— Ти хоч розумієш, синку, що вони жили за кілька кілометрів одне від одного, дивилися на ту саму воду, дихали тим самим повітрям, але жоден із них не згадав про дитину? — глухим голосом запитав старий сусід, дивлячись мені просто в очі.
— Вони не знали, що живуть поруч, — тихо відповів я.
— Та все вони знали, Назаре. Усе вони знали. Просто боялися подивитися правді у вічі.
Мені було три роки, коли мої батьки вирішили, що їм більше не по дорозі.
З того дня у моїй пам’яті залишився лише якийсь дивний гуркіт на старій веранді, мамина валіза зі зламаною защіпкою і чужа тепла долоня, яка вела мене в глибину хати. Двері зачинилися, і на цьому моє дитинство з батьками закінчилося.
Мене забрала до себе бабуся Марина. Її хата стояла на самому краю села, коло лісу. Стара мазанка під шифером,грубка, яка взимку гріла боки, та город, на якому ми проводили кожне літо від світанку до присмерку.
Мати написала першого листа десь за місяць. Потім прислала якусь листівку на Миколая. Потім ще одну записку навесні. А далі настала глуха, безкінечна тиша.
Батько взагалі ніколи не писав. Ні слова, ні вісточки, ні привіту через знайомих людей.
Бабуся Марина ніколи їх не сварила і лихим словом не згадувала. Вона взагалі належала до тих жінок, які прожили довгий і нелегкий вік, тому навчилися більше мовчати, ніж судити інших.
Тільки коли я вечорами сидів коло вікна і вдивлявся в дорогу, бабуся гладила мене по голові й тихо зітхала.
— Очі в тебе геть мамині, Назарку. А от упертість і мовчанка — батькові. Викапаний Петро.
— А де він зараз, бабо? — питав я раз у раз.
— Не шукай вітру в полі, дитино. Рости, вчися, а далі саме все покаже.
І я ріс. Село в нас було зовсім крихітне, кілька десятків хат, і майже скрізь самі літні люди. Однолітків поруч не було, тому моїми друзями стали ліс, річка та книжки, які я брав у шкільній бібліотеці.
До школи треба було йти добрий шмат дороги пішки в більше сусіднє село. Щоранку через лісосмугу і балку,щовечора назад. Узимку по снігових заметах, восени по розгрузлій глині. Учився я рівно, зірок з неба не хапав, але й лиха не робив. Учителі казали, що хлопчик тямущий, тільки надто відлюдкуватий. Сидить на задній парті,дивиться у шибку і мовчить.
А я просто думав. День у день думав про одне й те саме, доки йшов тією довгою дорогою.
Де вони зараз? Чому поїхали нарізно? Чому жоден не повернувся бодай на годину, щоб просто глянути, як я виглядаю? Чому інші діти мають і батька, і матір, а мене наче викинули з пам’яті?
У дитинстві я щороку сподівався на диво. Думав, ось відчиняться хвіртка, і зайде мати — гарна, усміхнена, принесе мені якихось гостинців. Або зайде батько, міцний, високий, покладе мені руку на плече і скаже, що все тепер буде добре.
Десь років у тринадцять я перестав чекати.
У шістнадцять у душі оселилася холодна образа, яка не давала спокою ні вдень, ні вночі.
Після дев’ятого класу я поїхав у райцентр, вступив до коледжу, здобув професію слюсаря та зварювальника.Почав сам заробляти копійку, винайняв невеликий куток, купив стареньку легковушку, яку сам вечорами лагодив у гаражах. Бабусю провідував кілька разів на рік, привозив їй гостинці, цукор, мішки з крупою, лагодив паркан.
А коли бабуся відійшла у засвіти, хату за безцінь забрали далекі родичі. І останній місток, який тримав мене в тому дитинстві, розсипався на порох.
Мені виповнилося двадцять п’ять. Робота була, якась копійка на життя водилася, але всередині постійно сиділа порожнеча. Холодна, неприємна, ніби протяг у порожній кімнаті.
І тоді я сам собі твердо сказав: я їх знайду. Знайду обох. Не для того, щоб сваритися чи вимагати якихось пояснень.Просто подивитися в очі й зрозуміти, як можна було так легко викреслити власну дитину з життя.
