Я збудувала великий будинок, але жити в ньому не можу. Точніше, можу, але сама, бо дочка не дозволяє мені привести в дім чоловіка.
В минулому я заробітчанка. Двадцять років я працювала в Італії, по чужих домах — прибирала, доглядала літніх людей, варила не своїм дітям, святкувала великі свята не з своєю родиною. І все це — щоб колись повернутися додому і мати безтурботну старість.
А тепер я стою на порозі — і місця мені тут, виявляється, немає.
Коли я поїхала за кордон, мені було сорок один. Вдова — ще молода, але вже зазнала багато труднощів життя. Дочка Марта тоді тільки вступила в університет, я хотіла дати їй усе — освіту, квартиру, шанс не жити, як я. І, може, втекти від болю. Бо після того, як Іван, той, кого я колись любила, пішов до моєї подруги, мені ніщо вже не світило.
Я тоді думала, що не переживу такої подвійної зради. Почала я зустрічатися з одним вдівцем, була впевнена, що у нас все серйозно. Розповіла про це своїй найкращій подрузі. І все – не стало у мене ні коханого, ні подруги. І тоді я поїхала на заробітки.
Роки минали. Я працювала, не шкодуючи себе. Кожна відпустка — не до моря, а додому, а там в магазин будматеріалів: купити плитку, ламінат, сантехніку. Побуду трохи — і знову на роботу. Хату я будувала через телефон: «Мамо, та там майстер каже, що треба ще 10 тисяч». «Добре, доню, я перешлю».
Так минуло два десятиліття.
Марта вийшла заміж, народила сина, і я все частіше ловила себе на думці, що час повертатися. Хочеться ще трохи потішитися тим, що пристарала.
Коли я приїхала — хата стояла, гарна, доглянута. Марта зустріла мене з усмішкою, обняла. Внук кинувся на руки. І в ту мить мені здалося: ось воно, щастя. Я відпрацювала, вистраждала, заслужила спокій.
Та через кілька днів я помітила, що в хаті все — не моє. Мої шафи — але забиті не моїм одягом. На кухні — чужі чашки, вітальня вся в дитячих іграшках. І навіть у моїй кімнаті тепер стояло дитяче ліжечко.
— Мамо, — сказала Марта, — ну ти ж не проти, що ми тут живемо? Нам із Романом і малим зручно.
— Не проти, — збрехала я.
Бо що могла сказати? Це ж моя дитина.
Минуло кілька тижнів. Я почала помічати, що мені ніби місця нема, наче я заважаю:
— Мамо, не став чайник сюди, ми тут робимо какао.
— Мамо, не включай пральну, у нас білизна дитяча!
— Мамо, не сиди довго біля телевізора, малий спить.
Я почала ловити себе на тому, що мені хочеться просто… вийти.
І тоді зателефонував Іван.
— Любо… — його голос був такий, як колись: теплий, трохи винуватий. — Я почув, що ти приїхала. Можна я тебе побачу?
Я довго вагалася. Але серце билося, як у двадцять. І я погодилась.
Ми зустрілися біля річки. Він посивів, зморщився, але в очах — те саме світло. Ми говорили годинами. Він розповідав, як розійшовся з тією подругою, як життя пішло шкереберть. І сказав:
— Я все життя думав про тебе, Любо. Хочу бути з тобою.
І я повірила.
Коли я розповіла про це Марті, вона спочатку мовчала. Потім вибухнула:
— Мамо, ти серйозно? Ти стільки прожила сама, і тепер на старості хочеш когось привести?
— Може, я теж маю право на щастя? — запитала я тихо.
— Але де ви будете жити? Тут — не місце. Це ж наш дім.
Її слова вдарили, як ляпас. Наш дім.
— Доню, але цей дім я будувала, — нагадала я.
— Я знаю, — холодно відповіла вона. — Але ж ти його будувала для нас.
Тієї ночі я не спала. В голові крутилися слова: «Для нас».
Так, я будувала для них. Але хіба я не людина? Хіба не заслуговую хоч клаптик простору, де можу дихати своїм повітрям?
Зранку Іван приїхав. Ми сіли на лавку біля воріт.
— То що, Любо, може, разом житимемо?
Я гірко посміхнулася:
— А де, Іване? У хаті для мене місця немає.
Він мовчав, потім сказав:
— Знаєш, хата — то не головне. Ми можемо й у маленькій квартирі, аби тільки разом.
У мене ще були якісь заощадженя,і ми зняли невеличкий будиночок на краю села. Старий, але теплий. І вперше за багато років я відчула себе живою.
Марта перестала зі мною говорити. Казала, що у мене «затьмарився розум».
Але коли через кілька тижнів привела малого — він кинувся до мене на руки, і я зрозуміла, що не втратила головного.
Одного вечора я сиділа біля вікна, дивилася на вогники вдалині — там, де мій дім, мій колишній дім. І думала: може, Марта колись зрозуміє. Бо коли в тебе відбирають любов — ти виживаєш. Але коли знову її знаходиш, то вже не відпускаєш, навіть якщо заради неї доводиться залишити цілий світ.
Тепер ми з Іваном живемо просто. Він ще працює, я вже сиджу вдома, ми разом п’ємо каву вранці. І коли він бере мене за руку, я відчуваю — не дарма ті двадцять років болю. Бо, може, все те було, щоб я нарешті навчилася любити себе.
Діти мають своє життя, а батьки — своє. Дочка мене не розуміє. А мені, як мамі, яка дала їй усе, дуже прикро.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
