— Я що, знову маю дзвонити мамі в Італію? Після того, як вона купила нам цю квартиру і зробила тут ремонт до останнього плінтуса? — мій голос тремтів, я стискала в руках порожній гаманець, у якому залишилося лише кілька монет по дві гривні.
Андрій навіть не відірвав погляду від телефона. Він напівлежав на дивані, підклавши під голову декоративну подушку, яку, до речі, теж купила моя мама.
— Олю, не драматизуй. Твоя мати заробляє в євро. Для неї триста євро — це кілька днів роботи, а для нас це місяць життя. Вона там не бідує, — спокійно відповів він, перегортаючи стрічку новин.
— Вона там спини не розгинає, доглядаючи чужих старих! А ти вже пів року “шукаєш себе”, поки в холодильнику навіть залежалого сирка немає для сина!
Ця розмова стала початком кінця мого терпіння. Але все почалося набагато раніше.
Останнім часом у нас з Андрієм почалися справді серйозні фінансові труднощі. Знаєте, це той стан, коли ти заходиш у магазин і спочатку йдеш до полиць із жовтими цінниками “акція”, а потім розумієш, що навіть на акційний товар у тебе не вистачає. Ми економимо на всьому: на проїзді (я ходжу пішки по сорок хвилин до роботи), на світлі, на засобах гігієни. Але в суботу ми пробили чергове дно.
Ранок почався з того, що семирічний Денис підійшов до мене і сказав:
— Мам, а пластівці закінчилися. Можна мені бутерброд із ковбаскою?
У мене всередині все стиснулося. Я знала, що ковбаси немає вже тиждень. У холодильнику самотньо стояв слоїк із залишками варення і половина цибулини. Я зібралася в магазин, сподіваючись, що Андрій відклав хоч щось із останніх підробітків.
— Андрію, дай грошей на продукти. Треба хоч хліба, молока і якихось круп взяти. Дитина голодна.
Він підвівся, почухав потилицю і так само спокійно, ніби ми обговорюємо погоду, сказав:
— Грошей немає зовсім. Останні дві сотні я вчора на бензин витратив, треба було до мами з’їздити, вона просила мішок картоплі переставити.
Я заніміла. Бензин. До мами. А те, що син снідає порожньою гречкою на воді — це нічого? Ми сидимо впроголодь вже кілька місяців, а мій чоловік замість того, щоб бігати по місту в пошуках будь-якої копійки, звинувачує мою маму, що вона недостатньо нам допомагає.
Ще влітку цього року Андрій втратив роботу. Його фірма, де він працював менеджером середньої ланки, закрилася. Спочатку я його підтримала.
— Нічого, Андрію, відпочинь тиждень, прийди до тями. Ти стільки років там пропрацював. А потім знайдемо щось краще.
Він з радістю погодився. “Відпочинок” затягнувся. Перший тиждень він просто спав до обіду. Другий — грав у комп’ютерні ігри, каже: “Знімаю стрес”. На третій тиждень він не займався ні дитиною, ні домашніми справами. Посуд горою стояв у раковині, Денис просив пограти в футбол, а тато відповідав: “Я в пошуку ідей, не заважай”.
Коли я зрозуміла, що “пошук ідей” — це просто лінь, я почала його квапити.
— Андрію, так не можна. Моєї зарплати ледь вистачає на комуналку і кредит за техніку. Мені важко тягнути все на собі.
Він робив вигляд, що розсилає резюме.
— Олю, я шукаю! Але ти ж розумієш, у мене вища освіта, магістр! Я не можу йти розвантажувати вагони чи працювати кур’єром. Це нижче моєї гідності.
В одному місці йому запропонували 15 тисяч гривень — “мало, я на дорогу більше витрачу”. В іншому були погані відгуки в інтернеті — “там начальник самодур”. Третя робота знаходилася на іншому кінці міста — “я не збираюся витрачати дві години на дорогу”. Причин було мільйон, а результат один: чоловік продовжував сидіти вдома, вивчаючи склад пилу на телевізорі.
Я вже почала йому прямо говорити:
— Йди куди-небудь! Нехай вахтером, нехай на склад. Від десяти тисяч буде більше користі, ніж від твого диплома, який припадає пилом!
Але Андрій тільки ображався. А тим часом наші заощадження розтанули, як березневий сніг.
Коли в суботу Андрій сказав мені “попроси у своєї мами”, я відчула, як у мені щось зламалося.
Моя мама працює в Італії вже дванадцять років. Ви думаєте, вона там на курорті? Вона поїхала туди, коли помер батько, щоб дати нам із сестрою освіту. Вона живе в крихітній кімнатці, їсть найдешевші продукти і весь час проводить поруч із хворими людьми, яким міняє пелюшки та годує з ложечки.
На наше весілля вона зробила неймовірне — подарувала нам квартиру в новобудові. Вона віддала всі свої багаторічні заощадження, щоб ми не тинялися по орендованих кутках. Сама зробила ремонт, купила перші меблі. Я вважаю, що мама свій обов’язок виконала на 200%. Тепер її черга подумати про себе.
У неї є мрія — впорядкувати свій старий будиночок тут, в Україні, щоб коли здоров’я зовсім закінчиться, їй було куди повернутися і спокійно дожити віку. Плюс, у мене є молодша сестра Катя. Мама хоче і їй допомогти з житлом, щоб усе було по-чесному, по-рівну між дітьми.
