Моєму сину Миколі вже тридцять років минуло, а він все ніяк наречену не міг собі знайти. Я вже майже втратила надію онуків поняньчити.
Микола дуже багато працював, добре заробляв, допомагав матеріально нам з чоловіком. Якось син сказав, що їде з другом на море, я лише щиро пораділа за нього, бо йому і справді треба було відпочити.
Десь приблизно через тиждень відпочинку, син подзвонив і обережно почав розмову:
– Мамо, ти знаєш, я тут одну дівчину чудову зустрів…
Я відразу стривожилася:
– Що за дівчина?
– Її звати Галинка, і вона неймовірна: гарна, добра, ніжна, порядна … Мамо, я думав, що таких вже немає…
Я ще ніколи не чула, щоб Микола ще так про когось говорив, тому зрозуміла, що син закохався. На одну хвилину я навіть зраділа за сина, але коли почула, що його обраниця – сирота, яка в кіоску морозивом торгує, прийшла до тями. У мене аж руки затремтіли.
Мій син має хорошу роботу, дві освіти, знає дві іноземні мови – і як йому має бути пара продавщиця морозива, мені в голові не вкладалося.
Ввечері я про все повідомила чоловіку, та він суворо наказав мені не втручатися. Цю звістку він сприйняв добре, мовляв я ж завжди мріяла про невістку, про онуків. Я не знала, як же йому було пояснити, що не про таку я мріяла …
Тут чоловік гримнув на мене:
– Ти ж її навіть не бачила, а вже висновки зробила. Давай почекаємо, приїдуть, поговоримо.
Син приїхав один, дуже щасливий, сказав, що Галина приїде через кілька тижнів, має закінчити роботу.
А на наступний день страшна звістка залетіла чорним вороном в нашу хату – в одну мить не стало нашого сина… машина… швидкість…
Я не пам’ятаю як я все пережила, все було як в тумані. Добре, що хоч рідні підтримали, чоловік тримався, але йому теж було дуже важко, я знаю …
Я не розуміла, для чого тепер мені жити, я втратила сенс життя.
Час минав час, але легше не ставало. Ми з чоловіком просто проживали ще один день за звичним розкладом.
Через місяців три в наші двері пролунав дзвінок, я відчинила, і на порозі побачила дівчину. За описом сина я здогадалася, що це була Галина.
Вона запитала, чи Микола вдома, бо уже три місяці, як від нього немає жодної звістки.
Я розридалася і пояснила дівчині ситуацію. Не знаю, скільки часу ми, обнявшись, вдвох плакали, але потім Галина повідомила мені несподівану новину: вона чекає дитину від Миколи!
Якраз в кімнату зайшов чоловік. Ми обоє переглянулися, до кінця не вірячи у те, що чули.
Дівчина почала виправдовуватися:
– Якщо ви не вірите, я згодна на експертизу!
Тут мій чоловік лагідно взяв її за руку і заспокоїв:
– Галинко, про що ви говорите, яка експертиза?. Ви – наша невістка, мати нашого майбутнього онука, зараз ми накриємо стіл, вам з дороги треба щось поїсти.
Так в нашому домі з’явилася сирота Галинка, яка стала нам не невісткою, а донечкою. А через пів року у нас народився чудовий хлопчик. Він такий схожий на нашого Миколу, немов дві краплі води.
Ось так ми тепер і живемо вчотирьох. Поява онука надала нам нових сил. Звичайно, біль втрати ще часто нагадує про себе, але нам тепер є для кого жити! Життя продовжується…
Передрук заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
