fbpx
Життєві історії
Я привезла свого майбутнього чоловіка до батьків. Хотіла повідомити їм, що ми вирішили подавати заяву. Коли я вийшла на кухню, батько підійшов до мене і сказав, що я роблю помилку

Анатолій зробив мені пропозицію тридцять вісім років і я відразу привезла його, як свого майбутнього чоловіка, знайомитись до батьків. Хотіла повідомити їм, що ми вирішили подавати заяву.

Тато з мамою відразу всі зрозуміли, як побачили на порозі незнайомого хлопця. До цього я ніколи не приводила додому нікого. Казала, що коли надумаю заміж виходити – тоді і познайомлю.

Батьки дуже уважно придивлялися до майбутнього зятя, який, помітно хвилювався. Коли я вийшла на кухню, батько підійшов до мене і сказав, що я роблю помилку.

– Не можна тобі за нього виходити, – пророче заявив тато.

– Чому це? Бо тракторист?

– Справа не в цьому, хоча теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви зовсім різні люди. Ось про що ти будеш із ним говорити? Виросла в офіцерській сім’ї, освіта вища. А він? Сільський хлопець, так – працьовитий, але у вас з ним різні світогляди. Якщо залишишся з ним, між вами завжди стоятиме одне слово: інтелект.

– Тату, мені байдуже, хто він. Головне – він мене любить. А вчитися ніколи не пізно. Я йому допоможу, – намагалася я переконати батька у своїй правоті.

– Ну, дивись. Пам’ятаєш: «Хто батьків не слухає – пізніше дуже шкодує». Потім не кажи, що я тебе не попереджав.

Після весілля у нас почалося звичайне сімейне життя. Анатолій після довгих умовлянь заочно вступив до технікуму, але вчитися так і не почав. Якийсь час я писала за нього контрольні. Копалася в технічному, чужому для неї матеріалі. Він – кілька разів з’їздив на сесії, та благополучно закинув навчання зі словами:

– Мені цього не потрібно. Тобі треба – ти й навчайся.

Я намагалася переконати чоловіка, але марно. Анатолій вважав, що він і так все знає, а витрачати час на навчання йому не хочеться.

У мене не було іншого виходу, як тільки змиритися. Тішила себе, що зрештою, він читає книги, політикою цікавиться. На роботі його цінують. Щоправда, бесіда у нього дивна, ну так це неважливо. Такого покохала, нічого не вдієш?

З роками стосунки з Анатолієм стали складнішими. Чоловік не зважав на мою думку, ніколи не радився зі мною. Постійно хотів показати, хто у хаті господар. Але при цьому сам не може ухвалити жодного складного рішення. Усі проблеми, що виникають у сім’ї, лягали на мої плечі Ольги. Він приймав це як належне: «Хочеш ремонт – роби!», «Потрібен новий холодильник – купи!», «Балкон засклити? Я Причому? Тобі треба, ти й замовляй!».

Єдине, з чим не було проблем, то це з дачею. На землі Анатолій любив та вмів працювати. Ось, мабуть, і все. Але дачний сезон – лише три-чотири місяці на рік. Весь час Ольга я була і дружиною, і чоловіком.

Поки була молода, не звертала на це уваги. Потім мене почало це обтяжувати. А чоловік, який звик так жити, змінюватися не збирався. Навіщо? У нього й так усе було гаразд. За все життя не подарував жодної квіточки. Що стосується подарунків, то чоловік абсолютно серйозно одного разу заявив:

– Я тебе вже обдарував. Двічі. Он по квартирі бігають.

Це він про двох дочок.

Я нічого не доводила, прийняла як є. Ще й виправдала тоді: «Ну не звикла людина робити подарунки, не прийнято в них».

У спілкуванні Анатолій був важкою людиною спочатку. Не вмів та й не хотів спілкуватися з оточуючими. А йому не подобалося, що я спілкуюся з усіма поспіль легко та невимушено. Про всіх моїх друзів, родичів він відгукувався дуже невтішно, а ось своїх за все життя так і не нажив.

В сімейному житті я не лише вирішувала всі питання, а й непогано заробляла. Ніколи не сиділа у чоловіка на шиї. Навіть у епоху змін знаходила додатковий заробіток. Знала: він навряд чи напружуватиметься. «Якщо тобі не вистачає – заробляй!». А він ходить на роботу – і гаразд.

Поступово я зрозуміла: поговорити нам просто нема про що. На ті самі ситуації ми дивимося абсолютно по-різному. Якщо мені сподобався фільм, він обов’язково скаже, що це повна нісенітниця. Те, що він дивився, я не могла витримати більше десяти хвилин. Про музику, книги і говорити нема чого. У нас навіть були абсолютно різні смаки у їжі.

У результаті: їжа в обох – різна, інтереси – ніяк не збігаються, почуття – охолонули, діти – виросли і роз’їхалися. За спиною понад тридцять років спільного життя, яке кожен прожив по своєму. Чужі, одним словом.

Я втомилася… А що робити? Розлучатись? Сенс? Цей чоловік нікуди не піде. І що найгірше: він у повній впевненості, що має рацію. Все-таки сім’я, діти, тепер уже й онуки. Знаходжу причини жити з ним далі. Намагаюся нормально спілкуватися, згладжувати гострі кути. А він, певне, сприймає це як свою перемогу. І… з новою силою починає все спочатку.

Ні, звичайно, можна піти, а що далі? Шкода кидати власний будинок напризволяще. Поки діти росли, наша полярність так не впадала у вічі. Ніколи було розмірковувати та до себе прислухатися.

А зараз, коли удвох залишилися, просто нестерпно стало. Двоє чужих людей під одним дахом… Хоч і прожили тридцять вісім років… Так… Мав рацію батько…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page