«Марку, чого ти застиг перед тим холодильником, неначе там схованка із золотом гетьмана Полуботка?» — Галина Петрівна, моя мати, витирала руки об яскравий, але затертий фартух, не зводячи з мене колючого погляду. — «Ми тут із батьком, Павлом Семеновичем, на картоплі та квашених огірках живемо, пенсія у нас, сам знаєш, копійчана, ледве на комуналку вистачає».
Марко мовчав, роздивляючись три порожні полиці й банку з огірками, яка гордо стояла, мов пам’ятник економіці. Поруч Данилко стискав у руці свою улюблену машинку-вишиванку, а маленька Оленка тулилася до Світлани, моєї дружини. Усю дорогу діти співали та базікали, як бабуся напече пухких пампушок і пригостить їх справжнім львівським мармеладом. А тут — тиша і порожнеча.
«Мамо, я ж щомісяця переказував гроші», — я обережно причинив холодильник, намагаючись, щоб мій голос не прозвучав як докір. — «На ліки, на комуналку, на щось смачненьке. Чи поїхати нам зараз до ‘Сільпо’, купити дітям поїсти?»
«Та що ти, синку, навіщо витрачатися!» — Галина Петрівна замахала руками з такою театральністю, ніби я пропонував збудувати тут особняк із мармуру. — «У нас є суп, вчорашній, щоправда. Павле Семеновичу, неси тарілки, швидше! Марко, ти ж знаєш, ми прості люди, нам не треба тих твоїх делікатесів».
Батько мовчки підвівся, відклавши газету «Голос України», і поплентався до старого буфету. Світлана насупилася, відвернулася до вікна. Вона знала: вже десять років я працюю, як віл, на будівництві, беру додаткові об’єкти, майже не бачу родини, щоб щомісяця надсилати батькам пристойну суму, еквівалентну їхнім двом пенсіям. А в хаті — пустота, що ріже око.
Оленка смикнула мене за рукав.
«Тату, а коли бабуся дасть цукерки? Данилко обіцяв…»
«Тихіше», — Данилко штовхнув сестру ліктем і почервонів до кінчиків вух. Він уже все зрозумів.
Галина Петрівна сіла перед Оленкою, погладила її по голові. Її обличчя набуло вигляду страдниці з ікони.
«Кошенятко моє, цукерок немає, бабуся бідна. Якби тато частіше допомагав, то, може, і було б щось… А так — самі бачите, як живемо».
Я стиснув кулаки так, що затріщали суглоби. Це було вже занадто. Але я не встиг відповісти.
Вхідні двері відчинилися без стуку, наче їх вибили вітром.
«Мамо, ми приїхали!» — Людмила, моя молодша сестра, влетіла, тягнучи за руки близнят Романа та Юрка. — «Біжіть до бабусі! Ми ж обіцяли!»
Галина Петрівна змінилася миттєво. Це була трансформація, гідна театральної сцени. Обличчя розгладилося, зникли всі зморшки страждання, очі заблищали радістю. Вона підхопила хлопчиків, пригорнула їх до себе.
«Мої соколята! Мої золоті! Як я за вами скучила!»
І тут сталося те, що змусило мене видихнути від шоку. Вона зробила крок до буфету, до того самого нижнього відділення, яке завжди було замкнене «бо там старі документи, туди не можна».
Вона дістала звідти пакунок у пергаментному папері — справжній угорський балик, тонко нарізаний, дорогоцінний. Потім — велику пачку голландського сиру. І на довершення — судок із пухким яблучним пирогом, що ще випромінював тепло та неймовірний аромат.
«Сідайте, хлопчики, зараз бабуся нагодує вас як слід! Ану, Павле Семеновичу, мерщій подай онукам свіжих тарілок!»
Роман та Юрко посідали на чолі столу, Галина Петрівна власноруч наповнила їхні тарілки делікатесами. Данилко та Оленка стояли біля стіни, як чужі. Світлана мовчки взяла їх за руки і відвела у куток, не даючи дивитися на це «свято життя».