Але в родині Андрія інша логіка. Його мама, моя свекруха Надія Петрівна, живе за три квартали від нас. Вона прекрасно знає, що син пів року без роботи. Ви думаєте, вона принесла хоч десяток яєць чи пакет яблук для онука? Ні.
Зате вона майстерно рахує гроші моєї матері. Минулого тижня вона зайшла до нас “на чай” (свій чай вона, звісно, не принесла).
— Олю, ну що ви мучитеся? — завела вона свою пісню. — Твоя мати в Італії отримує тисячу євро, а то й більше. Невже вона не може виділяти рідній доньці та онукові триста євро на місяць? Для неї це дрібниці. Вона ж там багачка!
— Надіє Петрівно, — відповіла я, ледь стримуючись, — мама працює по 24 години на добу. Ці гроші їй даються кров’ю і потом. Чому вона має утримувати здорового тридцятирічного чоловіка, який не хоче йти на роботу за 15 тисяч?
Свекруха відразу змінилася в обличчі.
— Мій син — інтелігентна людина! Йому зараз важко, у нього депресія через втрату роботи. А твоя мати — вона зобов’язана допомагати, раз вона за кордоном. У неї ж є “можливість”.
Виходить дивна картина: одна мати віддала все, що мала, і тепер “винна” ще, а інша мати не дала нічого, але вважає за потрібне вказувати, як витрачати чужі гроші.
Повернімося до тієї суботи. Після слів Андрія про маму я не витримала.
— Знаєш що, Андрію? — сказала я, знімаючи куртку. — Я нікуди не піду. І мамі дзвонити не буду. Хочеш їсти — вставай і йди шукай гроші. Сьогодні. Зараз.
Він здивовано підняв брови.
— Ти що, пропонуєш нам голодувати на знак протесту? Денису теж сказати, щоб почекав, поки у мами гордість мине?
Це був удар нижче пояса. Він знав, що заради сина я піду на все. Але я зрозуміла: якщо я зараз знову випрошу гроші в матері, Андрій не вийде на роботу ніколи.
— Дениса я зараз заберу до своїх батьків, вони погодують його обідом, — (мої батько й мачуха жили небагато, але ніколи не відмовляли). — А ти… ти маєш час до вечора. Або ти приносиш гроші на продукти, або я не знаю, як ми будемо жити далі.
Я забрала малого і пішла. Весь день у мене всередині все пекло. Мені було соромно перед батьками, соромно перед мамою. Мама дзвонила по відеозв’язку ввечері. Вона виглядала такою втомленою, очі червоні, руки в пластирах.
— Олюню, як ви там? Все добре? Грошей вистачає? — запитала вона, намагаючись посміхатися.
У мене клубок у горлі став. Я хотіла кричати: “Мамо, Андрій лежить на дивані й чекає твоїх євро!”. Але я сказала:
— Все добре, мамо. Андрій на співбесіди ходить, скоро все налагодиться. Відпочивай більше.
Коли я повернулася додому близько дев’ятої вечора, Андрій знову був на дивані. В хаті пахло смаженою картоплею.
— О, прийшла? — кинув він. — Бачиш, мама передала сумку. І грошей трохи дала.
— Яка мама? Моя? Ти їй дзвонив?! — я мало не впала.
— Ні, моя заходила. Я їй розповів, що ти влаштувала істерику і дитину з дому вивела. Вона пошкодувала мене, сходила в магазин. Ось, бачиш, навіть пива мені взяла, щоб я заспокоївся.
Я зайшла в кухню. На столі справді лежав батон, дешеві сосиски і пляшка пива. Моя свекруха, яка “не мала можливості”, раптом знайшла гроші, коли з’явився шанс виставити мене “поганою дружиною” перед сином.
Цей вечір став крапкою. Я зрозуміла, що проблема не в грошах. Проблема в тому, що мій чоловік перестав бути чоловіком. Він став додатком до дивана, який чекає на допомогу ззовні.
— Андрію, — сказала я тихо, — завтра неділя. З понеділка ти йдеш на будівництво поруч із нами. Я бачила оголошення — там потрібні підсобники. Платять щодня.
— Ти з глузду з’їхала? Я — магістр економіки, буду цеглу носити? Що сусіди скажуть? Що мама скаже?
— Сусіди скажуть, що ти нарешті почав годувати сім’ю. А твоя мама… нехай краще мовчить. Або ти йдеш туди, або ми подаємо на розлучення. Я не хочу жити з людиною, яка вважає, що моя мати — це банкомат.
Він довго мовчав. Потім пирхнув:
— Ти стала дуже меркантильною, Олю. Гроші тебе зіпсували. Раніше ти була іншою.
Я ледь не засміялася. Гроші мене зіпсували? Ті гроші, яких у мене немає? Ті гроші, які я рахую в черзі за хлібом?
Я вважаю, що сім’ю має забезпечувати чоловік. Крапка. Моя мама вже зробила свій внесок — вона дала нам дах над головою. І вимагати від неї чогось ще — це просто ницість. Чому деякі чоловіки вважають, що “вищу освіту” можна їсти замість хліба?
А як ви вважаєте? Чи повинна мати, яка працює за кордоном, утримувати сім’ю своєї дорослої дитини, якщо там чоловік сидить без роботи? Чи я справді занадто жорстока до Андрія, і йому треба дати “час на пошуки себе”, попри порожній холодильник?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
