Олена зупинилася в дверному отворі вітальні, притиснувши долоню до скроні. За спиною був дванадцятигодинний робочий день, заповнений запахом ліків, нескінченними чергами та людськими хворобами. Вона була завідувачкою великої аптеки “На здоров’я” в спальному районі Києва, і додому щодня поверталася вичавлена, як лимон. Єдине, чого їй хотілося — це зануритися в тишу їхньої з чоловіком квартири.

Але тиші не було. Її місце зайняв гучний, дратівливий, майже оглушливий голос телевізійного диктора, що вів якісь політичні дебати. Звук був викручений настільки, що старий сервант у куті вітальні здавався готовим розлетітися на друзки.

— Надіє Степанівно, ви не могли б трохи тихіше зробити? У мене голова просто розколюється, — Олена промовила це тихо, але з прихованою гостротою.

Надія Степанівна, свекруха, сиділа в улюбленому кріслі сина, Андрія, обгорнувши ноги ошатним пледом. Вона не відвернулася, її повне, доглянуте обличчя було зосереджене на екрані, ніби вирішення долі країни залежало від її уваги.

— Надіє Степанівно? — повторила Олена, відчуваючи, як по щоках починає повзти пекучий рум’янець втоми та роздратування.

Жінка стрепенулася і повільно повернула голову. На її обличчі з’явився вираз вселенського страждання.

— Ох, Оленко? Ти вже вдома, дитино? Я й не чула! Зовсім не чула. Ти, мабуть, дуже втомилася, вигляд у тебе такий… знесилений.

Олена мовчки підійшла до телевізора – старої, але добротної плазми, яку вони з Андрієм купили ще до війни – і натиснула кнопку зменшення гучності на пульті. Резонансний крик політика перетворився на ледь чутне, нешкідливе бурмотіння.

— Ну от. Тепер я зовсім нічого не розберу, — зітхнула свекруха з трагічним докором. — У мене ж слух уже не той, ти знаєш. Вік бере своє, дівчинко. А я так люблю новини послухати, щоб бути в курсі подій…

Олена глибоко вдихнула, намагаючись проковтнути клубок гіркоти, що підступив до горла. У її домі не було тиші майже сім місяців. З того часу, як до них переїхала Андрієва мама.

— Я піду чайник поставлю, — кинула Олена, поспішаючи на кухню.

На кухні на неї чекав черговий, вже звичний сюрприз. Пуста хлібниця, де ще вранці лежав свіжий, ароматний цільнозерновий батон, який вона купила для себе та Андрія. Порожня цукорниця, хоча Олена знала, що лише позавчора купувала кілограм цукру, бо Надія Степанівна любить солодку каву і не відмовляє собі в чаюванні з тістечками, які їй “передає” донька. У холодильнику, де мав стояти запас продуктів на пару днів, одиноко скиглив пакет кефіру і лежав засохлий шматочок сиру.

Олена з силою, що межувала з люттю, зачинила дверцята холодильника. Це ставало вже не просто нестерпним, це було фізично боляче для їхнього сімейного бюджету.

Вона повернулася до вітальні. Надія Степанівна, зітхаючи та охаючи, намагалася підвестися з крісла, тримаючись за поперек.

— Оленко, люба… Ти не могла б мені спину маззю натерти? Щось так ломить, так ломить… Оце ж, певно, на погоду або ж на зміну курсу гривні…

Олена дивилася на неї, і всередині неї повільно, але нестримно закипав котел глухої, безпорадної люті. Свекруха для своїх шістдесяти восьми років виглядала цілком бадьоро. Доглянута, з гладкою шкірою, на якій майже не було зморшок, гарно підстрижена, щойно з салону. Сьогодні на ній була нова ошатна блузка з тонкого, дорогого трикотажу ніжного лавандового кольору. Олена знала, скільки коштує такий одяг – вона бачила схожі моделі в бутику на Хрещатику минулого місяця. Це було точно не три копійки.

А в їхньому, Олениному і Андрія, холодильнику — порожньо.

Терпіння, яке Олена так довго і старанно плекала в собі, як рідкісну квітку на кам’яному ґрунті, нарешті лопнуло. Воно розірвалося з оглушливим тріском.

— Надіє Степанівно, ви вже сьомий місяць у нас живете. Може, хоч на харчування ви б могли трохи додавати? — слова вирвалися тихі, але повні отрути та відчаю. — Я не витримую цього більше.

Надія Степанівна завмерла на півдорозі до своєї кімнати. Вона повільно обернулася. Вираз страждання на її обличчі блискавично змінився щирим, непідробним подивом, а потім — смертельною, крижаною образою. Її губи затремтіли, як у дитини, у якої забрали іграшку.