Людмила, моя сестра, плюхнулася на диван, кинула свою дорогу брендову сумку.
«Мамо, я гаманець удома забула, а хлопчикам треба нові іграшки, вони ж виросли з тих, що ти минулого разу купила. Даси мені трохи грошей?»
Галина Петрівна не моргнула. Дістала товстий конверт із кишені свого «бідного» фартуха, відрахувала пачку купюр — не дрібних, а новеньких, ніби щойно з банку.
«Тримай, доню. Тільки бери якісні іграшки, не китайські підробки. Для моїх онуків — тільки найкраще».
Я стояв, дивлячись на цей спектакль, і відчував, як у мене в грудях щось холоне і кам’яніє. Батько, Павло Семенович, жував балик, не підіймаючи очей.
Данилко смикнув мене за руку, його голос тремтів, як осиковий лист.
«Тату, чому нам вчорашній суп… а їм пиріг? Ми ж теж онуки…»
Це був останній цвях у труну мого терпіння. Я стиснув його плече.
«Одягайтеся. Ми їдемо».
«Як це?» — Галина Петрівна обернулася, тримаючи в руці ніж для сиру, її обличчя спотворилося від обурення. — «Ви що, тільки приїхали!»
«Втомилися. Діти хочуть спати».
Я не став пояснювати. Світлана мовчки, не кажучи жодного слова, зібрала речі, вивела дітей. Людмила здивовано дивилася з дивана, жуючи бутерброд із сиром.
«Образився», — кинула вона нам услід із посмішкою, сповненою зневаги. — «Завжди був такий чутливий».
Я озирнувся на порозі.
«Мамо, грошей немає, так?»
Вона відвела погляд. Це була відповідь.
Всю дорогу назад ми їхали мовчки. Світлана дивилася у вікно на темну трасу. Діти спали на задньому сидінні, втомлені і розчаровані. Я стискав кермо, прокручуючи в голові: балик, конверт із грошима, пиріг. Увесь цей час я тягнув чуже життя. А мої діти були просто не потрібні.
Вдома, коли Данилко з Оленкою заснули, Світлана сіла навпроти мене на кухні.
«Я більше не можу дивитися, як Данилко ховає очі, коли його порівнюють із близнюками», — її голос був тихий, але кожне слово, як постріл. — «Щоразу одне й те саме: ‘Роман вже читає, а твій?’, ‘Юрко такий розвинений, не те що ваша Оленка’. Я терпіла, Марку. Мовчала заради тебе. Але сьогодні… З нас досить. Це кінець».
Я кивнув. Рішення я прийняв ще на трасі, коли Данилко схлипував уві сні.
Вранці я зателефонував до банку.
«Карту заблокувати? Так, зараз проведу операцію. Усе, що було на рахунку, перевести на інший, мій особистий».
Я натиснув відбій. Десять років щомісячних переказів. Десять років недосипу на об’єктах, відмовляння собі у відпустках. Тепер усе.
Дзвінок пролунав за дві години. На екрані — «Мама».
«Марку, що з карткою?» — голос Галини Петрівни тремтів від погано прихованої люті. — «Зняти не можу! Ти забув переказати гроші?!»
«Не забув. Більше не буду».
Пауза. Глибока, важка тиша. Потім — вибух.
«Як це не будеш? Ти що, з глузду з’їхав?! Ми тобі життя дали, вирощували, на ноги ставили, а ти! Невдячний син!»
Я слухав мовчки. Раніше ці слова пробирали мене до тремтіння, змушуючи почуватися винним. Тепер — порожнеча.
«Мамо, у вас є гроші. На балик, на пироги, на конверт для Людмили. Я бачив, як ти рахувала їх зі свого фартуха».
«Як ти смієш! Це наші гроші, які ми відкладали на чорний день!»
