Олена нарешті відійшла від ялинки, тримаючи в руках порожню коробку з-під скляних кульок. Вона задоволено видихнула. Зелена красуня, вбрана в тепле золотисте світло гірлянд та іграшки кольору пудри, здавалася чимось неземним у їхній невеликій, але затишній квартирі. Свіжий аромат хвої змішувався із запахом мандаринів, створюючи ту саму магію, на яку вона чекала весь рік.

З коридору почувся приглушений звук інструментів — Андрій завершував свою «епічну битву» з новою шафою у передпокої. За мить він з’явився на порозі кімнати, витираючи руки рушником. Побачивши дружину біля ялинки, він усміхнувся, підійшов ззаду і ніжно обійняв її за плечі.

— Яка ж ти в мене чарівниця, Оленко. Це буде наш найкращий Новий рік. Тільки ми двоє, тиша і ця краса. Нарешті ми вдома, у своєму гніздечку, — прошепотів він, притискаючись щокою до її волосся.

Андрій справді втомився. Останні кілька тижнів вони обоє працювали майже без вихідних, щоб встигнути завершити ремонтні дрібниці до свят. Нова вбиральня була мрією Олени: вона нарешті могла перенести туди всі сезонні речі, звільнивши простір для життя.

— Може, на сьогодні все? — запропонував Андрій. — Шафа готова, ялинка сяє. Давай замовимо щось смачненьке, увімкнемо той серіал, який ти хотіла, і просто побудемо в тиші.

Олена вже збиралася погодитися, але її відповідь потонула в раптовому, гучному гуркоті. Хтось не просто дзвонив у двері — у них буквально гатили кулаками, наче за порогом трапилося щось надзвичайне.

Подружжя перезирнулося. Тривога миттєво витіснила затишок. — Ти когось чекала? — здивовано запитав Андрій. — Нікого. Моя мама приїде аж після Різдва, вона попереджала. Може, сусіди?

— Зараз подивлюся. Напевно, хтось просто помилився поверхом, — Андрій пішов до коридору.

Гуркіт не вщухав. Було чутно гучні голоси та сміх. Коли Андрій відімкнув замок, у квартиру буквально «ввалилася» галаслива компанія, ледь не збивши господаря з ніг. Олена одразу впізнала тітку Ганну — старшу сестру свекрухи — та її чоловіка, дядька Степана. Поруч із ними стояв високий хлопець років двадцяти з навушниками на шиї та байдужим поглядом — їхній син Артем. Олена бачила його лише на фотографіях, бо він рідко приїжджав до родичів.

— Оце так зустріч! А ми стукаємо-стукаємо, думали, вже й не відчините! — голосно вигукнула тітка Ганна, кидаючи важкі сумки прямо на нову підлогу. Побачивши Олену, вона розпливлася в усмішці: — Оленочко, сонечко! Як ти змінилася, подорослішала! Справжня господиня, мабуть.

Андрій стояв розгублений, тримаючи в руках рушник. — Тітко Ганно, дядьку Степане… Ви як тут? Чому не попередили? Ми б хоч підготувалися…

— Та що там попереджати! — реготнув дядько Степан, знімаючи куртку. — Ми ж свої люди! Сиділи вчора, вечеряли, і тут Ганна каже: «А що це ми все вдома та вдома? Поїхали до Андрійка, подивимося, як вони там у місті влаштувалися!». От зібралися за годину і поїхали. Гостинців навезли — пальчики обліжеш! Олено, не стій, як на параді, біжи на кухню, накривай стіл. У мене там у сумці наливка фірмова, Степанівська, і грибочки лісові. Зараз як влаштуємо свято!

Олена відчула, як усередині все стислося від несподіванки. Вона подивилася на Андрія, сподіваючись, що він щось скаже, але той лише винувато усміхнувся і почав допомагати дядькові з речами.

На кухні почався справжній хаос. Олена не встигла й оком зморгнути, як тітка Ганна вже господарювала біля плити. Вона зазирала в каструлі, нюхала спеції і щохвилини давала поради.