Шукати було майже неможливо. Бабуся ніколи не розповідала подробиць. Знала тільки, що мати, Галина, після розлучення подалася кудись у найми чи на підприємство в сусідню область. Батько, Петро, теж десь поїхав за довгим рублем, а потім наче у воду впав.
Я перерив усі старі папери, які знайшов у скрині: свідоцтво про розірвання шлюбу, жовту довідку з сільської ради,дві потерті фотографії, де молоді люди сміються і тримають мене, маленького, за ручки.
Потім почалися пошуки через інтернет, запити у громади, дзвінки у різні відділи. Я вигадував різні причини,говорив, що збираю дані про колишніх працівників колгоспу, що шукаю родичів для оформлення землі. Десь відмовляли, десь обіцяли подивитися в реєстрах і забували.
Минуло понад два роки. Результату не було ніякого. Руки вже опускалися.
А допоміг звичайний випадок.
Мене відправили у відрядження лагодити котельню в одну далеку селищну школу в північному районі нашої області. Робота проста: замінити труби, підварити засувки, кілька днів покрутитися на місці й повернутися назад.
У тій школі сторожував літній чоловік, дід Мирон. Він сидів на вахті, куняв біля старого радіоприймача і знав кожну собаку в окрузі на двадцять кілометрів.
Побачив моє прізвище у журналі відвідувачів, довго мружився крізь окуляри, а потім підняв голову:
— Грищук… Слухай, хлопче, а ти бува не з тих Грищуків, що колись за річкою господарку тримали?
У мене всередині все обірвалося.
— Мій батько Петро, а мати Галина, — сказав я, ледве стримуючи голос. — Ви їх знали?
Дід Мирон повільно зняв окуляри, потер перенісся і подивився на мене з якимось дивним сумом.
— А як не знати? Петро був найкращим трактористом у всьому районі. Руки мав золоті, за що не візьметься — усе крутиться. А Галя на пошті робила, потім на фермі. Красива пара була, на все село весілля гриміло. Тільки недовго музика грала. Горді обоє були, мов пани. Посварилися, розійшлися, село здивували. Вона в один бік подалася, він в інший. А дитина… тебе ж до баби віддали, так?
— Так, — кивнув я. — Мене.
— Он воно як життя крутить, — похитав головою дід. — Виріс парубок. А я ж тебе на руках гойдав, коли ти ще ходити до пуття не вмів.
— Діду Мироне, ви не знаєте, де вони тепер? Чи живі взагалі?
Старий помовчав, визирнув у коридор, немов боявся, що нас хтось почує, і тихо промовив:
— Та знаю. Обох знаю. І не треба тобі далеко їхати, хлопче.
— Як це не треба?
— А так. Вони тут поруч. По різні боки нашої річки живуть. Уже купу років.
Я стояв і не міг повірити своїм вухам. Мені здалося, що дід просто з мене кепкує.
— Як це по різні боки річки? Поруч?
— Отак. Кілометрів вісім-десять між їхніми хатами навпростець, якщо човном через заплаву або через старий дерев’яний міст переїхати. Галина осіла в селі на лівому березі, живе одна в хаті покійної тітки. А Петро на правому березі, у висілку коло лісництва. Обоє самі. Тільки є одна річ, Назаре…
— Яка?
— Вони одне про одного не знають. Чи вдають, що не знають. Після того розлучення жодного разу не перетнулися,навіть на базар у райцентр у різні дні їздили, аби не стрітися. Так і сидять роками, кожен на своєму березі, мов вовки в норах.
Я записав усе, що сказав старий: назви сіл, як проїхати ґрунтівкою, біля кого спитати потрібну вулицю.
Тієї ночі в дешевому готельному номері я не спав жодної хвилини. Дивився у стелю, слухав, як за вікном гуде вітер, і в голові не вкладалося.
Двадцять два роки. Вони жили практично поруч. Пішки можна дійти за півтори години. Водою доплисти за двадцять хвилин. І за весь цей час ніхто з них не знайшов у собі сили піднятися, перетнути ту кляту річку чи бодай доїхати до мене.
До кого їхати спершу? Я вирішив, що треба почати з матері. Чомусь здавалося, що з жінкою розмовляти буде простіше.
Село на лівому березі виявилося зовсім глухим і занедбаним. Кілька порожніх садиб із забитими вікнами, стара пошта, яка давно не працювала, колодязь-журавель біля дороги.
