Я стояла на кухні і не могла повірити, що прожила вісімнадцять років із таким дріб’язковим чоловіком. Дріб’язковим до кісток, до абсурду. Він стояв посеред кухні, мов бухгалтер на ревізії, і перераховував виделки.
— Три тобі, три мені, — сказав холодно.
Я стояла, тримаючи рушник у руках, і дивилася, як він ділив наші речі, ніби то не ми ними користувалися разом, а чужі люди на базарі торгували.
— Петре, ти серйозно? Виделки? — не витримала я.
— Все має бути по-чесному, — відповів він, навіть не глянувши в мій бік.
Він забрав навіть спеції. Спеції! Людина, яка за всі роки нашого шлюбу жодного разу не зварила супу, не підсмажила яйця, забрала приправи. А ще — новий йоршик для унітазу, бо «гроші мої, я купував».
Я тоді подумала: ось вона, справжня дріб’язковість у всій красі. Він ніколи не мив унітаз, бо вважав, що це принижує чоловічу гідність, але йоршик забрав. Меблі не чіпав — шафи залишив, бо громіздкі. Решту — розтягнув по коробках, по пакетах, по своїх нових мріях.
Квартира була моя — дошлюбна, тож він піти мусив. А я лишилася серед напівпорожніх стін, де кожна річ нагадувала про те, що колись ми були сім’єю.
Дочці я нічого не сказала. Вона саме вступила до університету, поїхала в інше місто, і я не хотіла, щоб її молодість починалася зі сліз. Але мені було боляче. Дуже боляче.
Я ночами сиділа на кухні, пила чай і дивилася у вікно. Думала: ось так, він пішов до іншої. І що тепер?
Вона — та, інша — теж мала свою квартиру. Вродлива, доглянута, розлучена. Йому здавалося, що життя починається спочатку, що нарешті він буде щасливий.
А я лишилася сам-на-сам із тишею.
Перші місяці були важкі. Я навчилася спати одна, навчилася вставати без його буркотіння, навчилася робити каву тільки для себе. І поступово стало легше.
Я повикидала половину речей. Якщо він забрав три ложки — я решту викинула. Бо не хотіла, щоб щось мені нагадувало про нього. Купила новий посуд, нові штори, навіть переставила меблі. Хотіла, щоб квартира дихала по-новому.
Дочка приїхала на канікули, я розповіла їй усе. Вона спершу плакала, потім обняла й сказала:
— Мамо, все буде добре. Ми ще посміємося з цього всього.
І справді, через рік я вже сміялася. Я відчула, що живу. Купила собі сукню, записалася на курси флористики — просто для душі. Життя налагоджувалося.
Та одного дня подруга надіслала мені скриншот із Фейсбуку. Там був він. Мій колишній. І під фото з тією своєю — підпис: «Нарешті я щасливий. А до цього просто існував».
Мене ніби шпигонули ножем. Не тому, що я шкодувала. А тому, що він знову принизив. І не просто мене — нашу спільну історію, наші роки, нашу дитину.
Я тоді мовчки вимкнула телефон і пообіцяла собі: ніколи більше не дозволю йому мене зачепити.
Минув рік. Мій день народження.
Зранку я прокинулася з гарним настроєм. Дочка обіцяла приїхати з квітами, ми планували піти в ресторан. Я готувала каву, пекла пиріг, коли пролунав дзвінок у двері.
Відчинила. І ледь не впустила чашку.
На порозі стояв Петро. Мій колишній. У костюмі, з букетом рожевих троянд і тим самим нахабно-жалібним виразом обличчя, який я пам’ятала.
— Привіт, — сказав він. — З днем народження.
— Дякую. І що ти тут робиш?
— Прийшов… помиритися.
Я навіть не знала, сміятися чи плакати.
— З ким? — перепитала.
— З тобою.
Він зайшов, ніби все ще мав на це право. Сів за стіл, роззирнувся.
— Затишно тут у тебе, — промовив. — Бачу, нові штори.
— Ага. Бо старі забрали разом із твоїм йоршиком, — не втрималася я.
Він знітився. Але почав говорити далі:
— Знаєш, я… помилився. Думав, що там буде краще. А воно вийшло… самі сварки. Вона ревнує, не дає спокою. Ти ж у мене завжди була золота.
Я мовчала, дивилася, як він п’є чай із моєї чашки — тієї самої, з якої колись пив щодня.
— Я скучив за домом, — сказав він. — За тобою. За дочкою. Хочу все повернути.
Я посміхнулася. Не гірко — спокійно.
— Петре, а що ти хочеш повернути? Ті три виделки? Йоршик? Чи своє самолюбство, бо там тебе вигнали?
Він почав виправдовуватись, бив себе в груди, розповідав, як «усе усвідомив».
І саме тоді приїхала дочка. Вона зайшла, побачила його, застигла.
— Ти що тут робиш? — запитала холодно.
— Доню, я хочу, щоб у нас знову була сім’я. Я все зрозумів.
Він навіть опустився на коліна. Мені стало ніяково. Не тому, що я розчулилася, а тому, що це було жалюгідно.
Я пішла на кухню, щоб не дивитися на цей театр. Через хвилину отримала від доньки повідомлення:
Мамо, зайди в кімнату.
Я пішла. Вона показала мені телефон — на екрані було написано:
Навіть не думай його прощати. Хай іде. Ти в нас найкраща. Ми самі впораємося.
Я обняла її. Вийшла до Петра й сказала:
— Петре, ти мав родину, але обрав інше життя. І це твоє право. Але тепер — дозволь нам жити без тебе.
Він опустив голову, ще щось бурмотів, але я відчинила двері.
— Іди, Петре. Не тримай себе, не тримай нас.
Він пішов. Повільно, як людина, що запізно зрозуміла, що втратила справжній дім.
А ми з дочкою того вечора пішли у ресторан, як і планували. Сиділи, сміялися, пили шампанське. І я вперше за багато років відчула легкість.
Бо коли людина йде від тебе з ложками, виделками і йоршиком, — не треба її повертати.
Вона все одно житиме з відчуттям, що життя — це поділ порівну, а не любов навпіл.
І хай він там собі шкодує. А я — живу. І це найкраща помста з усіх можливих.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
