Я думала, що неділя буде спокійною. Ми з Сергієм ще в п’ятницю вирішили: підемо в торговий центр, купимо мені чоботи, йому куртку, вип’ємо кави, трохи побудемо удвох. Обоє отримали зарплати, планували витратити частину на речі, а решту — відкласти. Просте, буденне щастя.

Але, як то кажуть, не тут-то було.

О восьмій ранку у двері задзвонили. Хто може приходити в неділю з самого ранку? Я ще в халаті, чоловік у футболці й сонний. Відчиняю — стоїть свекруха, вся така рішуча, у пальті, з пакетом АТБ.

— О, а я вас не розбудила? — каже солодко.

— Та ні… — брешу чемно, бо ж не скажу, що хотілося побути самій. — Заходьте.

Вона одразу на кухню, як до себе. Сіла, поставила сумку на стілець, дістала якісь булочки. І почалося — балачки про сусідів, про те, що десь подорожчали продукти, що її подруга купила куртку за три тисячі — «дурна, могла знайти дешевше». Я слухала пів вуха, бо поспішала одягтись і вийти. Але розмова не мала кінця.

— А ви куди це збираєтесь? — спитала вона, коли я взула чоботи.

— Та в торговий центр, — кажу. — Треба трохи обновитись.

— О! То я з вами! — радісно вигукнула. — Якраз подивлюсь, що де дешевше.

Я глянула на Сергія — може, він відмовить мамі? Але він лише розгублено усміхнувся:

— Ну, якщо хоче, хай поїде.

І все. Уся моя надія на «романтичний день» розтанула, як лід у каві.

У машині вона не замовкала. Говорила безперервно, навіть коли ми виходили з авто. «Ой, подивись, скільки тут людей, напевно, ціни хороші», «О, дивись, яка сукня, тільки дорого — я б таке не брала».

Коли я вибирала чоботи, вона стояла поруч і тихо бурмотіла:

— Та що ти з глузду з’їхала? За такі гроші? Он у мене в знайомої на базарі такі самі на тисячу дешевше.

Я вже просто не мала сил сперечатись. Відклала ті чоботи. Потім знайшла куртку для Сергія — гарну, якісну, він сам погодився, що подобається. Але тут мама втрутилась:

— Та ти що, сину, 4500? Та то ж грабіж! Я тобі знайду в секонді за 1000 і буде не гірша.

І все — куртку він теж не купив.

Ми ходили магазинами ще годину, поки я не зрозуміла, що з покупок сьогодні буде тільки кава. І справді, ми сіли у кав’ярні, я зробила ковток капучино — і тут почалося найцікавіше.

Свекруха поправила хустку, нахилилась до мене:

— Ти знаєш, Мареню, я тобі одне хочу сказати. От твоя квартира, що ти до шлюбу купила, вона ж у тебе стоїть порожня?

Я вже насторожилась.

— Здається, стоїть, — кажу обережно. — Але ми її здаємо в оренду, тими грошима сплачуємо частину іпотеки за нашу теперішню квартиру.

— Ой, то дурниця! — відмахнулась вона. — У мене ж Оксана, моя дочка, виходить заміж. Так я подумала, вона ж уже як родичка тобі буде. Пустіть її туди пожити, а? Квартира все одно стоїть.

Я ледь не вдавилась кавою.

— Вибачте, але як це — пожити? Ми ж з тих грошей платимо кредит.

— Та нічого! — каже. — Вона ж не чужа. Буде платити комунальні, а оренду — ну, пропустіть трохи. Ти ж не збіднієш!

— Але ж ми тоді не зможемо покривати наш кредит! — пояснюю.

А вона тільки знизала плечима:

— Ну, одну курточку собі купиш менше. Ти ж не бідуєш, така вся модна.

Я відчула, як у мене закипає всередині. Це вже не просто нахабство — це якесь випробування на терпіння. Я подивилась на Сергія, чекаючи, що він скаже щось на моє захист. Але він сидів мовчки, потім винувато промовив:

— Ну, мамо, це ж квартира моєї дружини, вона як хоче, так і зробить.

