Голос Михайла, свого чоловіка, я не чула вже кілька років. І ось вчора він мені зателефонував, чим дуже здивував мене. Мій колишній чоловік просив в мене пробачення, а також запросив мене на свій день народження. 21 листопада, на Михайла, йому виповниться 50 років.
Ми ще трохи поговорили, але розмова у нас геть не клеїлася. Я ще запитала Михайла, чи з ним усе добре. Він відповів, що так. Поставивши слухавку, я не знала, що і думати. Зараз я працюю в Італії, то ж їхати в цей час додому, до чоловіка, який мене зрадив, здавалося нелогічним. Вже був вечір, я вирішила, що зранку зателефоную нашому синові і все з’ясую.
Рішення все кинути і поїхати в Італію далося мені дуже нелегко. Наштовхнула мене на цей крок свекруха. Іншого виходу в ситуації, що склалася, вона не бачила. Довго думаючи, я зрозуміла, що свекруха має рацію і погодилася. На чужині я вже 16 років.
Ми з Михайлом почали зустрічатися дуже молодими. Я приїжджала в село до бабусі, а Михайло там був, що називається, першим парубком. Перші почуття так сильно заполонили мене, що коли Михайло запропонував мені вийти за нього заміж, я відразу погодилася. Мені на той час було 19 років, я закінчила медичне училище і мої батьки планували відправити мене вчитися в медичний університет, але я не послухала.
Весілля ми зіграли в селі, на подвір’ї у Михайла поставили столи, запросили багато гостей, музики вигравали веселих пісень. І лише моїй мамі чомусь було не весело. Не подобався їй Михайло, але вона відкрито про це не говорила. Після одруження я залишилася жити в Михайла. Тут, у селі, у його батьків був гарний просторий будинок, де вистачало місця всім.
Ми з мамою жили в місті, але в однокімнатній квартирі. Тата мого не стало, коли я була ще зовсім маленькою. Мама виховувала мене одна, працювала медсестрою, тому грошей у нас ніколи не було. Мама колись мріяла стати лікарем, але спочатку народилася я, потім не стало чоловіка, то ж її мрії здійснитися не судилося. Вона думала, що хоч мені вдасться бути лікарем, але я теж підвела її сподівання, вискочивши заміж за Михайла.
В селі я відразу влаштувалася на роботу в медпункт. Через рік у нас народився син. Треба сказати, що свекруха мені дісталася просто чудова. Вона дуже шанувала і берегла мене. На початку навіть на город не пускала, мовляв, що я, дівчина з міста, знаю про господарство. І з дитиною дуже допомагала, і навіть дозволила зробити окремий вхід в будинок, і окрему кухню, щоб нам комфортніше жилося.
Але як би не старалася свекруха, наше з Михайлом сімейне життя від того не ставало кращим. Відразу після весілля чоловік сильно змінився. В селі усі знали його як гульвісу. Про те, що чоловік мені зраджує, знали всі, крім мене. Я в селі подруг не мала, хоча в силу того, що працювала в медпункті, з людьми у мене були добрі стосунки.
Про те, що у мого чоловіка стосунки з місцевою красунею Вірою, я дізналася від тітки Ганни. Вони прийшла до мене в медпункт по справі, і почала мене шкодувати, мовляв, ти така хороша, а чоловік твій, безсовісний, до Віри ходить. І що він в ній знайшов? Вона свого чоловіка не берегла, а тепер чужі сім’ї розбиває.
Михайло ходив до Віри кілька років. Я мовчала, бо куди мені діватися – жити мені було ніде, дитина росла, тому я терпіла. Почуття до чоловіка згасали з кожним днем все більше. Як виявилося, свекруха про роман свого сина теж знала, але мовчала. Та якось мама чоловіка покликала мене на серйозну розмову.
Свекруха сказала, що їй все відомо, вона не раз говорила з сином, але Михайло її не слухав. А зараз взагалі ошелешив, що Віра чекає від нього дитину і він хоче розлучення. Просто не знає, як це мені сказати. То ж вона придумала вихід з ситуації – її подружка працює в Італії і якраз на днях телефонувала, що на роботу потрібна жіночка-медсестра.
Платять добре, робота не складна, то ж вона відразу подумала про мене.
– Ти не подумай нічого поганого, дитинко, – сказала свекруха. – Я аж ніяк не намагаюся тебе позбутися чи виправдати свого сина. Навпаки, я його добре знаю і знаю, що він від свого не відступиться. Ти їдь в Італію, і людські плітки оминеш, і на житло собі заробиш. А може, ще й долю собі знайдеш, молода ти ще. А за сина свого не хвилюйся, я пригляну за ним.
Ось так я і опинилася в Італії. Михайло і справді привів Віру додому. Все село гуло, добре, що я цього не чула і не бачила. Наш син через два роки поїхав в місто, поступив в медучилище. А потім, в медінститут. Там зустрів хорошу дівчину, вони одружилися. З батьком він практично перестав спілкуватися.
А я майже щодня спілкуюся з сином і невісткою по телефону. Ще спілкувалася з свекрухою, але три роки тому її не стало. Додому я приїжджала не часто, кілька разів, але тільки до своєї мами і до свого сина. Про чоловіка я і чути нічого не хотіла. Ми розлучилися, він вибрав життя з Вірою. Не знаю чому, але дитина у них так і не народилася.
І ось тепер дзвінок з минулого, яке я всі ці роки намагалася старанно забути. Зранку я таки зателефонувала синові, він сказав, що випадково бачив батька в своїй лікарні. Виявляється, Михайло серйозно захворів, лікарі точних прогнозів не дають. А нашого сина з дружиною він теж запросив на святкування свого 50-річчя. Сказав, що Віри не буде, бо нещодавно вона кинула його і повернулася до свого першого чоловіка.
– Мамо, він попрощатися хоче, – сумно сказав мені син. – А ти дивися сама, вирішуй, що будеш робити…
Олеся Біла.
Спеціально для ukrainians.today. Передрук без гіперпосилання на ukrainians.today заборонено.
Фото ілюстративне – LiveInternet.