Хата матері стояла на узвишші, під старими яблунями. Білений колись тин похилився, стежка заросла споришем,але з комина піднімався тонкий синій димок. Отже, хтось є.
Я заглушив мотор, кілька хвилин просто сидів у машині, стискаючи кермо так, що побіліли пальці. Потім вийшов,відчинив рипучу хвіртку і підійшов до порога. Постукав у дерев’яні двері.
Усередині почулися неквапливі кроки. Двері прочинилися, і на порозі з’явилася літня жінка.
Худенька, у простому робочому халаті, в теплому вовняному кожушку без рукавів і в хустці, зав’язаній назад.Обличчя посічене зморшками, погляд втомлений, трохи насторожений. Але очі… Очі були точнісінько такі, як у мене в дзеркалі. Світло-сірі, з легким горіховим відтінком.
— Добрий день. Вам когось підказати? — запитала вона тихим голосом.
— Тут живе Галина Грищук?
— Я Галина. А ви хто будете? Чиєїсь допомоги треба?
Я дивився на неї, і клубок підкотився до горла так, що важко було дихати.
— Я Назар. Ваш син.
Вона не зойкнула. Не впала мені на груди. Вона просто застигла на місці, немов уся кров відійшла від її обличчя.Рука, якою вона тримала дверне полотно, почала дрібно тремтіти.
Вона дивилася на мене дуже довго, розглядаючи кожну рису, ніби боялася, що я зараз розтану в осінньому тумані.
— Назарко?.. — ледь чутно прошепотіла вона, і в цьому шепоті було стільки давнього, затиснутого болю, що в мене все всередині перевернулося. — Заходь до хати, синку. Заходь, чого ж на порозі стояти.
У хаті було дуже скромно, але чисто. Пахло сушеною м’ятою, свіжим хлібом і самотністю. На стінах висіли вишиті рушники, які вже давно втратили яскраві кольори від сонця, а на столі стояла проста глиняна миска.
Вона метушилася коло печі, налила в горнята гарячого узвару, поставила тарілку з печивом, а в самої руки так трусилися, що денце горняти цокотіло об стіл.
— Сідай, Назаре, сідай, пий. Ти ж, певно, з дороги, голодний.
Я сів навпроти неї. Ми мовчали кілька хвилин. Я дивився на жінку, образ якої я вигадував собі все свідоме життя. Вона не була схожа на казкову маму з моїх дитячих фантазій. Це була звичайна, стомлена важкою сільською працею жінка, яка виглядала набагато старшою за свої роки.
— Чому? — нарешті запитав я, намагаючись говорити максимально спокійно. — Я приїхав сюди не сваритися, мамо. Я тільки одного не можу зрозуміти: чому ви з батьком тоді пішли й залишили мене?
Вона опустила голову. Пальці її судомно стискали край старенької скатертини.
— Я не забувала тебе, Назарку. Жодного божого дня не було, щоб я за тобою не плакала, — тихо заговорила вона,і сльози покотилися по її щоках, падаючи на стіл. — Коли ми з Петром розійшлися, у мене нічого не було. Ні кутка, ні роботи, ні копійки за душею. Баба Марина сказала: «Лишай малого, я його вигодую, а сама ставай на ноги. Як облаштуєшся — забереш». Я поїхала на заробітки, важко працювала, щотижня писала листи. А мати…вона ж мені нічого не відповідала.
— Бабуся казала, що ти перестала писати, — сказав я.
— Бо вона передала через людей: не чіпай хлопця, не рви йому душу. Він уже звик без тебе, забув, а ти приїдеш,розворушиш усе і знову поїдеш. Я побоялася. А потім… потім роки пішли, як вода крізь пальці. Мені стало так соромно перед тобою, що я не наважувалася навіть на очі показатися. Думала, ти мене прокляв. Що ти виростеш і плюнеш мені під ноги.
Вона закрила обличчя руками і гірко, безгучно заплакала.
Уся та лють, яку я носив у серці стільки років, раптом почала танути. Залишився тільки пекучий сум. Я побачив перед собою не винуватицю моїх дитячих бід, а глибоко нещасну жінку, яка сама себе покарала двадцятьма двома роками самотнього життя в чотирьох стінах.
— Не плачте, — сказав я тихо. — Я не проклинав. Я просто хотів знати правду.
