fbpx
Життєві історії
Я ще молодою дізналася, що у мене не буде дітей. Мене ніхто й заміж не кликав, бо я говорила правду. А потім в 30 років я познайомилася з Михайлом. Він мав маленьку доньку і хату в селі. Коли я їхала до нього, мама відмовляла мене, казала куди я міська жінка в село до городу поїду. Але я вже твердо вирішила – у мене є сім’я! Через рік я вийшла заміж, дівчинка мене мамою стала називати. Я навчилася робити все: городи полоти, картоплю копати, за курми і свинями доглядати. Чоловік ходив на роботу, а я донькою займалася. Собі одягу не куплю, аби у неї все найкраще дуло. Коли Оленка пішла в школу, всі вчителі дивувалися, що вона дуже підготовлена і читати вміє. А потім Оленку найшла рідна бабуся і стали вони листуватися, згодом і мама її підключилася. Виявляється у неї все в “шоколаді” і вона пропонувала їй гроші

Ще будучи зовсім молодою, я дізналася, що у мене не буде дітей, я не буду писати всі подробиці і причини, так склалося життя. Може тому я ніяк не могла вийти заміж: я відразу говорила правду. Зустрачатися вони зі мною зустрічалися, але пропозиції ніхто не робив.

Але до 30 років мені стало сумно: у всіх подруг родини, а я досі самотня і, скоріш за все, такою залишуся на все життя.

А потім я познайомилася з Михайлом. Він – самотній батько, живе в своєму будинку в передмісті, в селі, має доньку двох років, мати їх залишила обох. Стали листуватися, а потім зустрілися у нас в місті, куди вже він приїхав зі своєю донечкою. Дівчинка хороша така, прямо дзвіночок, волоссячко світленьке, очі блакитні. Я скоріше в неї відразу закохалася, ніж в цього чоловіка.

Ну що, вирішили ми жити разом. Моя мама сумувала, коли відпускала – куди ж ти, міська жінка, в село поїдеш, та ще й дитя на себе береш, може, ще знайдеш в місті своє щастя? Ти ж навіть вінегрету сама не приготуєш в тому селі. Але я вже твердо вирішила – у мене є сім’я!

Виявилося, що мати дівчинки їх кинула, поїхала до якогось чоловіка, сказала, що кохає, а він її з дитиною не брав. Вона навіть ніколи не дзвонила і не писала за весь цей час, їй було все одно.

Через рік я вийшла заміж, дівчинка мене мамою стала називати. Я навчилася робити все: городи полоти, картоплю копати, за курми і свинями доглядати. Чоловік ходив на роботу, а я донькою займалася.

У Оленці я душі не чула і з рук її не знімала, поки вона маленька була. Обожнювала її наряджати та заплітати коси – собі зайвого з одягу не куплю, але їй сукню мереживну на свято завжди візьму.

Увечері чоловік з роботи приходить, я йому швидко щось на стіл і до доньки біжу, казку на ніч читати. Я знала, що вона любить їсти, готувала їй смачненьке, сиділа біля неї щохвилини, коли вона занедужувала, навіть якщо вона просто чхне. Коли вона в школу пішла, всі вчителі дивувалися, як вона добре вже підготовлена: майже читає і вміє рахувати. Ласкава була дівчинка, розумна, тільки ось років в 14 стала псуватися, зовсім характер змінився не в кращу сторону.

Звичайно ж, вона знала, що я їй мачуха, адже в селі живемо. Ось саме з 14 років вона стала мені це пригадувати – якщо я їй зроблю зауваження за непослух, то вона мені відповідає: «Ти не мати, не маєш права мені докоряти». Я заплачу, вона мене обіймає, вибачається.

По селу говорили, що дочка вся в рідну матір пішла – і зовні схожа ставати, і вперта така ж, волелюбна. Я навіть мала поганий настрій від того, слухаючи такі розмови.

А потім в інтернеті дочку знайшла її бабуся по матері. Почала писати, що хотіла б бачити внучку, вона вже зовсім стара. А потім до листування приєдналася і рідна мати – мовляв, прости, дочка дорога, винувата я перед тобою, приїжджай до мене.

У неї квартира двокімнатна в великому місті, у чоловіка машина є, і все у них в шоколаді. Олена притихла, стала якось мене цуратися, косо дивитися в мій бік. Я відчувала – ой не до добра це. Перестала бути зі мною ласкавою, навіть якщо я плачу – не обійме.

А два роки тому вона поїхала до неї, цієї матусі. Має право – повнолітня. Я так засмутилася, просила залишитися, пропонувала в місті жити зі своєю бабусею, моєю мамою, хоч і не рідною, але все ж! Дочка ні в яку, просто зібрала речі і поїхала.

Спочатку телефонувала, тепер перестала. Дзвоню я – вона рідко відповість, тільки на свята бере телефон і взаємно вітає без ласки в голосі. У соціальній мережі дивлюся на її фото вологими очима: там вона з мамою в обнімку – то вдома, то в місті гуляють, то за святковим столом. Як кращі подружки. А вона до мене на сторінку і не заходить навіть.

Ось, залишила вона мене, тепер і знати не хоче. Живу я з чоловіком, який зовсім змінився, щодня десь з друзями сидить, приходить лише на ніч – йому все одно. Напевно, я його десь упустила через любов до дочки, робила для нього все машинально – погодую, сорочки попрасую, та й добре – а в іншому він сам розбереться. Ось і почав засиджуватися з сусідами до ночі, а мені було все одно – прийде додому і спати лягає. А він зовсім іншим став, я лише зараз це помітила. І так мені зараз прикро. Як ось так – все життя віддати чужій дитині, а вона мене зрадила! Що я можу зробити, щоб вона не забувала мене?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook