— Ти мене вже остаточно тримаєш за наївну дурепу? — Марта не стрималася.

Дмитро стояв, притулившись до шибки вікна, стискаючи свій телефон так, ніби намагався продавити його міцними пальцями. Січневий ранок у їхньому затишному передмісті висів важким, сірим, непроглядним туманом, що огортав старі сосни. Сніг на доріжках уже давно перетворився на тужливу, пухку сльоту, а в їхній кухні, де вони колись мріяли про світле майбутнє, розпалювалася така атмосфера, що здавалася густою, як порох. Ще мить — і спалахне.

Він повільно, майже театрально, обернувся, і щось у його обличчі, у цій звичній суміші втоми та впертого відчуття власної правоти, підказало Марті: розмова буде не просто нелегка, вона буде фатальна.

— Марто… давай без цих драматичних сцен, гаразд? — його голос мав надлом, який він намагався замаскувати хибним спокоєм. Звучало так, ніби він щойно випірнув із крижаної води, а вона вимагала від нього декламувати вірші.

— Це я без драматичних сцен? — Марта зробила рішучий крок назустріч. — Тоді будь ласка, ти без виправдань. Поясни мені, якого біса ти знову переказував гроші Оксані? І не аліменти. Не те, що передбачено законом і нашими домовленостями. А суму, достатню, щоб перекрити мій місячний бюджет на харчі!

Дмитро вдихнув так глибоко, що здавалося, він намагається втягнути у себе весь сірий туман за вікном.

— Бо так правильно. Я вважаю, що так правильно.

— Правильно? — Марта засміялася. Це був короткий, різкий звук, позбавлений будь-якої радості, схожий на хрускіт скла. — «Правильно» — це утримувати дорослу, працездатну жінку? Ту, з якою ти розлучився вже чотири роки тому? Ту, яка першою ініціювала розрив і зібрала валізи? Ту, яка, між іншим, почала «нове щасливе життя» значно раніше за тебе, а потім просто розчарувалася і повернулася до звичної схеми?

Дмитро розплющив очі, і Марта знову відчула те саме огидне розуміння: вона вкотре наступає на ті самі граблі. Вона б’ється об стіну його відчуття провини, яка для нього важливіша за її реальність.

Він говорив тихо, наче намагався вимовити виправдання, яке сам не до кінця приймав:

— Вона написала вночі. Сказала, що їй не вистачає грошей на комуналку і щось там із приватним садочком для Романа. Він же тільки-но почав туди ходити, Марто. Це важливо для його розвитку. Я не можу… не можу відмовити, коли йдеться про дітей.

— Не можеш? — перебила вона, і її голос почав тремтіти від обурення, яке вона так довго стримувала. — А мені як? Мені можна? Мені, яка ночами не спить, рахуючи кожну гривню? Мені, яка відмовляється від своїх курсів, від свого лікування, від поїздки до Карпат, про яку ми мріяли? Ти думаєш, я не бачу, як ти знімаєш гроші з нашого накопичувального рахунку, того, що ми відкрили на ремонт кухні?

Дмитро болісно скривився.

— Це тимчасово. Я поверну.

— Тимчасово? — Марта майже усміхнулася від гіркоти. — Це «тимчасово» триває вже три роки. Три, Дмитре! Три роки ми живемо, як на вулкані. Ти обіцяв, що після розлучення все скінчиться. Що аліменти — це максимум, на що ти передплатив. А що у нас? Щомісяця — то репетиторство, то шкільна поїздка, то «потрібен новий айфон, бо всі діти в класі сміються», то «Оксана не справляється»!

Вона видихнула, намагаючись утримати голос хоча б у межах пристойності, але руки вже тремтіли так, що довелося схопитися за спинку стільця.

— І що? — Дмитро нарешті зірвався на гучність, підіймаючи голову. — Діти мають страждати через наш розрив? Ти взагалі знаєш, скільки зараз коштує приватна школа у Києві? І скільки Оксана має зарплату? Вона працює, як віл!

— Працює? — Марта гірко хмикнула, складаючи руки на грудях. — На пів ставки? Тому що їй «важко», тому що вона «не встигає», тому що в неї «мігрень від напруги»? Не сміши мене. Вона доросла, здорова жінка. Вона може працювати на повну ставку, як і ти, як і я. Просто їй зручно, коли ти, її вічний рятівник, поспішаєш гасити її фінансові пожежі.