— Та вона ж не чужа! — не вгамовувалась та. — То ж для сім’ї!

І тоді я побачила — він сумнівається. Він справді думає, що я перебільшую.

Вдома ми мовчали. Тиша була гірша за сварку. Нарешті я не витримала:

— Сергію, ти серйозно думаєш, що я маю пустити твою сестру в свою квартиру? Без оренди?

— Та я не знаю… Може, й правда, мама має рацію. Все ж родина. Вони б там пожили трохи, а потім знайшли щось своє.

— “Пожили трохи” — то скільки? — саркастично спитала я. — Рік? Два? А потім вона народить, скаже, що нема куди йти, і ти мені скажеш: «Та не виженеш же з дитиною?»

Він опустив очі.

— Ну, може, й так… але ж мама добра, вона не хоче зла.

— Та добра, — кинула я з гіркою усмішкою. — Тільки добра для себе.

Я не спала пів ночі. Думала, як ми взагалі сюди докотились. Ми живемо разом чотири роки, а досі, коли мама щось каже, він — мов хлопчик, який не може заперечити.

Наступного дня свекруха подзвонила вже з конкретикою:

— Я там уже сказала Оксані, що, може, переїде до вас на вихідних. Вона ж із чоловіком тільки розписались, хай трохи в тебе поживе, поки підшукують житло.

Я ледве втрималась, щоб не вибухнути.

— Ви трохи поспішили. Я не погоджувалася. І взагалі — це моя квартира.

— Та не будь ти така скупувата! — образилась вона. — У тебе ж серце кам’яне!

— Серце не кам’яне, але мозок є, — відповіла я твердо. — Ми маємо кредит, і мені нема чим його закривати, якщо ви заберете орендарів.

І що ви думаєте? Через годину мені телефонує чоловік, уже на емоціях:

— Мамо плаче, каже, що ти нагрубила їй! Як тобі не соромно!

— Сергію, я не грубила. Я просто сказала, що квартира не для твоєї сестри.

— Але вона ж не чужа! — знову його улюблена фраза.

— А я що, чужа тобі?

Після цього він замовк.

Пройшов тиждень у мовчанні. Я на роботі, він на своїй. Вечорами сидимо поруч, але між нами — стіна. Я думала, може, мине, може, він зрозуміє. Але в суботу він сказав:

— Мареню, я все обдумав. Може, давай пустимо їх хоча б на кілька місяців. Потім побачимо.

— Ні, Сергію. Не буде ніяких «побачимо». Я вже бачила, як буває — вони вселяються, обживаються, а потім ти з ними нічого не зробиш.

Він почав нервуватись, казати, що я егоїстка, що не хочу допомогти «його рідним».

А я сказала:

— А я хочу зберегти наше життя. Бо якщо ти не бачиш, як нас повільно руйнують, то я бачу.

Він не відповів. Лише взяв куртку і вийшов.

Минуло три дні. Він не дзвонив. Потім написав коротко:

«Я поживу поки у мами. Мені треба подумати».

Може, комусь здасться, що я мала поступитися. Але я знаю: якщо сьогодні я поступлюся квартирою, завтра поступлюсь собою. Потім моїм словом. Потім правом на рішення.

Я сиділа на кухні, дивилась у вікно, і думала: чи варто боротись за чоловіка, який не вміє поставити межу між дружиною і мамою?

Я ще не знаю відповіді. Але одне знаю точно: не можна віддавати своє життя тим, хто звик жити за твій рахунок — навіть якщо вони називають себе родиною.

Бо сім’я — це не тоді, коли всі рвуть з тебе, що хочуть. Сім’я — це коли тебе підтримують, а не змушують відмовлятись від свого. І я сподіваюсь, що колись Сергій це зрозуміє. Але якщо ні — я оберу спокій.

Навіть якщо для цього доведеться обрати самотність.

А що б ви мені порадили зробити? Як тут правильно вчинити?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.