«Відкладали з того, що надсилав я, чи не так?»
На тому кінці дроту тиша. Потім вона заплакала голосно, з надривом. Українська драма, класична і ефективна.
«У мене хворе серце, у батька тиск, нам ліки потрібні! Ти хочеш, щоб ми померли?!»
«Не хочу. Але я не буду банкоматом. І мої діти не будуть сидіти голодними, доки ти годуєш чужих пирогами».
Я поклав слухавку. Телефон знову завібрував — «Батько». Я скинув виклик, заблокував обидва номери.
Світлана обійняла мене зі спини, притулилася чолом до плеча.
«Тобі важко?»
«Так», — видихнув я. — «Але це було правильно».
За тиждень мені зателефонував Володимир Іванович, мій директор, власник будівельної фірми.
«Семенов, зайди по обіді».
Голос серйозний. Я зайшов до його кабінету рівно о другій.
«Марку, мені сьогодні дзвонила якась жінка, твоя мати», — Володимир Іванович зняв окуляри, потер перенісся. — «Сказала, що ти п’єш, гроші кудись діваєш, може, нечистий на руку. Вимагала, щоб я тебе «поставив на місце». Я, звісно, послав її до біса, але попередити мушу. Що це за історія?»
Я розповів коротко, без емоцій, як відбулася «театральна вистава» з холодильником. Володимир Іванович хитав головою.
«Зрозуміло. Працюєш у мене вісім років. Я тобі довіряю. Були б проблеми — я б помітив. Так що не переймайся. Але твої батьки, бачу, бійці ще ті. Намагалися позбавити тебе роботи».
«Намагалися».
«Тримайся, Марку. Кордони ставити боляче, але це єдиний спосіб вижити».
Я вийшов, відчуваючи суміш вдячності та люті. Вони намагалися позбавити мене роботи. Свого сина.
Увечері на порозі з’явилася Людмила. Без дітей, розпатлана, очі червоні від сліз або злості.
«Відчини, треба поговорити».
Я вийшов на сходовий майданчик, зачинивши двері.
«Ти зовсім здурів?!» — вона тицьнула мені пальцем у груди. — «Через тебе батьки з мене вимагають гроші! Я на касирській зарплаті, а вони хочуть, щоб я платила за них комуналку! У них світло вимкнули, ти в курсі?!»
«Виходить, не платили».
«Думали, що ти платиш!»
«Я платив. Десять років. А вони відкладали і годували твоїх дітей делікатесами, доки мої доїдали вчорашній суп. Це закінчилося».
Людмила замовкла, стиснула губи.
«І що тепер? Мені платити за них?»
«Твій вибір, сестро».
«Ти завжди був егоїстом», — розвернулася вона, а на сходах обернулася. — «Завжди лише про себе. Мама права».
Я зачинив двері. Світлана стояла в коридорі, прислухаючись.
«Вона ще прийде?»
«Ні. Їм нема чим тиснути. Фінансова залежність — це був їхній єдиний важіль».
Я помилився. Вони знайшли інший важіль.
Дзвінок пролунав у суботу, о шостій ранку. Номер батька.
«Марку, мати в лікарні», — голос глухий, стомлений. — «Серце прихопило. Приїжджай. Напевне, через нерви…»
Я одягнувся мовчки. Світлана обійняла на прощання — міцно, довго, без зайвих слів. Вона знала: це буде остання битва.
Лікарня зустріла мене знайомим запахом хлорки та гнітючою тишею. Батько сидів на лавці, постарілий, сутулий. Кивнув у бік палати.
«Там. Крапельницю ставлять».
Я штовхнув двері. Галина Петрівна лежала бліда, трубка крапельниці в руці. Побачила мене і демонстративно відвернулася до стіни.
«Прийшов подивитися, як помирає мати, яку ти довів?»
«Прийшов подивитися, як ти».
«Погано. Через тебе, невдячний сину».