Він ступив до неї. Його очі були наповнені докором.

— Ти несправедлива. До неї. До моїх дітей.

— А ти сліпий, — відповіла Марта. — Сліпий від власної провини.

Настала тиша. Така щільна, що в ній можна було розчути, як у сусідній квартирі згори рухають стілець, і це здавалося гуркотом грому.

Марта відійшла до кухонного столу і помітила його телефон. Екран, відкритий чат, що світиться. Не втрималася — взяла його, відчуваючи, як у горлі стискається клубок.

Повідомлення від Оксани:

“Дмитре, вибач, знову прошу…”

«Я не впораюся сама, кредити тиснуть…»

«Діти ростуть, витрати нереальні»

«Ти ж казав, що завжди підтримаєш мене, як мати твоїх дітей…»

І останнє, найболючіше:

«Ти ж хороша людина. Не кидай нас»

Слово «нас» обпекло найсильніше. Воно стирало її, Марту, з рівняння. Воно об’єднувало їх, Дмитра та Оксану, у нерозривний «ми», а вона залишалася позаду.

Дмитро різко вихопив телефон, наче вона тримала в руках не його гаджет, а його найпотаємнішу слабкість.

— Не смій дивитися мої особисті листування!

— Чому? — Марта не відступила, її голос звучав холодно і рішуче. — Там щось, що я не маю бачити? Твоє друге, таємне життя?

Він тяжко видихнув, опустивши погляд.

— Ти все одно зрозумієш неправильно. Ти все перекрутиш.

— А що тут розуміти? — Марта знову підійшла до нього, її погляд був прямим, як удар. — Ти живеш у нашій спільній квартирі, де ми вдвох платимо іпотеку, але твоє серце, а головне — твій гаманець — там, у неї. Не у дітей. У неї.

Дмитро різко розвернувся, не витримавши прямого контакту.

— Припини! Я роблю те, що повинен робити чоловік із совістю та честю. Вона мати моїх дітей, і я винен перед нею.

— А я хто? — зірвалося в неї, і це було вже криком відчаю, а не обурення. — З ким ти живеш? З ким ти будуєш плани? Хто пере білизну, готує тобі борщі, підтримує тебе, коли ти приповзаєш із роботи вичавлений як лимон? Хто? Хто тут твоя справжня жінка?

Він не відповів.

Марта ненавиділа цю паузу більше, ніж будь-які слова. Ця пауза була підтвердженням її найгірших підозр.

— Знаєш, що тут наймерзенніше? — продовжила вона, відчуваючи, як усередині все горить пекельним вогнем. — Я не проти твоїх дітей. Ніколи не була. Я люблю Романа і Яну. Я за те, щоб їм було добре, щоб вони мали все необхідне. Але я категорично проти того, що ти фактично живеш на два будинки. І що один із цих будинків — наш, мій — стоїть у тебе у списку «другої черги», після того, як ти погасиш усі її потреби.

Дмитро опустився на стілець, що стояв біля вікна. Провів долонями по обличчю, ніби намагаючись стерти втому.

— Я не хочу сваритися. Я не хотів цієї розмови.

— А я хочу жити нормально, — Марта теж сіла, але навпроти, зберігаючи між ними критичну дистанцію. — Я хочу знати, що ми з тобою йдемо в одному напрямку. А не так, що ти біжиш туди, де плаче Оксана, і віддаєш їй усю свою енергію та фінанси, а я підбираю залишки твоєї уваги та твоєї присутності.

Він підвів очі. У них було стільки болю, що Марті на мить стало його шкода. Але вона одразу ж відігнала це почуття.

— Ти не розумієш, Марто. Я її зрадив. Наші стосунки з тобою почалися… раніше, ніж я офіційно пішов від неї.

Ця фраза, цей тригер, який він повторював уже сотий раз, завжди був як сіль на свіжу рану. Це був його постійний інструмент для самокатування, який одночасно катував і її.

— Ти знову туди лізеш? — Марта доклала всіх зусиль, щоб говорити спокійно, врівноважено. — Дмитре, ми це обговорювали безліч разів. Ти зробив вибір. Ти зробив його давно. Ніхто тебе не примушував. Я не стояла над тобою з ножем. Це було твоє рішення. Припини використовувати цей старий гріх як виправдання для нинішнього боягузтва.

