Я у батьків єдина дитина. Зараз я з ними не живу, я студентка столичного вузу, мешкаю в гуртожитку. Додому повертатися не планую, якщо пощастить знайду роботу в столиці і спробую зачепитися. Та й повертатися, чесно кажучи, нема куди.
На зимові канікули я приїхала додому, ми святкували Різдво і за столом батьки мені повідомили новину – вони розлучаються. Сказати, що я була здивована, я не можу, бо до цього сумного підсумку все йшло відколи я їх пам’ятаю. Більше того, я навіть мріяла, щоб вони розлучилися, бо завжди жили як кішка з собакою.
Але зараз моїм батькам по 45 років і я думала, що всі негаразди уже позаду. Я поїхала з дому ще 4 роки тому, приїжджала лише на канікули і мені здавалося, що у батьків все налагодилося, а тут я чую, що вони розходяться назавжди і в різні сторони.
Жили ми в двокімнатній квартирі, батьки щодня між собою про щось сперечалися, причому так голосно, що я просто зачинялася у своїй кімнаті. Багато дітей боялися, що їхні батьки розлучаться, а я про це мріяла. Мені здавалося, що тоді в моєму житті настане спокій.
Але потім батьки мирилися і далі життя продовжувало йти своєю чергою до нового випадку. Спокійні періоди могли тривати місяцями, а спровокувати непорозуміння могло що завгодно.
Я мріяла, що в мене знайдеться якийсь родич, котрий забере до себе. Але сподіватися не було на кого – бабусь і дідусів уже не було, а іншої рідні я не знала. Десь у тата жила старша сестра, але я її ніколи не бачила. То варіантів з’їхати від батьків у мене було небагато.
Вчити я пішла на лікаря. Хто навчався у меді, той розуміє, що поєднувати навчання ще хоч із чимось, це дуже складно. Мої мрії про підробіток та окреме житло зникли вже після першої сесії.
Ось я вже на четвертому курсі, і батьки абсолютно спокійно заявляють, що жити разом більше не можуть, тому розлучаються. А оскільки квартира їхня спільна, то вони її продають, щоб кожен міг розпочати нове життя, хай і з іпотекою. Кожен із них, мене в їхній схемі не було.
На моє запитання, що тепер робити мені, студентці, яка не може працювати, було сказано, що я доросла дівчинка, яка має вирішувати свої проблеми самостійно.
– Ми стільки років жили разом тільки заради тебе! – пояснила мені мама.
Ось воно як, виявляється. Заради мене вони мешкали разом. А я їх про це просила? Що мені тепер робити? Мені ж треба якось довчитися, і як ніколи, потрібна їхня підтримка.
Мама мене заспокоює, мовляв, буду жити то з нею, то з татом, по черзі. Але як вони собі це уявляють? Вони планують брати по однокімнатній квартирі.
Не знаю, що робити – залишати навчання і шукати роботу, чи сподіватися, що все якось налагодиться.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
