Я стояла на порозі будинку, тримаючи в руках валізи, і не могла повірити, що все це відбувається зі мною. Я дивилася на жінку, яка похапцем збирається з моєї хати, на чоловіка, який не переставав повторювати, що я все неправильно зрозуміла, а в голові гули слова моєї італійської подруги: “Жанно, додому без попередження ніхто не їде…”
Але я поїхала, хотіла сюрприз зробити, а в підсумку сюрприз зробили мені.
Усе почалося п’ятнадцять років тому, коли я поїхала на заробітки в Італію. Час минув швидко – тоді я навіть не уявляла, як зміниться моє життя. Тільки й пам’ятаю, як не могла заснути, обіймаючи маленьку донечку Настю. А вранці, поки дитина ще спала, я тихцем вислизнула із кімнати.
Як чоловік пообіцяв, що все буде добре, що я не маю чого переживати. І я тоді йому вірила, бо ми з ним жили дуже добре.
Але так чи інакше, я поїхала. Треба було, і я навіть не думала тоді про те, що ми більше не будемо однією сім’єю, що моя донька ростиме і так і не дізнається, як це – мати маму поруч.
Почалося все з того, що одного разу на ринку я випадково зустріла Ірину, свою однокласницю. Я не впізнала її відразу. Вона виглядала так, наче повернулася з подіуму. Помолодшала, розцвіла, її очі сяяли.
Вона відразу мені розповіла про своє життя в Італії. Шість років вона вже працювала там. Ірина з гордістю розповідала про нову роботу, про своє життя, і я почала думати, чому б і мені не спробувати? Може, життя дійсно може бути іншим?
Того ж вечора я не могла заснути. У голові крутилося одне питання: «А чому б і мені не поїхати?»
На наступний день я взяла телефон і подзвонила Ірині, попросила її допомогти мені знайти роботу в Італії. Вона трохи сумнівалася, намагалася відговорити, але я була рішуча. Ще місяць – і я вже була на вокзалі в Римі, де мене зустріла подруга.
У Італії мені вдалося непогано влаштуватися. Я працювала заради нашого добробуту, заради того, щоб після того, як я повернуся, ми жили краще.
Спочатку було важко – інша мова, інші люди, але з часом я навчилася. Жила заради майбутнього, аби моя Настя мала все, що їй потрібно.
За кілька років я зібрала гроші і побудувала для нас будинок, купила квартиру для доньки, щоб вона могла жити окремо як заміж вийде. Я вклала у її майбутнє все, що могла. Напевно, я таким чином хотіла компенсувати доньці свою відсутність.
І от я тут – через п’ятнадцять років. Моя Настя, яку я залишила маленькою, вже стала дорослою, красивою, розумною дівчиною. Вона успішно закінчила університет, і зателефонувала в Італію, що заміж виходить, бо коханий подарував їй каблучку і зробив пропозицію.
Це була невимовна радість, для мене як для мами, я була щаслива, що вона знайшла людину, з якою хоче провести своє життя.
Дочка сказала, що вони весілля не хочуть, а просто розпишуться, навіть припустила, що зроблять вони це онлайн, так що і в РАЦС йти не доведеться, тому вона не наполягала на моєму приїзді, але грошей на церемонію попросила, бо хотіла якось мінімально з друзями це відмітити.
Спочатку я просто вирішила передати гроші, як я завжди це робила, бусом, але потім згадала, як давно я не була вдома, як важливо бути з донькою в цей момент, і вирішила приїхати сама.
Моя подруга Ірина відмовляла мене, мовляв, не варто так без попередження приїжджати. Вона сказала, що з закордону не можна просто приїжджати, а краще всіх попередили, щоб зустрічали. Але я не слухала, бо вирішила, що маю зробити сюрприз, уявляла, як зрадіють і чоловік, і донька. Я домовилася з водієм буса, який найшвидше відправлявся в Україну, і поїхала.
Перший сюрприз на мене чекав вдома – чоловік був не один, а з якоюсь значно молодшою панянкою, яка як лише мене побачила, так відразу втекла.
Чоловік заніс сумки до хати, я мовчки пішла у ванну кімнату, а він кудись з дому поїхав, напевно, щоб нічого мені не пояснювати і не оправдовуватися.
Я теж зібралася і поїхала до доньки. Вона мене не дуже привітно зустріла, сказала, що поспішає.
Я побачила, що в квартирі вже повним ходом живе майбутній зять, хоча ми з дочкою домовлялися, що поки вони не стануть офіційно подружжям – ніякого спільного проживання. Та дочка зрозуміла, що я і так про це ніколи не дізнаюся, тому вирішила знехтувати цією моєю вказівкою-порадою.
Але я приїхала, і своєю появою створила незручну ситуацію для всіх. Дочка навіть не обійняла мене з дороги, лише запитала, чи я гроші привезла.
Я дуже розчарована своїми найближчими людьми, і чоловік, і дочка мене зрадили, а що з цим тепер робити – я просто не розумію.
Чоловікові я сказала, що подаю на розлучення. Я пробачити зраду не могла. Може, я сама винна, може, це доля заробітчанки. Може, це була моя власна помилка, але я не могла більше бути з людьми, які зрадили мене.
Тепер я дивлюсь на своє життя іншими очима. Життя за кордоном дуже змінило мене. А те, що я побачила вдома, дуже розчарувало.
Цікаво, чи є хоч одна заробітчанка, яка повністю задоволена своїм заробітчанством і не мала б ніяких негативних наслідків?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
