fbpx

Я свого часу другу дочку народила, тільки усвідомивши, що у першої не буде нікого після того, як нас з батьком не стане. Думаю, нехай буде у моєї доньки на світі рідна душа. Раділа, що дві сестрички, дві дівчинки, дві донечки у мене. Все-таки дівчатам домовитися простіше в житті. А тепер вони дорослі жінки, ми з чоловіком старі, а вони бачити одна одну не можуть, уявляєте, і чути не хочуть. Гірше чужих людей

– Чесно кажучи, я свого часу другу дочку народила, тільки усвідомивши, що у першої не буде нікого після того, як нас з батьком не стане! – розповідає 68-річна Світлана Григорівна. – Думаю, нехай буде у моєї доньки на світлі рідна душа! Раділа, що дві сестрички, дві дівчинки, дві донечки у мене! Все-таки дівчатам домовитися простіше в житті. А тепер вони бачити одна одну не можуть, уявляєш, і чути не хочуть. Гірше чужих людей.

Звичайно, такий стан справ дуже засмучує літніх батьків. Світлана Григорівна ось уже кілька років не залишає спроб якось помирити сестер,своїх доньок: намагається поговорити з одного і з іншого, як би ненароком запрошує їх разом на дачу або на сімейні посиденьки. Нічого, на жаль, не виходить: розгорається знову суперечка і конфлікт між жінками поглиблюється ще більше, не дивлячись на те, що поруч мати в літах, яка все це бачить та хвилюється.

– А чому так виходить?

– Та ось я не знаю, чому! – з нерозумінням констатує Світлана Григорівна. – Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох своїх доньок.

– А в дитинстві вони як ладнали? Теж сперечалися постійно?

– Ну, в дитинстві різниця в віці у них була пристойна все ж – десять років! Як при такій різниці сперечатися? А потім і взагалі роз’їхалися. Старшій в двадцять три роки ми з батьком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа до весілля йшла вже. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі, там, може, і дитинка скоро буде. Так що ось, з двадцяти трьох років Ірочка живе окремо. А Катерині нашій тоді, виходить, всього тринадцятий рік минав, вона ще в школі вчилася на той час.

– Зрозуміло. А молодшій доньці, Катерині, потім теж ви з чоловіком з квартирою допомогли?

– Ну. Як би. Ні, Катерині якраз допомогти з квартирою не вийшло. Якби вона у нас була, невже б не допомогли? Хіба б я не дала власній донечці квартиру якусь там? Але ось так склалося. Катерина кредит взяла з сім’єю. З чоловіком двоє діток у них зараз. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили, все життя донькам віддавали все, для них старалися.

У старшої, Ірини, сімейне життя так і не склалася: весілля так і не відбулося. Квартиру батьки у дочки, звичайно ж, не забрали. Дівчина і так була засмучена розставанням з нареченим. Та й навіщо забирати? Про те, що житло коли-небудь буде потрібно молодшої дочки, тоді і не думалося – до цього моменту, здавалося, ще ох як далеко, ще сил і часу багато, колись щось назбирається.

Зараз Ірині сорок три, вона так і живе все життя в тій, подарованої батьками, квартирі. Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було. Працює на спокійній не дуже важкій роботі, сидить в офісі, подорожує, модно та дорого одягається. Має можливість: житло у неї є, і зарплату Ірина витрачає цілком на себе.

Молодшій сестрі, Катерині, тридцять три, і у неї зовсім інші турботи, ніж чим у сестри. Діти семи і чотирьох років і квартира, за яку вони з чоловіком віддають одну зарплату цілком. На другу живуть вчотирьох: платять комуналку, купують продукти і одяг, забезпечують маленьких дітей і старенький автомобіль, оскільки робота у чоловіка Каті в основному роз’їзна, і машина йому дуже на роботі потрібна.

– Це твої особисті труднощі! – говорила якось влітку на дачі на все селище Ірина на сестрі. – Нічого було дітей заводити. Думати треба головою! Скоро третього будете мати!

Це була одна зі спроб Світлани Григорівни примирити своїх доньок, запросивши їх в один з днів разом «на полуничку». Примирення, звичайно ж, не вийшло. Справедливості заради треба відзначити, що Катя теж не мовчала. Висказала все сестрі, що вона хитра така,бо й досі живе в батьківській квартирі, а за все життя нічого сама не має.

– Не розумію, ну чому вони так! – ледь не плаче Світлана Григорівна. – Найближчі люди на цьому світі! Як же так!

– Як як! – зітхає вже літня сусідка по дачі. – Невже сама не розумієш, як? Ти сама поставила клин між своїми дітьми своїми ж руками! Чому тепер дивуватися, в цьому лише твоя вина, вибач, звичайно, але говорю те, що зараз думаю.

На батьків, як не дивно, Катерина не ображається – вони люди старі вже, і уявлення про життя у них ось таке. Квартиру вони віддали дітям, які можуть бути до них претензії? Ображається вона на сестру, яка раптом вирішила, що все має бути для неї. З якого дива? Могла б поділитися.

Будь у Ірини сім’я, діти – Катя і слова б не сказала. Але ситуацію, що склалася вважає несправедливою. А за те, що сестра їй дорікала дітьми більше й знати її взагалі не хоче. Яке вона взагалі має право судити?

Отак минає рік за роком, батьки з тугою старіють, сумно дивляться на дочок, які до цих пір між собою не розмовляють і не родичаються.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page