Вона підняла мокрі очі, несміливо торкнулася моєї руки:
— Ти ж викапаний батько. Ті самі брови, та сама хода, навіть пальці такі ж довгі, як у Петра.
— А очі ваші, — мовив я.
— Так, очі мої…
Ми говорили довго. Вона розпитувала, як я жив, чи маю дівчину, чи не кривдить мене начальник на роботі, чи тепло в мене в орендованій квартирі. Питання були прості, наївні, але в них відчувалася така жадібна потреба надолужити всі втрачені роки, що мені ставало ніяково.
А потім я зробив паузу і подивився на неї уважніше:
— Мамо, а ви знаєте, що батько живе он там, за річкою? Усього за кілька кілометрів звідси?
Вона здригнулася, наче її окропом обсипали, і випустила з рук ложку:
— Що?.. Петро? Тут поруч?
— Так. Мені старий чоловік у селищі розповів. Він живе на правому березі біля лісництва.
Вона довго дивилася кудись повз мене, у темне вікно, за яким уже сідали сутінки.
— Я думала, він давно десь далеко… або його вже й на світі немає, — прошепотіла вона.
— Якби ви знали раніше, що він тут, пішли б до нього?
Вона гірко похитала головою:
— Ні, синку. Наше життя з ним згоріло тоді дощенту. Ми занадто багато образ одне одному завдали, занадто багато дурних слів наговорили. Вороття назад немає. Тоді треба було думати, коли тобі три рочки було. А зараз що… пізно.
Я заночував у неї в хаті. Вона постелила мені чисту, пахучу білизну, кілька разів заходила в кімнату серед ночі,поправляла ковдру, думаючи, що я сплю. А я чув кожен її крок і відчував, як уперше за багато років мені стає трохи спокійніше.
Уранці я полагодив їй хвіртку, підтягнув ланцюг на колодязі, нарубав дров на тиждень наперед.
— Я поїду до нього, мамо, — сказав я біля машини. — Мушу побачити.
— Їдь, дитино, — тихо сказала вона, витираючи сльозу кінчиком хустки. — Він твій батько, яким би не був. Ти тільки… повертайся потім. Хоч іноді заїжджай.
— Заїду. Обов’язково заїду.
Правий берег річки був крутішим, обривистим. Дорога туди вела через старий міст, а далі поміж високих сосен.Висілок коло лісництва складався взагалі з шести чи семи обійсть.
Батька я побачив ще здалеку. Він сидів на березі річки коло старого дерев’яного човна, перевернутого догори дном. Високий, плечистий, але вже помітно згорблений чоловік у вицвілій теплій куртці та гумових чоботях. Сиве,скуйовджене волосся, густа щетина, великі натруджені руки лежали на колінах. Він просто дивився на повільну течію річки.
Я підійшов майже впритул, шарудячи сухим очеретом під ногами.
— Добрий день, Петре Васильовичу.
Чоловік повільно повернув голову. Обличчя в нього було засмагле, повите глибокими зморшками, суворе. Він подивився на мене важким, довгим поглядом, у якому не було страху, але була якась глибока втома.
— Добрий, коли не жартуєш, — відповів він хрипким, прокуреним голосом. — А тобі кого тут треба, хлопче?Заблукав чи за рибою приїхав?
— Я не заблукав. Я Назар. Син твій.
Батько завмер. Він не відвів погляду, але його плечі якось дивно опустилися, ніби на них раптом звалилася непідйомна вага. Він кілька разів кліпнув очима, уважно вивчаючи мене від черевиків до шапки.
— Назар… — повільно промовив він, немов пробуючи це ім’я на смак після довгих десятиліть мовчанки. — Здоровий вимахав. Схожий. На мого діда схожий, такий самий крислатий у плечах.
Він підвівся на ноги, трохи похитнувся, але втримав рівновагу. Ми стояли один навпроти одного — два дорослих чоловіки, чужі й водночас рідні по крові.
— Сідай, — кивнув він на колоду біля перевернутого човна. — Поговоримо, раз приїхав.
Я сів. Дістав із кишені пачку цигарок, яку купив дорогою, хоч сам курив рідко, і простягнув йому. Батько взяв одну, довго крутив її у своїх шкарублих пальцях, прикурив від моєї запальнички й глибоко затягнувся.
— Знайшов-таки, — сказав він, дивлячись на дим, що піднімався до соснових гілок. — А я думав, ти мене й не згадаєш ніколи. Баба Марина, небось, розповідала, який я гультяй та покидьок?