— Олено… Як ти можеш? Я ж… я ж мама Андрія…

Вона не договорила, схопилася рукою за область серця і, важко дихаючи, наче у неї стався напад стенокардії, позадкувала до своєї кімнати. Двері за нею зачинилися з легким, але загрозливим клацанням.

Олена залишилася стояти посеред вітальні. Руки її дрібно тремтіли. Вона це сказала. Нарешті. І тепер відчувала не полегшення, а лише спустошення, гіркоту та липкий, неприємний страх. Зараз прийде з роботи Андрій, і тоді почнеться пекло.

Історія переїзду Надії Степанівни була туманною і справді драматичною. Сім місяців тому вона зателефонувала синові у сльозах, повідомивши, що її “обдурили чорні рієлтори”. Вона нібито продала свою двокімнатну квартиру у Львові, де мешкала після смерті чоловіка, щоб купити меншу, але ближчу до сина “однушку” в одному з містечок-сателітів Києва. Операцію вела якась “перевірена знайома знайомих”. В результаті — ані грошей, ані нової квартири. Шахраї “випарувалися”, а та сама “знайома” розвела руками.

Андрій, звісно, одразу ж зірвався. Він поїхав до Львова, привіз матір до себе. Олена тоді не заперечувала, ні слова не сказала проти. Як можна було заперечувати? Рідна мати її чоловіка залишилася буквально на вулиці, без копійки грошей. Звісно, вони мусили її прихистити. Андрій написав заяву до поліції, але там лише розвели руками, як це часто буває — справа виглядала безнадійною, “класична схема”.

Перший місяць Надія Степанівна поводилася, як і належить жертві трагедії. Вона тихо плакала у своїй кімнаті, яку вони з Андрієм швидко облаштували, пожертвувавши власним кабінетом. Вона майже не виходила, їла мало, постійно зітхала і пила валідол чи Корвалол. Олена та Андрій її жаліли, як могли. Олена готувала їй дієтичні супчики, купувала заспокійливі трави у своїй аптеці, сиділа з нею вечорами, умовляючи не падати духом і змиритися з втратою.

На другий місяць сльози дивним чином висохли. Надія Степанівна почала потроху виходити зі своєї “шкаралупи скорботи”. Вона почала активно дивитися телевізор, причому на максимальній гучності, коментувати новини, давати Олені поради по господарству. Поради ці були на початку ненав’язливими, подавалися під соусом “я ж, як краще хочу, молода ще”. “Оленко, а чому ти борщ на таку слабку засмажку робиш? Мій покійний чоловік любив понаваристіше, щоб ложка стояла”. “Ой, а що це в тебе за порошок для прання? Від нього ж білизна сіріє, купи-но краще той, що в рекламі по “Плюсах” показують, він дорогий, але того вартий”.

Олена стискала зуби і мовчала. Вона розуміла: людині важко, вона втратила все, намагається хоч якось утвердитися в новому, чужому для неї світі, відновити контроль.

До третього місяця Надія Степанівна повністю освоїлася. Вона вже не радила, а лагідно, але твердо керувала. Вранці, коли Олена та Андрій йшли на роботу — він був інженером-конструктором на великому заводі — вона залишалася в квартирі повновладною господинею. До їхнього приходу на них чекала вечеря. Вечеря ця Олені не подобалася — надто жирна, надто солона, на маслі, яке вони майже не використовували, але сказати про це було незручно. Свекруха ж старалася.

Разом з цим почалися й інші дивні речі, які натягували на певний дисонанс з образом “зубожілої жертви”. Пенсія у Надії Степанівни була, за її словами, невелика, лише “мінімалка”. Але в неї раз у раз з’являлися нові речі: то симпатичний шовковий шарфик з “Сільпо”, то дорогі вітаміни для волосся та нігтів, то ортопедична подушка зі спеціалізованого магазину. На запитання Олени вона відповідала туманно: “Та це Настя підкинула”. Анастасія, її донька та зовиця Олени, жила в Тернополі і, за словами самої ж Надії Степанівни, “ледве зводила кінці з кінцями”, працюючи шкільною вчителькою. Вірилося в це важко, особливо враховуючи ціни в київських бутіках.

Продукти з холодильника, які Олена купувала з аптечною скрупульозністю, зникали з космічною швидкістю. Олена закуповувалась на тиждень, розраховуючи раціон, а вже до середи полиці були порожні, як пустка. При цьому свекруха завжди скаржилася на поганий апетит.

