Наше сімейне життя з чоловіком, скільки себе пам’ятаю, ніколи не було легким. Після того, як ми одружилися, допомоги не було ні від кого. Саме тому усього нам довелося добиватися самим.
Мій чоловік сирота, у нього в селі жила лише одна бабуся. А моя сім’я була, м’яко кажучи, неблагополучною, саме через це я пішла з дому як тільки школу закінчила.
Допомоги ні від кого ми не чекали, розуміли, що нема від кого. Жилося нам непросто, але ми якось справлялися.
Після весілля ми поїхали в село, звідки чоловік був родом. Тому що жити було ніде, та й із роботою тоді все було непросто. А в селі був якийсь дах над головою, робота та город.
Будинок, в який ми в’їхали, потребував капітального ремонту. Там і дах тік, і ганок обвалювався, і через вікна вітер дув. Якось на перший рік огородили та утеплили одну кімнату, де стояла грубка. На більше не вистачило ні часу, ні можливостей.
У цьому будинку ми прожили близько п’яти років. Поступово ми його облагороджували, але до хорошого стану все одно було ще далеко. Потім не стало моїх батьків. Мама пішла трохи раніше, батько через кілька місяців. Я отримала у спадок їхню квартиру.
Житло було в дуже занедбаному стані, відразу в’їхати туди було неможливо. Нам треба було пів року, щоби привести її в житловий стан. Двокімнатна квартира була така, що довелося міняти навіть підлогу та всю сантехніку.
На серйозний ремонт нам знову не вистачило грошей. Ми зробили найнеобхідніше і стали жити в цій квартирі. Життя налагоджувалося, донька підростала.
Я розуміла, що рано чи пізно доведеться думати про те, щоб забезпечити доньку житлом, тому нам потрібно більше коштів. Ми з чоловіком поговорили і вирішили, що він на певний час поїде на заробітки, адже доньку треба вчити в університеті, та й про житло для неї подбати.
Ми думали, що чоловік поїде ненадовго, а він на заробітках був аж 10 років. Дочка здобула вищу освіту, ми купили їй однокімнатну квартиру. Торік донька вийшла заміж і разом з зятем переїхали в подароване нами житло.
А ми з чоловіком нарешті сіли, видихнули, озирнулися і вирішили, що так жити більше неможливо. Хочеться вже пожити трохи краще, тому нарешті почали в своїй квартирі капітальний ремонт.
Витратили ми чималу суму, зате зробили повний ремонт квартири та оновили меблі. Робили з нуля і все повністю. Не самі, звісно, бригаду наймали. І нарешті наша квартира виглядає так, як нам мріялося – все новеньке, чистеньке, як нам завжди хотілося.
Все було б добре, якби не реакція нашої дочки на це. Вона, коли дізналася про ремонт, а точніше про його вартість, почала говорити, що ці гроші ми практично викинули на вітер, а могли б їй віддати. Вони з чоловіком чекають дитину і скоро їм буде затісно в одній кімнаті.
Дочка заявила, що не чекала від нас такого вчинку. Вона нас звинуватила у тому, що ремонт для вас важливіший, ніж онуки, так прямо нам про це і сказала.
З нами майже рік не спілкується, звертається, якщо тільки дуже припече. Нам прикро, що дочка так відреагувала. Ми ж і про неї подбали, перш ніж думати про себе, але вона нічого не оцінила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
