Мені 34 роки, пів року тому я пішла від чоловіка до іншого чоловіка. Ми були в шлюбі 14 років, нашій спільній дочці зараз 12 років. Я добре розумію, що винна, і не вигороджую себе. Але прошу сильно не засуджуйте, у мене були на те причини: відносини з чоловіком давно розладналися, та й він часто приходив додому нетверезим.
Поступово я зрозуміла, що віддалилася від нього настільки, що більше немає бажання розмовляти з ним і перебувати в одному приміщенні, і після усвідомлення цього у мене з’явився інший чоловік. Я цього не планувала, так вийшло. Коли я розмірковувала, чи варто руйнувати сім’ю, я зрозуміла, що у мене одне життя і треба прожити його правильно. З чоловіком ми давно стали чужими, то ж навіщо це тягнути?
Я сподівалася, що коли вирішиться житлове питання (спочатку нам довелося знімати квартиру), переконаю дочку переїхати до мене, але там – школа, друзі, звична обстановка. Так що там жити, вона навіть в гості не хоче приїхати на вихідних. Я почала помічати, що вона все рідше відповідає на мої дзвінки, повідомлення в соцмережах і зовсім ігнорує.
Раніше ми з нею цілувалися при зустрічі і розставанні, зараз – вона просто підставляє щоку. Я, звичайно, цілую її – мені і це за щастя – але прикро до сліз. Після наших зустрічей з дочкою я часто плачу. Чоловік при зустрічах зі мною не соромиться у висловлюваннях і каже, яка я прямо при дочці. Я думаю, що він налаштовує доньку проти мене.
Підкажіть, невже так просто дитина може забути матір. Здається, що дочка зовсім не потребує спілкуванні зі мною. Моя мама, її бабуся, каже, що якби було погано, то вона б зателефонувала і сказала. Виходить у неї все добре, і я їй зовсім не потрібна? Переживаю за неї, не знаходжу собі місця, скучаю. Бачимося раз на тиждень, тільки за моєю ініціативою, по телефону розмовляємо мало, в основному односкладові відповіді «так, ні, не знаю, не пам’ятаю».
У мого теперішнього чоловіка немає дітей, і він не проти, щоб моя донька жила з нами. Але вона навідріз відмовляється, вважаючи мене зрадницею.
Дуже прошу Вас не засуджувати, а допомогти порадою, як заспокоїтися, як знайти підхід до доньки, щоб вона знову почала спілкуватися зі мною. Я вже не сподіваюся, що вона буде жити зі мною, але так сподіваюся, на нормальне тепле людське спілкування матері і дочки.
Фото ілюстративне – freepik.
