fbpx
Життєві історії
Я сама живу в трикімнатній квартирі. Відколи мій єдиний син одружився, їм допомагають свати – і квартиру купили, і машину, і з дітьми сидять. Я так не роблю, бо не вважаю, що це правильно

– Я нічого не мала проти раннього одруження сина. Віктор одружився сім років тому, відразу після університету! – розповідає Ірина Василівна. – Я, природно, тоді була від цього не в захваті, і синові сказала чітко: на мою допомогу не розраховуй. Якщо створив сім’ю – будь дорослим і самостійним. Влаштовуйся на роботу, вирішуй квартирне питання, забезпечуй сім’ю. Дітей треба вчасно випускати у велике життя.

Ірина Василівна живе в трикімнатній квартирі. Є у неї ще одна квартира, яка здається. Розпорядок у Ірини Василівни тихий і розмірений, жінка живе для себе. Але днями розміреність порушив дзвінок свахи.

– Син з дружиною, виявляється, у відпустку зібралися! – розповідає Ірина Василівна. – На тиждень, за кордон, без дітей. А дітей залишають на тещу з тестем. Діти там маленькі зовсім – молодшому тільки півтора року виповнилося, та й старший недалеко пішов. Сваха у мене дуже акуратно поцікавилася, чи не зможу я хоча б старшого онука на кілька днів до себе взяти.

– Звичайно, я сказала, що про це й мови бути не може. Навіщо мені ця відповідальність? Я онуків бачу два рази в рік по великих святах, на півгодини, мені і цього багато. А тут взяти на кілька днів.

– Ірина Василівна, ну якщо не впевнені, що впораєтеся, так правильно, що відмовилися. Гірше було б, якби пообіцяли взяти дитину і не зробили, а так – вони не мають чого на вас ображатися.

– Ось і я так думаю – яка може бути на мене образа. Я нічого нікому не обіцяла, і нічого не винна. Сваха ж з чоловіком всі роки з молодими носяться, як з писаною торбою. Сват сина мого на хорошу роботу влаштував, квартиру допомогли їм купити, машину свою віддали, подарунки хороші їм роблять, з дітьми сидять постійно. Не вилазять від них весь цей час.

Я ось такого не розумію, до сивого волосся везти дітей на шиї. Цим дітям вже по тридцять років скоро! Найнеприємніше, мені здається – вони вважають, що я теж так повинна! З себе зняти і синові віддати, тому що молодим потрібніше. Але це ж не так! Це діти нам повинні допомагати вже, а не ми їм.

Подруга Ірина Василівна, як не дивно, її в цій ситуації не підтримує.

– Не знаю, Ірино, мені б незручно було, ось так сина свого двадцятирічного з дому сплавити чужим людям, двері за ним закрити і все. Виходить, не ти, а свати його тобі на ноги поставили, все дали, всім забезпечили. І досі продовжують допомагати.

– Та хай вони роблять, що хочуть! – не погоджується Ірина Василівна. – Я тут причому?

– Ну і ставлення до тебе в старості буде відповідне.

– А що, ставлення купується за гроші, чи що? За квартири-машини-сидіння з дітьми? Ну не знаю! Мені такого покупного відношення не треба. Я поки сама собі раду даю, а там видно буде.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook