Я прокинулася ще до світанку — знаєте, буває такий особливий ранок, коли ти відчуваєш святковість навіть у повітрі. Надворі 6 грудня. День Святого Миколая.
І перше, що я зробила, — не відкрила очей, не позіхнула, не потягнулася… а засунула руку під подушку. Автоматично, за багаторічною звичкою. Бо так було все моє життя, скільки я себе пам’ятаю: моя мама, Катерина Василівна, завжди казала, що Миколай приходить до тих, хто вміє любити і дарувати радість іншим. А ще — до тих, хто хоч раз у році залишає під подушкою мрію. Це був наш маленький, але дуже важливий родинний ритуал.
І ось я засунула руку під подушку — а там порожньо.
Я завмерла і розплющила очі. Поглянула під подушку ще раз. Під другою. Біля ліжка. Нічого.
Навіть маленької записочки. Навіть цукерочки. Навіть дрібнички, яку можна купити біля каси в будь-якому супермаркеті.
Артем, мій чоловік, з яким ми одружилися всього пів року тому, міцно спав поруч. Дихав рівно… так, ніби йому снився найсолодший сон у світі.
А мені різко стало якось… порожньо всередині. Не «жахливо» — ні. Це було інше: глибоке, приглушене розчарування, змішане зі смутком. Наче відкрив коробку, яку ти чекав цілий рік, і побачив там лише повітря.
Я струснула головою. Може, це я надто перебільшую? Може, він просто забув? Але ж… в нашій родині ніколи не забували. Це свято, яке, особливо для нас, українців, завжди було не менш важливим, ніж Новий рік.
— Артеме… — тихенько торкнула його за плече.
— Мм? Уже ранок? — він потягнувся, позіхнув і усміхнувся.
— З Миколаєм тебе, коханий. — сказала я, але голос звучав слабко, наче я застудилася.
Погляд мій мимоволі ковзнув до шафи, де ховалися два його подарунки:
Дорогий смарт-годинник — те, про що він давно мріяв, і на що я збирала частину своєї зарплати.
Теплий светр із вовни, який я вибирала три вечори поспіль, щоб колір ідеально пасував до його очей.
Я подала йому велику коробку, перев’язану сріблястою стрічкою.
— Ого! Це мені? — очі в нього загорілися справжнім, непідробним захопленням.
— Тобі, звісно. Від Святого Миколая.
Артем щиро обійняв мене, міцно поцілував.
— Дякую! Ти найкраща дружина у світі!
А я стояла й дивилася на нього — і відчувала, як всередині з’являється маленька тріщина. Ледь помітна, як від голки, але все ж тріщина. Це було відчуття дисбалансу, нерівності.
🍽️ Святковий Сніданок та Незручне Очікування
Я приготувала святковий сніданок: пухкі оладки зі сметаною, ароматне какао, його улюблені фісташки. Я намагалася створити ту атмосферу родинного затишку, якої мені так бракувало з самого ранку. Він сидів за столом, милуючись своїм новим годинником і гортаючи стрічку новин у телефоні.
— Смачно? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав легко і безтурботно.
— Дуже! Ти молодець, — відповів він коротко, відкушуючи оладку.
Я все чекала. Чекала, що він підведе погляд, усміхнеться і скаже: «У мене теж дещо є для тебе».
Або хоча б натякне.
Або хоч погляд кине в бік якоїсь таємничої шафки.
Але він спокійно доїв, акуратно витер рот серветкою, гарно вмився і сказав:
— Так, я поїду в торговий центр. Хочеш зі мною?
У мене всередині щось ніби підскочило від надії.
Напевно, він хоче виправитися.
Напевно, купив щось, але забув покласти, і планує подарувати мені у більш урочистій обстановці, десь у кафе.
Напевно… напевно… Я хапалася за цю думку, як за рятівну соломинку.
Я одяглася швидко й легко, нафарбувалася.
Та коли ми зайшли в торговий центр, і Артем повів мене до одного з відділів, я завмерла.
На вітринах були виставлені теплі пальта, кофти, шарфи… але для жінок категорії 55-60+.
Я розгублено озирнулася, не розуміючи, що ми тут робимо.
— Артеме, ми хіба сюди? — запитала я.
— Так, звичайно. Мамі треба зимова куртка. На Миколая ж. Давай вибиратимемо разом. Тобі ж краще видно, який фасон їй пасуватиме.
Я мовчала.
Просто мовчала.
Слова застрягли в горлі, як кістка. Біль був настільки раптовим і гострим, що я ледь стримувала сльози. Це було не про те, що він не купив подарунок мені, а про те, що він навіть не подумав про мене у цей день, зосередивши всю свою увагу на іншій жінці, нехай це і його мати.
Артем приміряв на манекенах різні варіанти, радився зі мною, взяв найдорожчу модель. Куртка — 10 тисяч гривень.
Він оплатив покупку, задоволений, і ми поїхали до його мами, Марії Степанівни.
Свекруха зустріла нас тепло, як завжди.
— Ой, дітки, заходьте! У мене чай гарячий, тортик домашній!
Вона обняла мене легко, чемно.
