Сама родом я з маленького села. Жили ми не дуже бідно, але і не багато зовсім. Можна сказати, були майже вегетаріанцями, так як м’ясо на столі було дуже рідко, майже лише на свята. Батьків у мене не стало давно, коли я була ще дитиною, виховувала мене мамина сестра, у неї своїх дітей не було на той час, тому уваги мені вона приділяла небагато.
А коли я закінчила школу, то вступила до педагогічного училища. Звичайно ж, хотілося вступити до інституту, але це було лише в моїх мріях. Грошей у мене не було, а оплачувати навчання теж не було кому, бо у мене з найрідніших людей нікого не було.
Після училища працювала в місцевому дитячому садочку. Як молодому фахівцеві мені платили дуже мало, я не могла собі дозволити нормального одягу та їжі, завжди купувала все по мінімуму і найдешевше, а щоб піти погуляти, або з’їздити куди-небудь взагалі мови не було на той час.
Так і жила від зарплати до зарплати, рахуючи кожну копійку. Добре, що у мене були мої улюблені подруги, з якими я не розлучалася зі школи, вони завжди і в усьому мене виручали. Через пів року на роботі мені повідомили, що штат скорочують, і мене звільняють зовсім з моєї посади. Я дуже засмутилась. Йшла додому і думала, що робити, як жити далі.
Проходячи повз магазинів в той день, я побачила оголошення, що в пекарню потрібен пекар і експедитор. Я зайшла, мене зустріла жінка, яка сказала, що терміново потрібна людина і що вона мене бере, якщо я готова відразу приступити до роботи. Як потім виявилося, це була господиня тієї пекарні.
На наступний день я вийшла на роботу. Працювати потрібно було доба через дві в пекарні, а вдень їздити розвозити продукцію по магазинах і продавати на винос по селах. Робота була важкою для молодої дівчини, але у мене не було вибору, потрібні були гроші, до того ж, після кожної зміни безкоштовно давали з собою додому булку хліба.
Там я познайомилася з водієм, його звали Руслан. З ним ми будемо розвозити хліб. Під час розвезення хліба ми з чоловіком постійно розмовляли, він виявився дуже непоганою людиною, на перший погляд. Руслан розповів мені, що не місцевий, до нашого міста приїхав з мамою десять років тому, там у нього залишилися дружина і син, але він давно з ними не живе, так як розлучився з дружиною відразу перед тим, як переїхати.
Минув деякий час, я почала звикати до такого важкого графіку, найбільше мені подобалося продавати хліб по селах. Там в основному були добрі бабусі, які завжди весело мене зустрічали, задавали багато цікавих питань, пригощали чимось смачним, додому я ніколи не приходила з порожніми руками, завжди, то овочі то молоко, іноді навіть м’ясо давали мені, бо вже знали трохи про мене і що живу я не дуже добре, і що немає нікого у мене. У колективі мене любили і поважали. Така робота мені дуже була до душі.
Я стала помічати, що Руслан мені приділяє особливу увагу, почав затримуватися на роботі, а то може і взагалі залишитися на ніч, коли було моє чергування. Одного разу він запросив мене в ресторан, по дорозі купив квіти. У ресторані, коли робили замовлення, я замовила, він, чомусь не їсть. Я потім зрозуміла, що у нього немає грошей, навіщо ми тоді сюди прийшли? Але таким дрібницям я не надавала тоді значення. Я була позбавлена чоловічої уваги, тому дуже швидко наші відносини з Русланом налагодилися і у мене взагалі «виросли крила». Він возив мене на роботу і з роботи, дарував різні маленькі подарунки, приносив різні страви на роботу, які готувала вдома його мама. І потихеньку я закохалася, це було щастя справжнє для мене, я відчувала, що я комусь потрібна, тепер у мене була рідна людина, яка піклувалася про мене.
Одного разу він запросив мене додому, познайомив з мамою, вона виявилася дуже веселою і доброю жінкою. Після візиту до них додому, Руслан запропонував мені переїхати до нього, і жити разом. Я спочатку сказала, що подумаю, але мої почуття були сильнішими, я погодилася. Моя тітка сприйняла цю новину добре, сказала, що це добре, бо пере у мене буде свій дах над головою.
Ми стали жити разом, спочатку все було добре, потім я почала помічати, що потихеньку перетворююся на домашню «кішку», яка постійно сидить в дома і усім догоджає. У мене не було ніяких прав, мені не можна було нікуди виходити без дозволу чоловіка або свекрухи. На роботу і з роботи і все. Я нічого не розуміла, коли починала ставити запитання, толком ніхто нічого не пояснював, говорили, що я заміжня жінка, так в їхній родині заведено, що я прийшла у їх дім, значить, маю жити за їхніми правилами. Руслан став часто десь затримуватися після роботи. Потім свекруха з Русланом сказали, щоб я звільнилася з роботи, сказали, що вдома роботи вистачає. Я любила Руслана, тому в усьому слухалася його і його маму.
Через деякий час, я зрозуміла, що чекаю дитину. Спочатку я про це довго не говорила, а потім все ж таки зізналася про все. Радості ні у кого в обличчі не було, вони сказали, що у їхні плани зараз це зовсім не входить. І я маю зробити вибір.
У мене було зовсім трохи своїх грошей, я поїхала в інше місто. Там у мене жила подруга, вона дозволила мені пожити у себе в квартирі тимчасово. Мені було так прикро за свою нелегку долю.
Я вирішила що залишу свою дитину, тому що у мене не було, ні житла, ні грошей. Народилася здоровенька дівчинка, я відразу сказала, щоб її забрали. На третій день підписала якісь папери і пішла. Мені це давалося дуже нелегко.
Я влаштувалася працювати двірничкою, мені дали кімнату в гуртожитку, грошей вистачає тільки на хліб і гуртожиток. Повернутися додому я не могла і не хотіла, нехай думають всі, що хочуть, але в те життя я не повернуся.
Відтоді минуло пів року, я все так само працюю, підмітаю дороги, я дуже шкодую про те, що зробила так багато помилок, а найсумніше, що відмовилася від доньки. Як мені бути? Як жити далі? Я б хотіла забрати її, але де мені жити? У мене нічого зовсім немає. Як жити, якщо я перестану працювати? Чи зможе моя дівчинка мене коли-небудь пробачити за цей вчинок? Навіть не знаю, де вона зараз, але кожну хвилинку я думаю лише про неї.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – top.hyser.