Він, як і раніше, уникав її погляду.

— Вона сказала вчора… що відчуває себе самотньою. Що їй тяжко одній, як ніколи.

Марта вчепилася в край столу так, що кісточки пальців побіліли. Вона взяла себе в руки.

— Слухай мене дуже уважно. Я тебе прошу: говорити чесно. Не обтічно, не про її «важко» чи «самотньо». Ти боїшся, що якщо ти перестанеш допомагати, вона налаштує дітей проти тебе? Ти боїшся, що погано виглядатимеш в очах своєї мами, яка продовжує з нею спілкуватися? Чи що? Ти поясни мені, що саме тримає тебе на цьому емоційному повідку?

Він різко підняв голову. В його очах спалахнув гнів, але не на неї, а на власну безпорадність.

— Марто, годі!

— Ні. Не годі. Тому що я хочу розуміти, де ми з тобою. Я не можу жити в постійній напрузі, чекаючи, коли з’явиться її чергове «Дмитре, потрібна допомога». Це не життя. Це виживання. І я втомилася виживати у власній сім’ї.

Він відвів погляд у бік вікна. На вулиці хлюпала сльота, вітер кидав мокрим снігом на шибку — і все це чомусь здавалося частиною їхньої розмови: сірість, холод, монотонний, пригнічуючий шум.

— Якби ти бачила Яну, — сказав він тихо, його голос став м’яким, винуватим. — Вона була у старих, поношених кросівках. Оксана сказала, що у неї соромно виглядати так у школі. Що однокласники…

— Яна — підліток, — рішуче перебила Марта. — Усі підлітки соромляться всього на світі. Сьогодні — кросівок. Завтра — кольору волосся. Післязавтра — застарілого рюкзака. І це нормально, це підлітковий вік. Але це не привід платити колишній за все підряд. Це лише маніпуляція дітьми.

Вона замовкла, намагаючись перепочити, щоб не зірватися на істерику.

— Марто, ти не розумієш… — він знову почав, але вона підняла руку, зупиняючи його.

— Ні. Це ти не розумієш. Ми живемо не багато, не бідно — ми живемо нормально. Ми відкладали на відпустку в Буковелі. На ремонт кухні. На те, щоб нарешті купити мені гідний ноутбук для роботи. На наше життя, Дмитре. На наше спільне життя. І що зрештою? Щомісяця ти тягнеш гроші туди, де на тебе чекають не з любові, а тільки тому, що зручно мати під рукою надійну людину, яка завжди сплатить будь-яку проблему.

Він одвернувся, не в змозі витримати її погляду.

Марта відчувала, як усередині неї щось тріскається. Глухо. Необоротно. Це не був крик, це було руйнування фундаменту, на якому вона намагалася побудувати їхнє майбутнє.

— Я ось що ще тобі скажу, — знову заговорила вона, хоча голос тремтів, як струна. — Я не збираюся бути вічним запасним варіантом. Я не збираюся жити на залишки твоєї енергії, уваги та, найголовніше, фінансів. Я хочу зрозуміти, де твоє справжнє життя. Тут? Зі мною, з нашою іпотекою та нашими планами? Чи там, де тебе тримає почуття вини?

Він сидів, уткнувшись поглядом у підлогу, у візерунок старого паркету. Жодного слова. Жодного руху.

І це мовчання було гірше, ніж якби він кричав чи зірвався. Це було зізнання.

Марта повільно, важко, підвелася.

— Я піду до Наді. Мені треба видихнути. Подумай. Але зваж: терпіти я більше не буду. Я на межі. Це не шантаж. Це констатація факту.

— Марто… — він підвівся, ніби хотів зупинити, але вона вже одягала на себе теплу стьобану куртку.

— Не зараз. Поговоримо, коли ти будеш готовий зробити не просто крок, а остаточний вибір.

І вона вийшла, грюкнувши дверима так, що скло на сходовій клітці здригнулося.

У Наді було затишно. І пахло не січневою сльотою, а свіжоспеченим пирогом із корицею. На відміну від їхнього будинку, тут не висіла в повітрі напруга, не стояли невисловлені слова, не гнітило почуття тотальної несправедливості.

Надя уважно слухала, попиваючи трав’яний чай, доки Марта виливала все — кожну деталь, кожну фразу Дмитра, кожен свій біль.