— Ой, дитинко, хто ж так каву варить? Вона ж у тебе перепалена буде! І що це за суп такий прозорий? Чоловіка треба годувати ситно, щоб сили мав! Нічого, я тут кілька днів побуду, навчу тебе всьому. Часу в нас багато.

— Кілька днів? — тихо перепитала Олена, відчуваючи, як голова починає боліти. — А де ви плануєте зупинитися?

Дядько Степан, який уже встиг розставити на столі банки з домашньою консервацією, весело підморгнув: — Як це де? У вас, звісно! Навіщо гроші на готелі витрачати, коли є рідня? Ми ж хотіли якраз на святковий тиждень по місту погуляти, ялинки подивитися, дух столичний відчути. Артемко он теж хотів у торгові центри зайти, гаджети якісь глянути.

Артем тим часом пішов у кімнату. Олена рушила за ним, щоб попередити про нову шафу, але застигла на порозі. Хлопець уже встиг відсунути ялинку, щоб розкласти крісло, яке вони з Андрієм купували як гостьове на випадок крайньої потреби. Він кинув свій рюкзак прямо на білосніжний плед з оленями, який Олена щойно випрала для новорічної ночі, і влігся зверху в запилених шкарпетках.

— Артеме, — намагаючись говорити м’яко, звернулася вона до нього, — якщо ти хочеш відпочити, я дам тобі іншу постіль. Цей плед… він декоративний, я його щойно випрала.

Хлопець навіть не підвів очей від телефону. — Та яка різниця? Чисто тут чи не зовсім… Я втомився. Плед як плед, м’який. Не будь такою серйозною, Оленко. Я просто полежу.

Серце Олени затріпотіло від обурення, але вона промовчала. Вона покликала Андрія в коридор. — Андрію, це неможливо! Ти бачив, що він робить? І вони збираються жити тут тиждень! У нашій єдиній кімнаті! Ми ж планували побути разом…

Андрій обійняв її за плечі, погляд його був благальним. — Люба, я розумію… Мені теж це не до душі. Але це ж рідня. Вони прості люди, з села, у них там інші поняття про гостинність. Ну як я їх виставлю на ніч глядячи? Давай одну ніч потерпимо, а завтра я обережно натякну, що нам тісно. Дядько Степан уже продегустував свою наливку, він зараз нікуди не поїде. Будь ласка, заради мене.

Олена зітхнула. Вона любила свого чоловіка і знала, як важко йому конфліктувати з родиною. Але вона й уявити не могла, якою буде ця ніч.

Щоб розмістити всіх у єдиній кімнаті, довелося діставати старий надувний матрац, який займав майже весь простір між диваном та ялинкою. Коли нарешті вимкнули світло, у квартирі почалося справжнє «акустичне шоу».

Дядько Степан захропів так, що, здавалося, скло у вікнах починає вібрувати. Це був не просто звук, а справжня стихія, що виривалася з глибин його душі. Олена сподівалася, що тітка Ганна зробить йому зауваження, але за кілька хвилин та підхопила ритм, створюючи складну багатоголосу композицію. Артем у навушниках постійно крутився, і з його гаджета долинав тихий, але дратівливий звук електронної музики.

Олена лежала з розплющеними очима, дивлячись на тіні від ялинки на стелі. Вона відчувала себе чужою у власному домі. Кожна деталь, яку вона так ретельно обирала — від кольору штор до ароматичних свічок — зараз здавалася зайвою і розтоптаною цією безцеремонністю. Андрій, здавалося, спав, або просто дуже вдало вдавав, щоб не вступати в розмови.

Заснути їй вдалося лише під ранок, коли сіре світло зимового дня почало проникати крізь шторки. Але сон тривав недовго. Її розбудив дзвінкий звук розбитого скла.

Олена підхопилася, накинула халат і вибігла на кухню. Там, серед уламків її улюбленої тарілки з ручним розписом, стояла тітка Ганна з пательнею в руках.

