З чоловіком своїм я прожила вже 40 років, і зараз просто не знаю, що робити. Думаю розлучатися, але донька проти, каже, щоб я перед людьми на сміх нас всіх не виставляла.
Я терпіла довго, сподівалася, що ще все може змінитися. Справа в тому, що моєму чоловікові ніколи нічого не треба.
Нещодавно Михайло вийшов на пенсію, але я сподівалася, що він знайде іншу роботу, а він вирішив вдома сидіти, каже, що на життя нам вистачить.
Звичайно, вистачить! Я на заробітках роки гарую, себе не шкодую, а він може собі дозволити на дивані полежати. І так було завжди. Саме через безгрошів’я я і поїхала за кордон.
Ми з Михайлом познайомилися на весіллі у друзів, сподобалися одне одному і незабаром одружилися.
Михайло переїхав до мене в село, бо він був з іншої області і житла свого він не мав. А мені бабуся у спадок залишила будинок, старий, але свій. Ми зробили там ремонт і стали жити.
Незабаром у нас народилася донька, Ольга. Жили ми добре між собою, ніколи не сварилися, бо Михайло має благий характер. Але у нас ніколи не було грошей, ми були бідні.
Чоловік ходив на роботу, але мало заробляв. Коли я йому казала шукати якісь підробітки, він відмовлявся.
Я теж працювала, продавала в місцевому магазині. Одного разу до мене в магазин зайшла моя знайома Віра, я її навіть не відразу впізнала. Вона приїхала з Італії, і вигляд у неї був просто приголомшливий, чого була лише варта норкова шуба, в якій вона була одягнена.
Ми з Вірою розговорилися, вона мені сказала, що в Італії їй дуже добре, і спитала мене, чого я досі не поїхала ще.
Наша розмова не виходила мені з голови. Я почала міркувати, а може і справді мені поїхати?
Поговорила з чоловіком, думала, він буде мене відмовляти, а він, навпаки, зрадів.
То ж я поїхала, думала на 3-4 роки, а вийшло вже на 17. За цей час донька заміж вийшла, а чоловік за мої гроші нам великий будинок збудував.
Доньці я квартиру однокімнатну купила, так що вона живе окремо від нас.
Я би і далі була на заробітках, але здоров’я стало підводити, і я вирішила повертатися, подумала, що будинок у нас є, чоловік працюватиме ще, і нам вистачить.
Але Михайло вирішив йти на пенсію, знаючи, що у нас немає грошей. Все те, що я заробила, ми вклали в будинок і в ремонт. Витратили все піж нуль, бо я сподівалася, що я ще собі зароблю. Але вийшло трохи по-іншому.
На чоловіка я образилася, бо він може ще працювати, але не хоче, йому байдуже як ми будемо жити далі.
Тому я поставила умову – або чоловік йде на роботу і нас забезпечує (настала його черга), або ми розлучаємося.
Михайло поскаржився доньці на мене, вона відразу ж прибігла, стала мене картати, що я на старість вирішила людей розсмішити.
Мені дуже прикро, бо я роки гарувала на заробітках, а моєї праці ніхто не оцінив.
Як тепер жити, і за що – я не знаю.
Cпеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.