— Бабуся про тебе взагалі майже нічого не говорила, — спокійно відповів я. — Казала тільки, що характер у мене твій.
Батько гірко посміхнувся краєчком рота:
— Характер мій — це не подарунок, синку. Через той дурний характер я все своє життя під укіс пустив.
— Чому ти тоді пішов, тату? Чому залишив мене на бабусю і зник?
Він помовчав, струсив попіл на сухий пісок і знову подивився на протилежний берег річки.
— Молоді ми були, дурні, пихаті. Мені здавалося, що я маю бути господарем у всьому, а Галя мала свій гонор, не поступалася ні в чому. Почалися сварки на рівному місці. То грошей не вистачає, то хата тісна, то я десь із хлопцями затримався після зміни в тракторній бригаді. Щовечора крики, з’ясування, хто кому винен. А ти малий плакав у колисці від того галасу. Одного дня вона зібрала вузлик і пішла. А я з дурного розуму подумав: та й котися, сам проживу.
Він зітхнув так важко, ніби камінь зрушив у грудях:
— А потім лишився сам з тобою на руках. Робота на полі з ранку до ночі, дитину ні з ким лишити. Віддав Марині,думав, на кілька місяців, доки в голові проясниться. Поїхав на вахту, ліс валити. А там усе закрутилося, робота важка, дружки такі самі непутящі. Рік минув, другий. А потім соромно стало вертатися. Приїхати з порожніми кишенями до матері колишньої дружини і просити пробачення? Гордість клята не пустила. Думав: виростеш, якщо захочеш — сам розсудиш, хто правий, хто винен.
— Ну от, я виріс, — сказав я. — І приїхав.
Батько повернув до мене своє постаріле обличчя:
— І що тепер скажеш? Судити будеш?
— Не буду, — відповів я чесно. — Мені двадцять п’ять років боліло. Я ночами не спав, усе думав, чим я завинив перед вами, що ви мене покинули. А зараз сиджу коло тебе, дивлюся і бачу, що судити нема кого. Ви самі себе покарали так, як жоден суддя не покарає.
Батько опустив погляд на свої руки. Його пальці помітно тремтіли.
— Ти правий, Назаре. Життя пройшло, мов вода крізь пальці. Ні хати путньої, ні родини, ні онуків на руках не тримав. Сиджу отут коло води, рибу ловлю та минуле згадую.
— А мати жива, — тихо мовив я.
Він різко здригнувся, цигарка ледь не випала з його пальців:
— Галя?.. Де вона?
— На тому березі. У селі за заплавою. Десять кілометрів звідси польовою дорогою.
Батько довго мовчав. Його погляд знову прикипів до протилежного берега, де крізь осінній туман синіла смуга вільшаника.
— Десять кілометрів… — глухо повторив він. — А здавалося, що на іншому кінці світу. Ми ж тут поруч стільки років жили. Я іноді виходив увечері на косу, дивився туди, де вогники блимають, і думав: чи є там хтось живий? А вона, виходить, там…
— Вона теж про тебе не знала, — сказав я. — Думала, тебе взагалі вже немає.
— І добре, що не знала, — твердо сказав батько, але в його голосі вчулася ледь помітна туга. — Що б ми одне одному сказали? Ми своє відговорили тоді, на старій веранді, коли валізи збирали. Розбитий глечик докупи не зліпиш, як не старайся. Тільки руки поріжеш.
Ми посиділи ще зо дві години. Він показав мені свою крихітну хатину при лісництві, де пахло смолою, старими газетами та сушеними грибами. Ми зварили простої картоплі в мундирах, відкрили банку квашеної капусти.Батько розпитував про мою роботу, про залізо, про те, як працюють нові зварювальні апарати. Коли мова заходила про техніку, його очі раптом оживали, спалахували колишнім молодим вогником.
Коли сонце почало котитися за верхівки сосен, я підвівся з-за столу:
— Мені треба вертатися в місто, тату. Завтра на зміну.
Він вийшов проводжати мене до самої машини. Довго дивився на стареньку іномарку, постукав кулаком по капоту:
— Добре хоч колеса свої маєш. Сам заробив?
— Сам.
