали, мамо, – зітхає син. – Ми разом тобі телефонували.

– А мені не треба «разом»! – ображено відповідає Надія Василівна. – Я хочу отримати елементарне «вітаю» від улюблених онучок. Хоча б по телефону. Я багато чого прошу?

– Ну хочеш, телефонуй їм сама! – каже син. – Давай я тобі грошей перешлю на телефон.

– Справа не в грошах! – відповідає Надія Василівна. – Дзвонити повинні вони! Дзвонити, вітати, хоч трохи цікавитися здоров’ям – мені ж уже не сорок!

Невістка Надії Василівни, мати дівчаток, тільки зітхає.

– Вона і мені говорила – мовляв, чому внучки не дзвонять. Ну не дзвонять. А я що зроблю? Надія Василівна сама не змогла побудувати з ними відносин. Ні, так-то вона людина хороша, але непроста. Все виховувала їх чогось. Ходили строєм, все за правилами, все за графіком. В’язати їх вчила, коли вони не хотіли, кому це в’язання зараз потрібно? Прибирання ці вічні. Так, вона нам дуже допомогла в ті роки з дітьми, ми вдячні. Дітям говоримо про неї тільки хороше. Але вмовляти їх дзвонити бабусі я не бачу сенсу, якщо це не йде від душі. Кому потрібні не щирі почуття?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – belta.

You cannot copy content of this page
facebook