Потім Надя сказала, як завжди, прямо, по-харківськи рішуче:

— Він не відпустив минуле. І доки не відпустить — жити вам буде не просто важко, а неможливо. Він купує собі прощення. Це не допомога дітям, Марто. Це подачка для Оксани, щоб вона не тиснула на його совість.

Марта затулила обличчя руками.

— Я більше не можу, Надю. Це виснажує. Я не можу жити, наче змагаюся з невидимою жінкою на іншому кінці міста. Я хочу, щоб він вибрав нас. Щоб він нарешті зрозумів: сім’я — це тут. А не там, де його постійно тримають за почуття провини, як на ланцюгу.

Надя поклала їй руку на плече.

— Тоді тобі доведеться поставити крапку. Не просто кому, а жирну, чорну крапку. Або він зробить крок до тебе, або ти зробиш крок від нього. Посеред дороги стояти більше не можна. Інакше він звикне, що ти завжди чекаєш.

Марта мовчала довго, дивлячись на вогник свічки. Потім кивнула головою.

І в цей момент усередині неї вперше з’явилася не агресія, не образа, а чітка, важка, незворотна рішучість. Вона відчула себе втомленою, але сильною жінкою.

— Мені треба, щоб Дмитро зрозумів: або він зі мною, будує наше життя. Або він застряг у своєму минулому, і я більше не його заручниця.

— Ти серйозно так налякала його? — спитала Надя, подаючи їй рукавички перед відходом.

— Я не лякала, — відповіла Марта втомлено. — Я сказала правду. Болючу правду. Не можу більше тягти цю мотузку одна. Я відпустила її, тепер його черга вирішувати, в який бік йти.

Надя обняла її, і Марта вийшла у вологе січневе повітря. Було вже близько дев’ятої вечора, і їхній двір, зазвичай гамірний і наповнений звуками життя, вимер. Вона йшла повільно, відчуваючи, як усередині поступово зміцнюється її рішення — не голосне, не демонстративне, а тихе, уперте. Рішення жінки, яка зрозуміла свою цінність.

Квартира зустріла Марту напівтемрявою: світло не ввімкнене, лише слабке, синє свічення від телевізора. Дмитро сидів на дивані, його руки були складені «човником», підборіддя опущене. Він виглядав так, наче його побили. Або, що гірше, немовби він побив сам себе власними думками.

Марта зняла куртку, повільно пройшла до кімнати.

— Ти повернулася, — сказав він так тихо, наче боявся, що вона передумає.

— Так. Я повернулася, щоб закінчити.

Вона сіла навпроти, на інший кінець дивана. Не чекаючи, поки він знову почне виправдовуватися, вона сказала:

— Дмитре, нам треба поговорити остаточно. Не вп’яте, не в десяте. А зараз. Сьогодні. Це має бути кінцева точка.

Він підвів голову, і Марта вперше у житті побачила в його обличчі не тільки провину, а й якусь дивну, дитячу розгубленість.

— Я думав… — почав він, — думав, що ти підеш і вже не повернешся.

— Якби я хотіла піти назавжди, я б не поверталася, — спокійно сказала Марта. — Але я не хочу жити в невизначеності. Я хочу жити у родині.

Дмитро кивнув. Вдихнув глибоко, наче готуючись до стрибка.

— Марто… поки тебе не було, я дуже багато думав. Дуже серйозно. Надя має рацію. Ти маєш рацію. Я живу у двох світах. І це неправильно. Я не можу так далі. Це руйнує мене.

— Я знаю, — її голос був м’яким, але твердим.

— Але… — він подивився на неї, і в його очах промайнув той самий біль, від якого Марті завжди хотілося його захищати. — Я не можу просто сказати Оксані: все, я більше не допомагатиму. Я не такий. Це ніби кинути людей після аварії корабля, коли ти сам обрав другий, цілий човен.

— Ні, Дмитре, — сказала Марта, підводячись і стаючи на коліна перед ним. Вона взяла його за руки. — Це як витягти людей із того аварійного корабля, дати їм рятувальний круг у вигляді аліментів — і піти далі. А не повертатися до них щоразу, коли вони не хочуть цим кругом гребти.

Він замовк, дивлячись на їхні сплетені руки.

