Я одружена, мені 34 роки. Ми з чоловіком живемо окремо, і тепер я хочу забрати до нас маму.
Та є одна проблема – мама вперлася і не хоче нікуди переїжджати з свого дому.
Ми з чоловіком в свій час приїхали до столиці з невеликого провінційного містечка, тут працювали, ставали на ноги.
Народили дитину, якій уже виповнилося чотири роки, взяли під виплату квартиру – невелику, на околиці, але свою.
І чоловік, і я працюємо, дитина ходить у садок, але на вечір ми беремо ще й няню, бо пізно повертаємося з роботи.
Вдома в нашому рідному містечку у мене залишилася мама, і я вирішила перевезти маму ближче до себе – купити їй тут квартиру і жити поряд.
Зрозуміло, що це не без вигоди для себе.
Я думала, що мама допоможе мені з дитиною.
Але мама не хоче, від слова зовсім.
– Що я там у вас робитиму?, – каже мама. – Вдома якраз у мене безліч справ, у нас тут річка поряд, чисте повітря, а у вас? Навіщо мені це потрібно?
– Продамо твою квартиру, купимо тобі в сусідньому будинку, будемо завжди бачитися постійно.
Але мама не хоче переїжджати! Навіть розмову про це не підтримує.
А я не розумію, чому вона саме так себе поводить. Чому не хоче бути ближчою до нас?
Я побачила подібну історію у своєї колеги. Вона, як і я, живе в столиці і все мріяла перевезти батьків до себе ближче.
Тоді батькам не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, ми вже літні люди, переїжджатимемо, не хочемо і не поїдемо.
Відмовлялися, відмовлялися, а в минулому році не стало батька, мамі зараз добре за сімдесят, нездужає звичайно, з дому вийти тяжко, їй постійний нагляд потрібен.
А подруга ця не знає, що і робити: тут робота, сім’я, чоловік, а там – немічна мати, якій склянку води нема кому подати.
Поїхати туди надовго не вдасться. Перевозити матір зараз уже на порядок складніше, та й вона не хоче.
Моя подруга зараз мені радить, щоб я її помилку не повторювала і перевозила маму до себе поки не пізно.
І я погоджуюсь з нею, що маму треба забирати до себе, життя непередбачуване, і все може повернутися зовсім несподівано.
Я поїхала до мами на Різдво. Почала говорити їй, щоб вона збиралася, я заберу її до себе.
Але мама навіть слухати нічого не хоче. Каже, що з рідного дому нікуди не поїде.
Що робити?
Я у мами єдина донька і єдина рідна людина, інших близьких родичів у нас немає.
І як, взагалі, правильно вирішувати такі делікатні питання?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
