Я виросла у дитячому будинку, батьків своїх зовсім не пам’ятаю. Після закінчення школи пішла працювати на завод, звідки потім отримала квартиру. В 30 років я вийшла заміж, через рік народила дитину. Сина ми з чоловіком вирішили назвати Богданом.
Богдан ріс у нас дуже здібним і розумним, ми водили його на гуртки, спортивні секції. Намагалися дати йому все найкраще. Син поступив в медичний університет, ми з чоловіком оплачували навчання, чоловікові навіть довелося на кілька років поїхати на заробітки.
Після закінчення університету син вирішив одружитися. Привів додому майбутню наречену. Іванка сирота, як і я, вона виросла в дитячому будинку. Дуже хороша дівчина, вона мені відразу сподобалася. Одружилися діти, пожили пів року у нас, а потім син знайшов роботу в столиці, і вони переїхали.
Зняли квартиру, невістка пішла в декрет, працював один син. Ми з батьком чим могли, тим і допомагали – то продукти надішлемо їм, то гроші. В столиці вони прожили шість років, до нас приїжджали рідко, але Іванка нам телефонувала майже щодня, розповідала, як у них справи, бо син постійно зайнятий.
А місяць тому зателефонував син і повідомив, що сімейне життя у них не складається, що він полюбив іншу, тому хоче розлучитися з Іванкою. Я просила його одуматися, дівчина сирота, куди ж вона піде. Але Богдан сказав, що він все вирішив.
Тоді я сама зателефонувала невістці, сказала, що я все знаю, і запропонувала їй разом з онуком повертатися до мене. Чоловік мене підтримав, ми віддали одну кімнату невістці і онукові, на наступний рік він піде в школу. Іванка спочатку почувалася незручно, але я їй пояснила, що відтепер мій дім – це її дім. А щоб вона зайвий раз не хвилювалася, свою квартиру я переписала на неї і на онука.
Синові я нічого не залишила, але він сприйняв все з розумінням. Богдан одружився вдруге, платить аліменти на сина. Невістка вийшла на роботу, ми допомагаємо їй з онуком.
Розумію, що в житті буває по-всякому. Але невістку я залишити не могла. Тепер Іванка стала мені донькою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