— Ой, прокинулася! — бадьоро вигукнула вона. — Не сумуй, це на щастя! Слизька якась тарілка виявилася, не втримала. Я тут млинці смажу, треба ж чоловіків нагодувати перед прогулянкою. Твого Андрійка з батьком відправила по молоко, бо те, що у вас було в холодильнику, якась вода незрозуміла, ще й сіра. Я його в раковину вилила, щоб не отруїлися.

Олена відчула, як у неї темніє в очах. — Тітко Ганно… Це було мигдалеве молоко. Воно не прокисло, воно рослинне. Я не вживаю коров’ячого молока, у мене на нього реакція… І ця тарілка була мені дуже дорога, це подарунок подруги.

— Тю, реакція! — махнула рукою Ганна. — То ви в місті собі понавигадували хвороб. Від натурального молока ще ніхто не вмирав! І не треба так на мене дивитися, я ж як краще хотіла. Ти тут носа не задирай, ми до племінника приїхали, а не до прокурора. Тут Андрій господар, він нам дозволив господарювати.

Олена нічого не відповіла. Вона розвернулася і пішла у ванну. Те, що вона там побачила, стало останньою краплею: раковина була в брудних плямах, дзеркало забризкане зубною пастою, а її дорогий крем для обличчя був відкритий і заляпаний чимось жирним.

Олена швидко переодяглася. Руки тремтіли, коли вона складала у невелику валізу найнеобхідніші речі. Вона не хотіла сваритися, не хотіла кричати. Вона просто більше не могла тут дихати.

Вийшовши з під’їзду, вона зустріла Андрія та дядька Степана, які поверталися з магазину з пакетами молока. — Оленко, ти кудись зібралася? — здивовано запитав Андрій, дивлячись на її валізу.

Олена зупинилася і глибоко вдихнула морозне повітря. — Андрію, я їду до мами в село. На всі свята. — Але чому? Що сталося? Тітка Ганна щось не те сказала? — він зробив крок до неї, але вона відсторонилася.

— Сталося те, що ти не зміг захистити наш простір. Я розумію, що це твої родичі. Я поважаю твоє бажання бути добрим племінником. Але я не можу бути гостею у власній квартирі. Твоя тітка вилила мої продукти, розбила мої речі і заявила, що я тут ніхто. Артем спить на моїй чистій білизні в брудному одязі. Ти сказав, що вони залишаться на тиждень. Я цей тиждень тут не витримаю.

— Оленко, ну не рубай з плеча! — втрутився дядько Степан, підходячи ближче. — Ми ж просто по-простому, по-сімейному! Що ти така ображена на весь світ? Подумаєш, тарілка! Ми тобі нову купимо, ще кращу, з квітами!

Олена подивилася на дядька, потім на чоловіка. — Справа не в тарілці, дядьку Степане. Справа в тому, що ви навіть не запитали, чи зручно нам вас приймати. Андрію, у тебе є вибір. Або ти зараз пояснюєш рідним, що ми раді їх бачити на чашку чаю, але жити вони будуть у готелі, або я їду. Мені потрібен спокій, а не «життєві уроки» на моїй власній кухні.

Андрій мовчав. Його обличчя було блідим. Він дивився на дядька, який чекав на підтримку, і на дружину, в очах якої була рішучість і біль. — Олено… я не можу їх вигнати. Це сором на все село буде. Як я матері в очі подивлюся? Потерпи, прошу…

Олена кивнула. Вона почула те, що боялася почути. — Я зрозуміла. Щасливих свят, Андрію.

Вона викликала таксі. Дорога до маминого села була довгою, але з кожним кілометром, що віддаляв її від міста, їй ставало легше. Вона дивилася на засніжені поля, на дим, що в’юнко піднімався над хатами, і відчувала, як образа змінюється на сумну ясність.

Мама зустріла Олену на порозі, навіть не запитуючи, чому донька приїхала з валізою за кілька днів до Нового року. Вона просто обійняла її, і від цього обійму, що пахнув сушеними травами та домашнім хлібом, Олена нарешті дала волю сльозам.