— Молодець. Руки в тебе правильні. Ти це… Назаре. Зла на мене не тримай, якщо зможеш. Я знаю, що винен перед тобою по саму зав’язку. Але минулого не перепишеш.
— Я не тримаю, тату. Усе нормально.
Він незграбно, по-чоловічому обійняв мене за плечі, міцно притиснув до своїх грудей на коротку мить і відступив назад:
— Заїжджай, коли буде час. Я тут завжди. Куди мені вже звідси діватися.
Я сів у машину, увімкнув фари і поїхав лісовою дорогою до траси. У дзеркалі заднього виду ще довго стояла висока, самотня постать старого лісоруба в брезентовій куртці.
Минув місяць.
Усе життя в місті пішло своєю чергою: робота, замовлення, вечірні ремонти в гаражі. Але тепер у моїй душі більше не було тієї тягучої, мертвої порожнечі. Я знав, хто я. Я знав, звідки я. І головне — я знав, що на цій землі є двоє людей, які, попри всі свої помилки й дурість, пам’ятали про мене кожної секунди свого самітницького життя.
На перші ж вільні вихідні я завантажив багажник продуктами, купив мішок свіжого борошна, цукор, ящик олії,добрий набір слюсарних ключів для батька і теплий пуховий платок для матері.
Спершу я заїхав до неї.
Мати чекала мене біля вікна. Щойно почула гуркіт мотора, вибігла на ґанок без хустки, обняла мене так міцно,ніби боялася знову втратити.
Ми довго сиділи на її теплій кухні. Вона напекла пирогів із сиром, витягла зі старої скрині пожовклі фотокартки мого діда і прадіда, показувала, розповідала історії про свій рід.
— А знаєш, синку, — сказала вона раптом, дивлячись на вогонь у печі, — Петро завжди був добрим до людей.Гарячий, упертий, слова зайвого не витягнеш, але якщо комусь біда — останню сорочку віддавав. Це вже потім,коли ми почали гризтися, усе пішло шкереберть.
— Я знаю, мамо. Він теж про тебе добре згадував.
Вона ледь помітно посміхнулася, і в тій усмішці з’явилося щось світле й дівоче:
— Та невже? Так і сказав?
— Так і сказав.
Потім я поїхав на правий берег.
Батько був на тому самому місці біля річки. Але цього разу він не сидів без діла. Старий дерев’яний човен стояв на підпорах, батько ретельно вишкрібав стару фарбу залізною щіткою, готував дошки під просмолку. Сам він був чисто поголений, у свіжій картатій сорочці.
— Бачу, роботу собі знайшов, — гукнув я, виходячи на пісок.
Батько витер чоло рукавом, обернувся і вперше щиро посміхнувся мені:
— А, Назаре! Приїхав-таки! Та от вирішив човна до пуття довести. Стільки років лежав догори черевом, деревина геть розсохлася. Але нічого, якщо добре проконопатити й просмолити — ще поплаває.
— А куди плавати збираєшся? Тут же річка неглибока.
Він на мить завагався, кинув погляд у бік протилежного берега, де крізь голі крони дерев проглядалися дахи сусіднього села, і тихо відповів:
— Та всяко буває. Може, риби наловлю, свіжої щуки чи лящів… Та й завезу на той бік. Людям треба ж риби до столу?
Я промовчав. Не став розпитувати, яким саме людям він збирається везти ту рибу. Ми обоє все чудово розуміли без зайвих слів.
Вони ніколи не зійдуться знову під одним дахом. Між ними пролягли не просто десять кілометрів річкової заплави — між ними пролягла ціла прірва з двадцяти двох років гордості, взаємних образ, самотніх ночей і невиправних помилок молодості. Минулого не повернеш, і юності не повернеш.
Але крига, яка сковувала їхні душі всі ці роки, нарешті рушила.
Увечері я виїхав назад на трасу. Сіра смуга асфальту розрізала вечірній ліс, ведучи мене вперед, до мого власного життя.
Праворуч, за густими соснами, догорав ліхтарик у вікні старого лісоруба. Ліворуч, за заплавою, світилося віконце маминої білої хати.
А посередині була річка. І був я.
Єдиний живий місток між двома берегами, які стільки років мовчали. І я раптом відчув такий небувалий спокій,якого не знав за всі свої двадцять п’ять років. Життя розставило все на свої місця. Образи пішли за водою, а попереду була моя власна, довга і світла дорога.
