Я стояла на касі магазину. Черга довга, дитина крутиться біля мене, тягне за рукав:
— Мамо, а можна цукерку?
— Потім, — кажу я, намагаючись порахувати в голові, скільки вийде в сумі.
У кошику — найнеобхідніше: хліб, молоко, крупи, трохи овочів і пачка печива — для малого. Касир пробиває товари, а я відкриваю гаманець — і серце завмирає: триста гривень. Я швидко дивлюся на екран каси: 347.
Не вистачає п’ятдесят гривень.
Обличчя наче обливає хвиля сорому. У мене автоматично зривається:
— Вибачте, тоді, будь ласка, молоко відкладіть.
І тут ззаду лунає тихий, але впевнений голос:
— Донечко, не треба, я тобі заплачу.
Я обертаюся. За мною стоїть бабуся. Невисока, у темному пальто, сива хустка акуратно зав’язана під підборіддям, очі ясні, добрі. В руках тримає маленький пакуночок із кількома продуктами — видно, купує лише найпотрібніше.
— Та ні, бабусю, що ви! Ні в якому разі, — я одразу махаю руками. — Це ж зовсім не потрібно.
— Треба, — каже вона просто. — Я бачу, ти з дитиною, а тобі, мабуть, кожна гривня дорога. Не переймайся, я колись теж стояла отак, а мені допомогли. Тож тепер я за когось іншу заплачу. Так воно й має бути.
Касир трохи здивовано зиркає на нас, але мовчки приймає гроші. Я стою, ніби укопана. Відчуваю, як в очах навертаються сльози — не від суми, не від ситуації, а від людяності.
— Дякую вам, — кажу я тихо, ледве стримуючи емоції.
— Та що там дякувати, — усміхається бабуся. — Головне — не забувай: добро по колу ходить.
Вона бере свій пакуночок і неквапом виходить. Я ще трохи затрималася — складала речі, заспокоювала малого. Коли вийшла з магазину, побачила, що бабуся сидить на лавці біля входу. Не знаю, чому, але ноги самі понесли мене до неї.
— Ви мене вибачте, — кажу я, — але я не можу просто так. Скажіть, де ви живете? Я вам ці гроші поверну.
Бабуся махнула рукою:
— Та які там гроші, донечко! Це ж пусте.
Ми розговорилися. Її звали Анна Степанівна. Вона жила неподалік, у старій п’ятиповерхівці, сама. Син з невісткою та двома внуками вже кілька років за кордоном — «на заробітках», як вона сказала.
— Допомагають, — говорить вона. — Не ображаюся, що рідко приїжджають. У кожного своє життя. Але от іноді хочеться просто поговорити.
І я зрозуміла, що вона прийшла сюди не лише по хліб. Вона прийшла туди, де є люди, де чути голоси, рух, сміх дітей. Бо самотність — це не тиша в квартирі, це коли тебе ніхто не помічає.
Ми просиділи на тій лавці, мабуть, хвилин сорок. Вона розповідала про своє село, де колись жила з чоловіком, як переїхала до міста, як виростила сина. Говорила просто, без жодної жалості до себе. Але в кожному її слові відчувалася потреба бути почутою.
— Знаєш, — сказала вона на прощання, — колись, коли я була молодшою, я завжди поспішала. Все думала: треба встигнути, заробити, зробити. А тепер розумію — треба встигнути побачити людину поруч. Бо життя коротке, а добре слово чи усмішка можуть комусь його освітити.
Ми обмінялися номерами телефонів. Я не збиралася забувати цю бабусю. І справді — за кілька днів я прийшла до неї. Принесла пиріг, зроблений разом із сином. Вона зраділа, ніби я принесла скарб.
— Та ви що, — сміялася, — я ж навіть не святкувала сьогодні нічого, а ви з пирогом!
І так, непомітно, ми стали майже родиною. Я іноді заходила до неї після роботи, допомагала з покупками, приносила їй квіти з базару. А вона розповідала мені історії, від яких теплішало на душі.
Одного разу я спитала:
— А ви справді не хочете, щоб я віддала вам ті п’ятдесят гривень?
Вона засміялася:
— Ти вже давно їх віддала, донечко. Та ще й з відсотками — добрими словами, увагою.
Після того я часто почала помічати, скільки навколо таких Анн Степанівних — у транспорті, у чергах, у дворі. Людей, яких ніхто не слухає, але які просто чекають, щоб їх хтось побачив. Іноді вони виглядають сердитими чи байдужими, але за тим стоїть лише одне — самотність.
Ми звикли бігти, не дивитися навколо. Думаємо: ну що я можу змінити? А насправді — дуже багато. Достатньо просто зупинитись, посміхнутись, запитати «як ви?» — і світ одразу стає трохи світлішим.
Минуло кілька місяців. Я й далі навідувалась до Анни Степанівни. І кожен раз вона чекала мене з чайником, накритим рушничком, і словами:
— Нарешті прийшла моя дівчинка.
А одного разу, коли я принесла їй трохи домашньої випічки, вона сказала:
— Ти знаєш, я все думаю про той день у магазині. Тоді я йшла додому й думала: «От, Господи, кому я сьогодні потрібна?» А потім побачила тебе й зрозуміла — потрібна. Бо, може, якби я тоді не простягла ті п’ятдесят гривень, ти б не зупинилась біля мене сьогодні.
Мені тоді стало якось тихо всередині. Бо я зрозуміла: то не я була об’єктом допомоги, а вона мене врятувала — від байдужості, від власної заклопотаності.
Коли ми з сином прощались із нею перед поїздкою на море, вона вийшла нас провести. Стояла біля воріт у своїй квітчастій хустці й махала рукою, поки ми не звернули за ріг.
І я подумала: мабуть, найбільше щастя для людини — бути поміченою.
Бо добро починається не з великих вчинків, а з погляду, з усмішки, з того, що ти бачиш когось поруч.
Анна Степанівна навчила мене простій, але важливій істині: не проходити повз людей.
І тепер, коли бачу когось розгубленого біля каси чи стареньку з важкою сумкою, я не думаю двічі. Я просто підходжу. Бо, можливо, саме в цю мить я — та сама людина, яка повинна побачити.
Іноді допомога приходить тоді, коли ми не готові її прийняти, але саме вона відкриває нам очі на головне — помічати тих, хто поруч, бо кожна увага, кожне добре слово може стати для когось рятівним світлом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