Я сів на стілець біля ліжка, нахилився вперед.
«Знаєш, що запам’ятав Данилко з поїздки до бабусі? Як він стояв біля стіни і дивився, як ти годуєш чужих дітей пирогом. Він запитав мене: чому ми гірші?»
Галина Петрівна мовчала, лише крапельниця ритмічно «кап-кап».
«Ти дзвонила моєму директору, намагалася виставити мене пияком і злодієм, щоб я втратив роботу. Ти відкладала гроші, які я надсилав на твої ліки, і віддавала їх Людмилі пачками. І я маю відчувати провину?»
Вона відвернулася до вікна. Мовчала довго. Потім глухо, ледь чутно:
«Людмилі важче. Вона сама з двома дітьми. Я ж їй допомагала, як могла…»
«У мене теж двоє. Які тепер знають, що бабуся їх не любить, бо вони ‘не такі слабкі’, як інші онуки».
Я підвівся, взяв куртку.
«Я оплачу лікування. Один раз. Це не означає, що все буде як раніше. Якщо хочеш, щоб я приїжджав, щоб внуки пам’ятали про тебе — вчись поважати всіх. А не лише Людмилу. І не грай у бідну вдову. Більше ні копійки без чіткого призначення».
Я вийшов, не озираючись. У коридорі мене наздогнав батько, взяв за лікоть.
«Марку, постривай».
Павло Семенович стояв, опустивши очі, м’яв у руках ту саму стару газету.
«Вона не зміниться. Люда для неї завжди була… слабкою, потребувала захисту. А ти справлявся сам. Ми звикли».
«Звикли, що я тягну і мовчу?»
Батько кивнув, не піднімаючи погляду.
«Мабуть, так. Це неправильно, сину, я все розумію. Але вона не визнає. Ніколи. Вона живе в іншій реальності».
Я дивився на нього: сутулого, постарілого, з руками, що тремтіли. Чекав на вибачення, на каяття. Не дочекався.
«Рахунки за світло я сам оплачу», — батько нарешті звів очі. — «З пенсії. Не треба нам допомагати, синку. Справимося якось».
«Гаразд, тату».
Більше сказати було нічого. Я розвернувся, рушивши до виходу. За спиною батько гукнув:
«Ти правильно зробив. Що поставив кордони. Я не зміг би… ніколи».
Я зупинився, не обернувся. Кивнув і вийшов.
Додому я повернувся затемна. Діти спали. Світлана зустріла на кухні, мовчки налила чай.
«Як там?»
«Жива. Я сплатив лікування. Сказав, як є. Все».
«І що вона?»
«Нічого. Батько сказав, що вона не зміниться. Я і не чекаю».
Світлана обійняла мене. Я видихнув, відчуваючи, як тягар, який ніс десять років, почав відпускати. Це не була перемога. Це було визволення.
За три дні Людмила надіслала повідомлення. Коротко: «Батьки сказали, щоб сама викручувалася. Думала, ти повернешся і все буде як раніше. Помилилася».
Я прочитав, видалив. Світлана зазирнула через плече.
«Вона зрозуміла?»
«Пізно. Тепер це її відповідальність».
Увечері Данилко заліз мені на коліна, уткнувся у плече.
«Тату, ми більше не поїдемо до бабусі?»
«Не знаю, синку. Може, колись».
«А якщо не поїдемо — нічого страшного?»
Я обійняв його міцніше, почувши, як Оленка пригорнулася з іншого боку.
«Нічого страшного, рідні. Ми разом, і цього достатньо. Нам ніхто не потрібен, щоб бути щасливими».
Данилко кивнув, розслабився. Світлана дивилася на нас із порога, і я спіймав її погляд — вдячний, стомлений, спокійний.
Я захистив своїх. Поставив кордони. І нехай це коштувало мені батьківської любові, сестринської поваги та звичного почуття провини — я більше не був чужим у житті своїх дітей.
Цього було достатньо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