— Послухай, — продовжила вона м’якше. — Не треба геройствувати. Не треба викуповувати чужі помилки своїм життям. Діти — так. Завжди. Але Оксана — доросла жінка. Вона може працювати. Вона може вирішувати свої проблеми. Вона не немічна. Вона просто звикла, що ти вирішуєш її життя за неї. Звикла, бо ти сам їй це дозволив, щоб заглушити власну провину.

Дмитро примружився, наче його вперше вдарила якась проста, але неочевидна істина.

— Ти думаєш, я… сам довів це до такого рівня?

— А хто ще? — Марта знизала плечима. — Ти обіцяв їй «завжди допоможу», і вона вирішила, що це вічна підписка. Але так не працює. Ти не можеш жити заради того, щоб заглушити минуле. Ти вкрав себе зі свого життя. З нашого життя.

Він сів назад на диван, повільно, наче під ним і справді провалювалася земля.

— Я не знаю, як це зупинити. Я боюсь її реакції, її істерик, її тиску через дітей.

— Я знаю, як зупинити, — сказала Марта. — Треба перестати виправдовуватися. І перестати боятися, що вона образиться. Боїться — нехай ображається. Ти не повинен бути для неї фінансовою подушкою безпеки. Ти батько її дітей. Крапка.

Дмитро знову підвів очі. В них була надія, змішана зі страхом.

— Якщо я так зроблю… Ти залишишся? Ти віритимеш мені?

Марта відчула, як усередині щось болісно стиснулося. Це був справжній момент істини.

— Дмитре, — сказала вона м’яко, але твердо, — я не приз, який стоїть на полиці доти, доки власник поводиться правильно. Я з тобою, тому що люблю. І тому, що хочу, щоб у нас була нормальна, повноцінна родина. Але я не залишуся там, де мене ставлять на друге місце. Я сказала тобі ультиматум не тому, що загрожую. А тому, що я на межі вигорання. І якщо ти хочеш нас — вибери нас. Не одним переказом, не однією фразою, а реальними, послідовними діями.

Він схопився за голову, зітхаючи.

— Я не знаю, як їй це сказати… Я не знаю, як поводитися, коли вона почне плакати.

— А ось це вже твоя робота. Чоловіча, доросла. Я надто довго заплющувала очі на те, що ти боїшся зробити крок, бо можеш виглядати «поганою людиною». Але іноді бути твердим — не брутальність. Це відновлення порядку і захист своєї родини.

Він довго дивився на неї. Уважно. Начебто вперше побачив її повністю, без своєї звичної схеми “та, хто вимагає і скаржиться”.

— Добре, — нарешті сказав він, його голос звучав глухо, але рішуче. — Завтра вранці. Я поїду до неї. І все поясню. Жорстко. Але спокійно. Без крику і без емоцій. Я скажу, що платитиму тільки аліменти та суворо обумовлені витрати. І крапка.

— І не забувай: ти не мусиш виправдовуватися, — додала Марта, знову сідаючи поруч. — Ти не злочинець, Дмитре. Ти просто живеш далі. Їй теж час.

Він кивнув.

— Я зроблю це. Заради нас.

Ніч вони майже не розмовляли. Дмитро тримав її за руку, ніби боявся відпустити і знову втратити. Марта лежала, думаючи: чи вийде? Чи вистачить йому рішучості? Чи не розмиється все знову під тиском старих емоцій?

Прокинулися рано — світло ще було сірим, наче не визначилося, настав ранок чи ні. Дмитро випив кави мовчки, одягнувся, взяв ключі від машини.

— Я зараз поїду, — сказав він. — Хочу закінчити до того, як діти прийдуть зі школи, щоб уникнути зайвих свідків.

— Добре. Будь твердим.

Він затримався біля дверей, подивився на Марту.

— Марто… дякую, що була чесною. Навіть коли було боляче. Це, мабуть, найскладніше у відносинах — говорити правду, коли вона руйнує ілюзії.

— Ілюзії завжди руйнуються. Сім’я тримається лише на реальності та чесності.

Він вийшов.

І Марта залишилася сама.

Години дві вона ходила по квартирі, як тигр у клітці. То сідала, то вставала, то намагалася читати, то дивилася у вікно на сірий, похмурий Київ. Час тягнувся повільно, з неприємним відчуттям повної невідомості. Кожна хвилина була на вагу золота, а кожне повідомлення, що приходило на її телефон, змушувало підскочити.

Об одинадцятій сорок Дмитро подзвонив.

