Своє дитинство я згадую з неохотою. Моя сім’я – це тато, мама, я і сестра, яка молодша за мене на 6 років. Я не в захваті була, коли мене залишали замість няньки з Лесею: подивитися за нею, погуляти з нею, постійно потрібно було приділяти їй багато уваги, а вона лише плакала.
Тому я завжди придумувала якісь невідкладні справи: шкільні збори або збір макулатури, а сама з друзями по вулицях бігала. Ось такими ми і виросли: я активна, смілива і весела, а вона так і залишилася маленькою донечкою, яку потрібно постійно опікати.
Я швидко вийшла заміж за офіцера і почала мандрувати з ним по гарнізонах, і, звичайно ж – виписалася відразу з батьківської двокімнатної квартири. Сестра довго вибирала собі професію, вчилася на кухаря, але кинула, бо біля плити жарко, на ногах стояти довго – важко, вона така дівчина повна була, і зараз теж. Пішла туди, де сидиться на місці – працювати в бібліотеку, не дивлячись на те, що там копійки платять. Зате тиша і спокій!
Якби ви знали, як її намагалися видати заміж! І так якось не фотомодель (повнота, хвостик на потилиці, окуляри), але гонору як у царівни! Що тільки не робили: мама і подруг своїх запрошувала з «залежаними» синочками, і в ресторани її наряджали, щоб вона пішла зі своїми подружками і там познайомилася – все їй не те. А у неї самої і зовнішність не дуже, та ще й характер показує. Я запрошувала її до нас в гості, адже в гарнізонах завжди женихів море, вона приїжджала, але сяде мовчки осторонь і ніс верне – ну хто на таку зазіхне?
Після 30 років вона взагалі махнула на себе рукою, зробить гульку на потилиці і піде на роботу книжки читати, навіть фарбуватися перестала. Ось і все життя! Батьки через неї досі переживають:, жаліють її,кажуть, якщо не судилося – тоді ти наша єдина опора! А їй, між іншим, вже за 40 років!
Але мама з татом чомусь забувають, хто всі ці роки їм допомагав. У важкі 90-ті ми в родині з двома дітьми отримували офіцерський пайок і ділилися з батьками і сестрою: хоч посилочку в місяць, та надішлемо. Їм погано від безгрошів’я – відриваємо від себе гроші і їм теж висилаємо.
Потім, в середині нульових, за наші гроші навіть комп’ютер сестрі був нами куплений, щоб та хоч з кимось а познайомилася. Батькам купували одяг – теж висилали, тільки якось це все забулося. Їхня думка: я щаслива і багата дочка, у якої все добре, а ось їх молодшенька зовсім пропаде!
Мій чоловік зараз вийшов на пенсію, як військовослужбовець, дали нам трикімнатну квартиру. Батьки: «О-о-о, ви вже повністю упаковані і ваші діти теж, а ось наша дівчинка зовсім скоро одна, сиротинка, залишиться!». Так, батьки вже хворіють: татові сімдесят сім, мамі сімдесят два, сили вже не ті, але що ж себе ховати?
Накупила їм потрібних ліків, приїхала з подарунками і гостинцями, і знаєте, про що вони в першу чергу сказали? «Донечко, ти ж не будеш проти, якщо ми квартиру на молодшу сестру перепишемо, спадок оформимо? Ну ти вся забезпечена, а ось вона, бідолашна, з копійчаною зарплатою в бібліотеці, не залишати ж на вулиці дівчинку! Тільки не сперечайсь потім з нею!».
Я пообіцяла, що проблем не буде. Але ось приїхала додому і думаю: чому батьки таку різницю між нами зробили? Цій королеві-одиночці відразу дві кімнати, а у мене вже великі діти, це, між іншим, внуки моїх батьків. Вони чомусь про них не подумали!
Їх велику двокімнатну квартиру, в центрі міста, ми з сестрою легко могли б розміняти на дві однокімнатні, або я навіть доплачу! А навіщо їй самотню старість коротати в двокімнатній квартирі? Я навіть образилася на батьків за це. Ось як тепер їм все пояснити, щоб їх не образити?
Фото ілюстративне – sputnicnews.