Мені 48 років, і я лише тепер зрозуміла, що прожила зовсім не своє життя. Якщо подивитися на мою ситуацію зі сторони, то можна подумати, що, мовляв, мені треба – є гарна сім’я, добрий чоловік.
Але справа в тому, що я живу з нелюбимим. Не вийшло у мене закохатись. Заміж вийшла, не думаючи. Точніше, навпаки, вийшла просто так. Думала поживу рік, два, а потім знайду коханого і розлучуся. Тоді мені здавалося, що я все правильно придумала. Але так і жодного разу не зустріла того, хто сподобався б. Так прожила в шлюбі 27 років.
Мене любили, я це дозволяла та заохочувала, але я сама не любила. Я просто грала роль доброї дружини – готувала улюблені страви свого чоловіка, мила, прала, прибирала. Чоловік мій дуже позитивна людина, від цього я його ще більше його не люблю. Але що робити, якщо є діти і достаток, а про тебе турбуються як про найбільшу цінність. Хіба від цього відмовишся?
Так і жили. Часом, правда, мені так стає недобре, що готова хоч зараз розлучитися. Потім подумаю: за що я його так? Скільки прожили разом, що ж ось так підійти і сказати: «Я вдавала, що люблю тебе, і що у нас все добре». Та якось непристойно, та й його шкода.
Наразі вже немає зворотного ходу зовсім, вже 27 років відзначили. Чоловік щасливий, такі тости піднімав, так радів, що я йому дісталася за дружину. І що краще він до мені ставиться, то важче мені з ним жити. Зараз все частіше так буває, не хочу йому нічого робити, ні готувати, ні прати, кажу, що нездужаю, лежу в ліжку, так він сам все поробить і мене ще нагодує, чай у ліжко принесе, скаже: «Лежи, люба, я сам».
Завжди думала, що вистачить сил витримки дожити з ним. А ось не вистачає. Поки ще діти були маленькими, все якось було легше, нас об’єднувала спільна турбота про них, а відколи вони роз’їхалися, ми з чоловіком навіть не маємо про що поговорити. Такий мені він неприємний, що сил немає. Ось що виходить, коли в сім’ї любить хтось один. Мені не вистачає одного кохання на двох.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.