— З Миколайчиком тебе, доню! — сказала вона, усміхнувшись.
Але подарунка не подала.
Навіть символічного.
Ні цукерки, ні шкарпеток, ні магнітика, ні записочки, ні навіть того, що вона мені щороку дарувала на День Народження – маленької брошки.
Артем урочисто вручив їй куртку.
Марія Степанівна зраділа, похвалила його, розцілувала, кажучи, що він найкращий син у світі.
Потім подала йому пакет із подарунком: новий дорогий шарф, який йому ідеально пасував, і улюблені цукерки.
А мені лиш усміхнулася.
Тепло, але… порожньо.
Їхнє тепло було не для мене. Я була гостею, не більше. Тимчасовим додатком до їхнього ідеального сімейного тандему «мати і син».
Дорогою додому я дивилася у вікно, а в душі повільно сходила печаль. Я намагалася раціоналізувати: ну, може, вона не знає моїх смаків; може, вона подарує мені щось на Новий рік… Але це все були лише виправдання.
Бо це був не про подарунок день.
Це був про увагу, про знак, про сімейне тепло і прийняття, яке я не відчула. Це був день, який повинен був зблизити нас, а натомість провів нову, чітку межу.
Коли ми повернулися додому, Артем завалився на диван, вмикаючи телевізор.
— Що ти така задумана? Усе нормально? — запитав він, не відриваючи погляду від екрана.
Я вдихнула глибоко.
І зрозуміла: або я скажу зараз — або ця тріщина всередині почне нестримно збільшуватися. Я не хотіла починати сімейне життя з недомовленостей і образ.
— Артеме… Мені сьогодні було дуже неприємно. Я відчула себе зайвою.
Він здивувався, нарешті підвівши на мене погляд.
— Чому? У мами такий чудовий подарунок.
— Не через твою маму. Через тебе. Ти знаєш, що в моїй родині завжди, завжди всі обдаровували одне одного на Миколая. Хоч дрібничку, хоч солодощі. Це не про гроші. Це про увагу. Про пам’ять. А ти… не поклав мені нічого під подушку. І сьогодні весь день — теж. Я почувалася непотрібною. Так, ніби я не частина цієї сім’ї, а лише додаток.
Артем трохи збентежився, його обличчя почервоніло.
— Я… я не думав про це. Чесно. Мені здавалося, ти не надаєш цьому значення… Я не хотів тебе образити. У нас вдома так не було прийнято.
— Але ти образив, — сказала я тихо, але твердо. — Бо я подарувала тобі важливе. Я готувалася. І хотіла хоч краплю у відповідь. Це про взаємність, Артеме. І про те, щоб цінувати традиції людини, яку ти обрав.
Артем трохи помовчав, потім махнув рукою і знову повернувся до телевізора.
— Ох, Світлано, ти вигадуєш собі проблеми на рівному місці. Це просто дитяче свято. Я тебе люблю, і ти це знаєш. Навіщо робити трагедію з однієї цукерки? Я ж тобі на Новий рік щось куплю.
Його слова, що це «просто дитяче свято», а мої почуття — «вигадані проблеми», поранили мене більше, ніж відсутність подарунка. Він не просто забув, він знецінив мій біль і мої родинні цінності.
Це була не просто відсутність подарунка. Це був:
Конфлікт Цінностей: Для мене Миколай — це тепло і сімейна пам’ять. Для нього — «просто дитяче свято», яке можна проігнорувати.
Дисбаланс Уваги: Всі його ресурси (час, гроші, емоції) були спрямовані на його матір, а мене він повністю проігнорував. Це дає чіткий сигнал про його пріоритети.
Знецінення Почуттів: Його реакція («вигадуєш собі проблеми») замість «Вибач, я не знав, що для тебе це так важливо» — це дзвіночок.
Як реагувати?
Не відступати від своїх слів: Не варто робити вигляд, що все нормально, бо він «пообіцяв» подарунок на Новий рік. Потрібно чітко донести: «Я ціную твою любов, але взаємна повага до моїх цінностей і увага до мене як до рівноправного члена сім’ї для мене важливіші, ніж дорогі подарунки. Те, що ти знецінив мої почуття, мене турбує більше, ніж відсутність презенту».
Встановлення Кордонів: Оскільки наше сімейне життя тільки починається, це ідеальний момент, щоб окреслити кордони. Ми маємо проговорити, які свята для нас важливі, і як ми їх відзначаємо. Потрібно запитати його напряму: «Якщо я тобі чітко сказала, що для мене це важливий день, ти готовий у наступні роки це враховувати? Чи це буде постійна боротьба за мої почуття?»
Проблема «Мати-Син»: Треба обговорити і пріоритети. Не можна ревнувати його до матері, але можна вимагати балансу. «Я рада, що ти так любиш і цінуєш свою маму, це чудово. Але я тепер твоя дружина. Увага має бути розподілена. Якщо ти робиш їй дорогий подарунок, ти повинен пам’ятати і про мене».
Адже щасливе сімейне життя можливе лише там, де є взаємність, а не лише мої жертви і його прийняття. Цей «порожній» День Святого Миколая став першим уроком про те, що мої кордони потрібно захищати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