— Я їду додому.

— Усе гаразд? — запитала Марта, хоча серце вже билося десь у горлі.

— Це була найважча розмова в моєму житті, якщо чесно. Але я все сказав.

— Як вона відреагувала?

— Поговоримо вдома, Марто. Я хочу обійняти тебе.

Вона завмерла. Зазвичай так кажуть, коли не хочуть обговорювати вголос те, що перетравлюєш.

— Добре. Я чекаю.

Двері клацнули на початку першої. Дмитро увійшов — пом’ятий, видихлий, але якийсь вільний. Мов із нього вийняли важкий, багаторічний камінь, який він носив на спині, і він нарешті зміг випрямитися.

— Ну? — Марта підійшла ближче, торкнулася його щоки.

Він сів, потер долонями обличчя, а потім міцно схопив її руку.

— Вона спершу мовчала. Потім почала звичне: «Як же я, як діти, ти обіцяв мені довічну підтримку…». Вона намагалася давити на жалість, нагадувала про свій вклад у наше минуле. А я сказав: «Оксана, послухай. Я батько Романа та Яни, і я буду їм допомагати завжди, я гарантую. Але тобі — ні. Ти доросла, ти впораєшся».

Марта мовчала, напружено слухаючи.

— Вона спробувала тиснути. Плакала. Казала, що одна не витягне, що я егоїст, що «твоя нова дружина на мене впливає». Ти знаєш, як вона вміє.

— Ну, куди ж без цього сценарію, — Марта посміхнулася.

— Я відповів, що це моє рішення. І що я не можу мати дві родини. Що я вибираю свою родину, своє майбутнє. І що їй час дорослішати. І що всі наступні потреби, окрім офіційних аліментів, мають бути узгоджені зі мною. Жодних більше таємних переказів.

Марта завмерла, ледве дихаючи.

— Ти сказав… «вибираю свою»?

— Так, Марто. Тому що це правда. Я втомився бути між. Я хочу жити нормально. З тобою. Без цього постійного тягаря.

Він підвів на неї погляд. Вперше за довгий час цей погляд був абсолютно ясний, прямий, справжній.

— Марто… я справді був не правий. Я винен, що тягнув це так довго, дозволяючи своєму комплексу провини руйнувати нас. Але я люблю тебе. І я хочу, щоб у нас із тобою нарешті з’явилося своє життя. Свої плани. Можливо… — він затнувся, — і наша дитина. Якщо ти хочеш.

У Марти перехопило подих.

— Я хочу. Я завжди хотіла. Але тільки якщо ти зі мною, а не там, де ти був усі ці роки, купуючи собі спокій.

Він підійшов ближче, взяв її обличчя в долоні.

— Я з тобою. Тепер точно. Поки я їздив туди, я раптом зрозумів, що не відчуваю до неї нічого, крім відповідальності. Вже давно. А почуття провини — це не кохання. І не привід руйнувати життя тієї, кого ти дійсно любиш.

Вони мовчали. У кімнаті стояла тиша, але вона була зовсім іншою — не та, що тисне, а та, що щось склеює і дає надію.

Дмитро прошепотів:

— Вибач мені за втрачений час.

— Я не ангел. Мені теж є за що вибачатися. Я теж була занадто різкою.

Він лагідно посміхнувся.

— Головне — ми продовжуємо йти. Не назад, не туди, де нас давно немає. А вперед. До нашого дому.

Марта притулилася чолом до його плеча. І вперше за довгий час відчула, що не тримає в руках будинок, що сиплеться — що стіни нарешті перестали хитатися.

Увечері, коли вони сиділи на кухні, він сказав:

— Давай складемо бюджет. Нормальний. Наш. Щоби все було по-чесному. На відпустку, ремонт, накопичення. На життя, яке ми будуємо удвох.

— Давай, — посміхнулася Марта. — І без зайвих переказів.

— Без, — кивнув він твердо. — Тепер ми команда. Тільки ми.

Марта повірила. Вперше за довгий час — по-справжньому.

І коли він поклав свою руку поверх її, вона відчула не тривогу, не очікування нової бурі, а спокійну, важку впевненість: вони вибрали одне одного. І тепер, нарешті, будуть іти туди, де немає чужих тіней, немає страху і немає вини.

Де є лише вони.

І це, здається, вперше було справжнім початком.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.