Я давно заміжня, з чоловіком і сином ми живемо в місті в нашій двокімнатній квартирі. Живемо не багато, але і не бідуємо. Обоє працюємо, син в цьому році університет закінчує, теж якісь підробітки час від часу шукає.
Моїх батьків, на жаль, уже немає. А в чоловіка є мама, свекрусі 76 років, жила вона сама в селі. Я з нею все життя добре ладнала, вона хороша людина.
Останнім часом свекруха стала нездужати, то ж самій зиму пережити їй буде важко, навіть принести дров в хату, коли навкруги снігом замете, їй буде складно.
Я сама запропонувала чоловікові забрати його маму до нас. Він підтримав мою пропозицію і дуже зрадів, зізнався, що і сам думав про це не раз, але думав, що я буду проти, бо у нас місця немає.
Місця, звичайно, у нас мало, але і справа серйозна, ну не можемо ми літню жінку саму залишити. Привезли ми свекруху до нас на початку жовтня.
Дивлюся я на неї, і інколи сльози мимоволі навертаються. Інколи вона себе поводить як маленька дитина, яку хочеться обійняти і сказати, що все буде добре.
Звільнили ми для бабусі одну кімнату, щоб їй комфортно було. Син з розумінням поставився до ситуації, у нас на кухні диванчик є, то він там ночує. Впевнена, що цю зиму ми так перезимуємо – будемо гріти один одного турботою і любов’ю.
Свекруха зранку прокидається, і поки внук збирається, вона йому вже смачненький сніданок швидко готує, і нам, звичайно, теж залишає. А потім знову в свою кімнату.
Питаю її, мамо, чому Ви з кімнати майже не виходите, а вона відповідає – не хочу вам заважати. І що ти на це скажеш? Сидить на дивані, або вервичку молиться, або телевізор дивиться.
Коли ми на роботу йдемо, вона знову бігом на кухню – готувати нам щось смачненьке, щоб ми коли з роботи додому повернемось, вже біля плити не стояли.
Ми їй дуже вдячні за це, а вона продовжує почуватися зайвою в нашому домі. От які слова підібрати, щоб донести нашій любимій бабусі, що вона зовсім не зайва, навпаки, з її появою в нашому домі стало тепліше.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.