– Нещодавно невістка так мені і заявила: Валентина Петрівна, нам більше не потрібна ваша допомога, – ображено розповідає подругам знайома пенсіонерка. – Онук вже дорослий, десять років виповнилося, зі школи приходити зможе сам, обід буде гріти в мікрохвильовці. Гроші, які мені платили, підуть з вересня на репетитора з англійської.
Загалом, я тепер дітям не потрібна, виходить! Грошей на мене у них теж більше немає, просто так допомагати мені ніхто не збирається. Доведеться, мабуть, на старості років жити на одну пенсію.
Валентині Петрівні сімдесят років, десять років тому вона стала пенсіонеркою – приблизно тоді ж, коли у неї народився онук Арсен. Втім, ці дві події спочатку були ніяк не пов’язані. Сидіти з онуком Валентина Петрівна не планувала, цілком поділяючи точку зору більшості сучасних бабусь: ми своїх дітей виростили самі, тепер нехай вони самі виховують своїх.
І все б було добре, якби не фінансове питання. Жити на пенсію Валентині Петрівні виявилося важко.
– Ну, до сина звернися, нехай допоможе! – порадила їй подруга.
– У сина квартира в кредиті і дружина в декреті! – зітхнула Валентина Петрівна. – Зайвих грошей у них немає зовсім.
– Так нехай невістка йде працювати, а ти з онуком сиди, як няня, – надоумила подруга. – Нехай тобі за це платять. Ну а що, няню вони все одно будуть рано чи пізно брати, так краще платити тобі, правда ж? Гроші в сім’ї залишаться, і дитині так краще, все-таки не з чужою людиною буде, і матері спокійніше його залишати, і тобі надбавка до пенсії. Всім добре.
Думка подруги спочатку здалася дивною, але по зрілому міркуванні Валентина Петрівна знайшла її цікавою. Порадилася з сином і дружиною, і в підсумку так і зробили. Невістка Марина вийшла на роботу, спочатку віддаючи свекрусі дві третини зарплати.
Валентина Петрівна намагалася сумлінно відпрацьовувати ці гроші: читала онукові книжки, гуляла на майданчиках, вчила віршики. А в кінці місяця приходила за зарплатою. Батьки працювали і не хвилювалися за малюка.
Кар’єра невістки, до слова сказати, після декрету пішла в гору: в останні роки Марина стала начальником відділу в своїй фірмі, і заробляє дуже добре. Вони давно виплатили кредит за свою квартиру, і зараз будують заміський будинок. Зараз ось ще і няню звільнять, і будівництво піде швидше.
***
– Розумієш, Валентина Петрівна сама хотіла таких відносин, коли ніхто нікому нічого не винен, – знизує плечима Марина. – Ну, в такому разі повинна ж вона віддавати собі звіт, що ця штука працює в обидві сторони. Вона нам не повинна безкоштовно сидіти з онуком, прекрасно. Але і ми їй теж!
– Товарно-грошові відносини? Ти мені я тобі?
– Розумієш. Півтора року вона просто брала в мене левову частку моєї зарплати за те, що сиділа з рідним онуком. Потім, звичайно, зарплата у мене стала більшою, але перший час було дуже важко. І вона знала тоді прекрасно, як ми живемо. Що не від хорошого життя я від півторарічної дитини я пішла на роботу, залишивши його «улюбленій» свекрусі. Бачила, що її син працює на знос, що ми виділяємо ці гроші важко – і жодного разу не відмовилася.
Нічого, ми впоралися. Але тепер я буду вести себе приблизно так само, і нехай хтось скаже, що я погано поступаю.
– Ну а потім? Коли вона зовсім постаріє, будеш допомагати?
– Коли зовсім постаріє і захворіє, напевно, доведеться. Але поки вона на ногах – нехай сама справляється. Хай живе на пенсію. Ми їй нічого не винні, за допомогу з нашим сином цілком розплатилися. Більше допомога не потрібна.
Фото ілюстративне.
