Я різала на кухні якраз цибулю. Сльози котилися по щоках, я хотіла приготувати і суп, і пюре, і рагу. Це була субота. Планів — море. Думаю: «От за суботу наготую, щоб на тиждень вистачило». Мій чоловік, до речі, дуже любить поїсти. Я завжди старалась, щоб він був ситий, задоволений, щоб удома було тепло, чисто, затишно.

І тут заходить Володимир. Якось так тихо, без звичного «Привіт, кохана». Сів за стіл, глянув на мене і каже:

— Чого ти плачеш?

— Не бачиш — цибулю ріжу, — кажу.

— Нам треба поговорити.

Я застигла. У повітрі — запах обсмаженої моркви й чогось недоброго.

— Про що? — питаю, хоча всередині вже все похололо.

— Я йду від тебе.

Я стояла з ножем у руці, мов скам’яніла.

— Чому?

— Тому що я тебе розлюбив. У нас нема кохання.

Ми жили разом вісім років. Дітей не мали, хоча не тому, що не хотіли — просто якось не виходило. Колись між нами була пристрасть, подарунки, сюрпризи, навіть дрібні дурниці — і ті гріли душу. А потім усе потроху розтануло, ніби той сніг на весні. Я думала, що так у всіх — просто життя, побут, рутина. Але, видно, не в усіх.

— Я тебе розлюбив, — повторив він.

Я витерла очі рукавом, мовчки поставила ніж, пішла в кімнату й почала складати його речі.

— Що ти робиш? — злякався він.

— Збираю твої речі. Якщо розлюбив — значить, нема сенсу тримати.

— Та, може, не так різко, давай поговоримо, — благально каже.

— Ні. Ти вже все сказав.

Я відчинила двері й виставила валізи. Було холодно. Осінь тільки починалася, і вітер гойдав штори. Він стояв на порозі, дивився винувато, але я не дала йому шансу.

— Іди, Володю. До мами, до друга — куди хочеш.

Ту ніч я не спала. Думала про те, як швидко все може закінчитись. Учора ще «кохана», а сьогодні — «розлюбив». Добре, що ми ще не купили квартиру — збирали гроші, планували. Бо довелося б ділити.

Через кілька днів я з’їхала з тієї орендованої квартири — сама оплачувати не могла. Знайшла скромніше житло. Маленька кухня, ледь вміщується пральна машинка. Але я знала: це мій новий початок.

Моє хобі — шиття. Колись шила для себе, для подруг. А тепер вирішила: треба братись серйозно. Удень — робота в офісі, увечері — замовлення. Подруги почали хвалити мене своїм знайомим, і справи пішли вгору. Через пів року я вже не встигала. Взяла ще одну жінку — Любу, сусідку. Вона теж шила. Ми орендували невелике приміщення й зробили там ательє.

І знаєте, що дивно?

Чим більше я працювала, тим легше мені ставало на душі. Я перестала думати про нього. Перестала прокручувати оте «розлюбив». Зрозуміла: жінка, яка має мету, не тоне в жалю.

Минуло два роки. У мене тепер — своє ательє, постійні клієнти, квартира, навіть невеличка машина. Я сама все це зробила. Без «кохання до могили», без чоловічого плеча.

А він — приходив. Спершу раз на місяць, потім частіше.

— Привіт, можна я зайду на каву? — казав, стоячи біля дверей.

Сідав, дивився, як я розмовляю з клієнтками, як телефон дзвонить без упину. І очі — сумні, розгублені.

— Я все зрозумів, — казав. — Я був дурень. Я думав, що ти мене не любиш, що життя з тобою — це просто звичка. А без тебе пусто.

— Пізно, Володю.

Він ще намагався. Квіти, розмови, «давай спробуємо знову». Але я вже не та, що рік тому плакала над цибулею. Тепер я знала собі ціну.

І знаєте, що я зрозуміла?

Жінки тепер не тримають чоловіків. Колись — терпіли, мовчали, намагалися «зберегти сім’ю». А зараз — ні. Бо ми зрозуміли: ніхто не має права залишати тебе без любові й поваги. Якщо тебе не люблять — не тримай. Бо справжня сила жінки не в тому, щоб вчепитися за когось, а в тому, щоб вистояти без нього.

Так, я самотня, але мені спокійно. Я готую собі вечерю, шию сукні, п’ю каву біля вікна і дякую долі, що тоді він сказав «я тебе розлюбив». Бо, може, саме ці слова зробили з мене сильну.

І коли сьогодні Володя знову сидів за кавою, розповідав, як шкодує, я тільки посміхнулась.

— Ти знаєш, Володю, цибуля вже не змушує мене плакати.

Він мовчки глянув на мене, а я додала:

— Якщо тебе не люблять — не проси. Якщо тебе цінують — не перевіряй. А якщо тебе відпустили — значить, так і мало бути.

Я встала, нафарбувала губи і пішла до свого ательє. Там мене чекала чергова клієнтка. А життя — чекало нової сторінки.

Бо жінки тепер не тримають.

Ми просто йдемо далі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.