— Нічого, доню, нічого… Хата велика, місця вистачить. Ти відпочинь, а там воно саме розвидниться, — тихо казала Марія Іванівна, наливаючи доньці гарячий чай із шипшини.

Вечір у селі був зовсім іншим. Тут панувала справжня, глибока тиша. Не було гуркоту в двері, не було храпу, що розриває стіни, не було запаху чужої наливки. Олена розповіла мамі все. Та лише хитала головою.

— Знаєш, Надійко, гостинність — це велика чеснота. Але вона закінчується там, де починається неповага. Твій Андрій хороший чоловік, але він ще не зрозумів, що тепер його головна родина — це ти. А родичі… вони такі, якими ми дозволяємо їм бути. Якщо ти дозволяєш витирати об себе ноги, вони будуть це робити з найкращими намірами.

Пізно вночі, коли Олена вже збиралася спати в своїй старій кімнаті, її телефон засвітився. Дзвонив Андрій. Вона довго не хотіла брати слухавку, але врешті відповіла.

— Алло? — Надя… — голос Андрія був тихим і якимось надламаним. — Вони поїхали. — Як поїхали? Ти ж казав, що не можеш їх вигнати.

— Я і не виганяв. Після того, як ти поїхала, я повернувся в хату. Тітка Ганна почала розповідати, яку «змію» я пригрів і як вона тепер буде мене «справжньому життю» вчити. Почала знову твої речі переставляти… І тут я ніби вперше побачив усе це твоїми очима. Побачив Артема, який витер руки об твою улюблену фіранку. Побачив дядька, який розлив наливку на наш новий диван і просто засміявся.

Він зробив паузу, чутно було, як він важко дихає. — Я сказав їм, що дуже їх люблю, але мій дім — це не прохідний двір. Сказав, що якщо вони не поважають мою дружину, то вони не поважають і мене. Ганна образилася, кричала, що я невдячний. Вони зібралися за пів години. Я викликав їм таксі до вокзалу і оплатив номер у готелі біля станції, щоб не казали, що на вулиці лишив.

Олена мовчала, відчуваючи, як тепла хвиля вдячності піднімається до серця. — Пробач мені. Я був боягузом. Я думав про те, що скажуть у селі, і зовсім забув про те, що відчуваєш ти. Ти була права. Ця квартира — наш світ, і ніхто не має права руйнувати його, навіть «з найкращих намірів». Я можу приїхати за тобою завтра?

— Приїжджай, — посміхнулася Олена. — Тільки заберу маминих пирогів, бо тітка Ганна казала, що я зовсім не вмію готувати.

Новорічна ніч була саме такою, про яку вони мріяли. Ялинка знову сяяла золотистим світлом, на столі стояли вишукані страви, приготовлені разом. Плед з оленями був знову чистим і затишно лежав на дивані.

Вони сиділи в тиші, дивлячись на вогні міста за вікном. Телефон Андрія кілька разів вібрував — це була його мама. Він прочитав повідомлення, усміхнувся і відклав гаджет. — Що там? — запитала Олена. — Пише, що тітка Ганна всім розказала, який я «міський пан» став. Але мама каже, що вона на моєму боці. Каже, що давно треба було Ганну на місце поставити, бо вона до всіх так їздить.

Вони засміялися. Це був сміх людей, які зуміли захистити свій кордон. Олена знала, що попереду ще будуть візити родичів, будуть свята і будні, але тепер вона була впевнена в одному: у цьому домі її почуття завжди будуть на першому місці.

А розбита тарілка… Ну що ж, вона справді була на щастя. На те саме щастя, яке не залежить від думки сусідів чи родичів, а тримається на любові, повазі та вмінні сказати «ні», коли це необхідно.

За вікном почав падати густий лапатий сніг, вкриваючи місто білою ковдрою. Новий рік вступав у свої права, приносячи з собою спокій і надію на те, що справжня гостинність — це завжди про любов, а не про обов’язок.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.