fbpx
Життєві історії
Я стояла на пероні з наспіх зібраною дорожною сумкою, але Михайло так і не зустрів мене. Як дізналася вже потім, він поїхав додому за годину до цього рейсу

Я вийшла заміж в 18 років за хлопця з сусіднього села. Мій чоловік Степан був старшим на п’ять років, і це здавалося в мої роки величезною різницею. Він працював трактористом у колгоспі, а я приїхала до рідні погостювати.

Вперше він побачив мене на танцях, він відразу сказав: «Будеш моєю дружиною, і крапка!». Сім’я у нього хороша, працьовита була. П’ять братів і сестра. І всі вивчилися, працювали, створили гарні сім’ї.

Після весілля його батьки допомогли побудувати нам свій будинок в селі на околиці, та й Степан працював не покладаючи рук. Через рік в шлюбі у нас народилася донька Оленка. Після декрету я пішла на роботу нормувальником на поле. У сусідньому селі працювала бригада робітників.

Серед них був і Михайло. Ми самі не зрозуміли, як нас охопило взаємне почуття, я закохалася, і мені було все одно, що скажуть люди. У селі стали шепотітися а потім вголос заговорили – хтось навіть намагався мене соромити, одна з подруг перестала зі мною розмовляти.

А чоловік… Він здогадувався, але до пори мовчав, а я не сміла з ним поговорити прямо. Так минуло шість місяців, Михайло став говорити, що мовляв, об’єкт скоро добудують, і йому треба буде повертатися додому. І запропонував мені їхати з ним.

Але сказав, що він поїде першим, а потім мене з дочкою зустріне в своєму рідному місті. Я стояла на пероні з донькою і наспіх зібраною дорожною сумкою, але Михайло так і не зустрів мене. Як дізналася вже потім, він поїхав додому за годину до цього рейсу – чи то злякався в останній момент, то чи вже заздалегідь все вирішив. І більше він ніколи не дав про себе знати.

Як я поверталася додому, і якою була зустріч, розповідати не стану. Якщо скажу, що було важко – нічого не сказати. Але я все витримала. Чоловік за ці місяці, а особливо – за останні пару днів якось посірів і зіщулився. Але він нічого не сказав! Жодного разу не дорікнув!

«Ну, чого стоїш на порозі? – просто запитав він, коли через кілька днів я дісталася до будинку з донькою, – проходь!» – і відвернувся.

Ми стали жити як ні в чому не бувало. Люди поговорили і втомилися від пересудів. Все затихло. Через три місяці після цього я народила хлопчика. Хотіла в душі назвати Михайлом, але ж не змогла! Андрій тепер виріс, у нього своя сім’я.

Нещодавно в соцмережах мені написав чоловік на ім’я Михайло. Як би між іншим запитав, коли народився мій син, як його знайти. Але я заблокувала його. Нехай і не можна все стерти з пам’яті, але найкраще що в мене було – це моя сім’я.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page