fbpx
Життєві історії
Я сама родом з Вінниччини. Коли все це почалося в Україні, чоловік став на захист, а я майнула в Італію. Мене з дітьми прихистила пара італійців похилого віку: дуже добра сеньйора і її чоловік. Ми тут так добре влаштувалися, чоловік присилає зарплату на картку, на неї й живемо. А я тут заробляю 1200 євро, гроші відкладаю, вже суму маю чималу. А на днях обережно так кажу чоловікові, мовляв, Іване, я в Україну вже не повернуся, залишаюся тут

Я сама родом з Вінниччини. Коли почалися усі ці сумні події в нашій країні, чоловік мій мобілізувався, я з двома дітьми поїхала в Італію.

Про цю країну, я тоді, особливо, багато не знала. Спочатку ми приїхали в Польщу.

В Польщі поляки допомагали українцям, але нас тоді вже було дуже багато і вже ні місця в школі, ні житла, ні роботи не вистачало і я вирішила поїхати в Італію.

Щиро кажучи, багато про цю країну я не знала, єдине, що мені було відомо, що тут легко знайти роботу українкам. Тут багато наших жінок доглядають за дітьми похилого віку, при цьому мають гарну зарплату.

І, щиро зізнаюся вам, як мені тут подобається.

На ще з самого початку прихистила тут італійська пара, діти в них дорослі, живуть окремо від батьків.

Вони допомогли мені влаштувати діток в школу. Нам волонтери дали одягу багато, засобі гігієни і багато потрібних речей. Сеньйора з чоловіком нам теж дуже допомагає, ми живемо в них в окремій кімнаті.

Я влаштувалася на роботу, на склад, робота в мене не важка, я в місяць маю 1200 євро.

У вдячність за допомогу завжди допомагаю своїм сеньйорам, стараюся прибирати в будинку, готувати і наводити лад на їх подвір’ї.

Чоловік щомісяця мені надсилає зарплату свою на картку українського банку, тому ми живемо на його гроші, а свої я можу відкласти. У мене зараз вже гарні заощадження є.

Загалом, сказати правду, мені тут дуже подобається.

Влада дбає про людей, тут спокійно, є впевненість у завтрашньому дні. Дітям подобається італійська школа, в них тут дуже багато друзів.

Італія – дуже гарна країна, тут тепло, влітку ми завжди їздимо до моря, близько від нього живемо.

З сімейною парою, яка прийняла нас у себе, мені теж дуже пощастило, вони вже, як рідні нам. Іноді сеньйора говорить, що я доглядатиму їх в похилому віці за гроші їхніх людей. Мені це подобається, я б з радістю залишилася з ними, вони полюбили моїх дітей.

Я стала ловити себе на думці, що не хочу вже повертатися в Україну, а хочу залишитися тут.

Європейське життя відрізняється від нашого, тут люди живуть спокійніше, зовсім інший рівень життя. В великих будинках, правда, такого комфорту, як в нас в Україні, немає, тут люди простіше живуть, але не шкодують гроші на себе, на дітей, на відпочинок, не економлять на дрібницях. В той час, коли в нас в Україні будинки та квартири обставлені по вищому шику, зате з ранку до вечора працюємо і більшість українців навіть не відпочивають влітку ніде.

Звісно, з продуктами тут важче, адже вибір малий і ціни вищі ніж в Україні, але й тут зарплати хороші, а товар якісніший.

В школі дуже гарно ставляться до дітей, освіта вища хороша, яка цінується в усьому світі, якщо діти старанні.

Мені подобається тут жити і дітям теж. Вирішую залишитися тут.

Єдине, що ледве наважилася сказати про це чоловікові, бо розуміла, що це буде непросто. Я йому пояснила, що коли все скінчиться, він може приїхати до нас, і ми будемо разом жити тут, я впевнена, що йому тут дуже сподобається.

Іван мій засмутився, каже, що я зрадниця своєї країни. Що в такий час Батьківщину залишати не можна і я маю повертатися, коли все наладиться, додому, відбудовувати державу.

Я дуже люблю Україну, я народилася і виросла тут. Але чому я не маю дати кращого майбутнього дітям своїм?

Це так гарно звучить лише “Відбудова”. А насправді, що чекає моїх дітей вдома? Тут вони побачать краще життя, отримають гарну освіту, щоліта ми відпочиваємо на теплому морі, клімат хороший і люди прості.

Іван сказав категорично, що й чути не хоче про це. Він ніколи за кордоном не був і їхати нікуди не збирається і ми маємо жити в державі своїй і крапка.

Важко мені зараз на душі. Що робити не знаю. Хочу кращого майбутнього для нас, а в Україні його не бачу. Мама мені каже, що б я думала про дітей в першу чергу, якщо Іванові щось не подобається, то я можу своє життя і в Італії влаштувати, тут багато самотніх італійців, а я жінка гарна.

Та я кохаю Івана і чути не хочу про це. Зараз маю зробити складний вибір, від якого залежить майбутнє нашої сім’ї. А як зробити його – не знаю.

Можливо отримаю мудру пораду, яка допоможе мені в житті. Порадьте, як краще вчинити?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page