Андрій нічого цього не помічав. Для нього мати була святою, жертвою обставин, яку треба оберігати від світу. Будь-яка спроба Олени завести розмову на цю тему натикалася на стіну нерозуміння та синової віри.

— Олено, ну що ти починаєш? Мамі і так тяжко. Вона все життя на нас із Настею поклала. Невже ми не можемо її потерпіти?

— Андрію, справа не в тому, щоб потерпіти! Вона живе у нас на всьому готовому і навіть не намагається допомогти фінансово!

— Що не намагається? Роботу їй знайти у її віці? Чи що? Вона допомагає по дому, готує.

— Вона готує те, що ми не їмо! А потім це все викидається, бо псується! А я після роботи змушена їсти сухі бутерброди, бо в холодильнику пусто, Андрію!

— Припини. Просто припини. Я не хочу це обговорювати. Я не дозволю тобі ображати мою матір.

І ось сьогодні ця гребля, стримувана роками шлюбу та поваги, прорвалася.

Андрій прийшов за годину. Олена сиділа на кухні, тупо дивлячись у чашку з охололим, несмачним трав’яним чаєм. Він увійшов, як завжди, бадьорий, що пахнув морозом і своїм улюбленим, терпким одеколоном.

— Привіт, кошеня! — почав він, але осікся. — А що це в нас так тихо? Мама спить?

Він зазирнув у холодильник, і його обличчя витяглося, як струна.

— Ого. А де… їжа?

Олена мовчки знизала плечима.

— Ти не ходила до магазину?

— У мене не було ані сил, ані грошей, — відповіла вона, холодна, як крига. — Уся зарплата пішла на оплату комунальних рахунків та на твою маму.

Андрій насупився. Він відчув недобре, бо атмосфера була важкою, як свинцеве небо.

— Щось сталося? Ви… посварилися?

— Я спитала її, чи не хоче вона взяти участь у витратах на їжу. Це все.

Андрій зняв куртку, повільно, майже ритуально повісив її на спинку стільця. На його обличчі було видно, як усередині нього борються гнів, ображене синівське почуття та розгубленість.

— Олено… Навіщо? Ти ж знаєш її становище.

— А ти знаєш наше? Ми сьомий місяць живемо вп’ятьох у двокімнатній квартирі — ми, твоя мама і порожній холодильник та порожні кишені. Ми не можемо собі дозволити сходити у кіно чи на концерт, бо всі гроші йдуть на постійне поповнення продуктових запасів, які зникають, як у чорну діру. Я забула, коли востаннє купувала собі щось, окрім робочого одягу і найнеобхіднішого. Зате у твоєї мами щотижня нова блузка!

— Це ж Настя їй допомагає!

— Настя, яка працює вчителькою за мізерну зарплату у Тернополі? Андрію, ти сам у це віриш?

— А що ти пропонуєш? Виставити її надвір? Це моя мати!

— Я нічого не пропоную! Я просто хочу справедливості! Хочу, щоб ми не жили в постійному фінансовому стресі через вигадану трагедію!

У цей момент двері кухні тихенько прочинилися, і у щілину просунулася голова Надії Степанівни. Очі в неї були червоні й опухлі, що робило її вигляд справді жалюгідним.

— Андрійку, синочку… не сваріться через мене, благаю. Я все чула. Я… я піду. Прямо зараз піду. Куди очі дивляться. Не буду вам тягарем…

Вона картинно схлипнула і притиснула руку до грудей. Андрій миттю кинувся до неї, його синівський інстинкт спрацював, як спіймана на гачок риба.

— Мамо, ти що?! Нікуди ти не підеш! Заспокойся! Олено, ну подивися, що ти наробила!

Він обійняв матір і повів її до кімнати, кинувши на Олену спопеляючий, звинувачувальний погляд. Олена залишилася сама. Вона відчувала себе так, ніби її виваляли в бруді. Вона виявилася крайньою, злою та невдячною мегерою, яка виганяє на вулицю нещасну, хвору стареньку.

Вночі вона не спала. Андрій ліг на краю ліжка, відвернувшись до стіни, його холодна спина була красномовніша за будь-які слова. Він не сказав їй більше жодного слова після того, як повернувся від матері. Олена лежала і вслухалася в холодну, напружену тишу квартири. З-за стіни, з кімнати свекрухи, не долинало жодного звуку. Олена знала — та не спить. Вона лежить і слухає. І насолоджується своєю абсолютною, нищівною перемогою.

Саме цієї ночі в голові Олени зародилася підозра. Спочатку боязка, майже несвідома, а потім дедалі чіткіша й наполегливіша. Щось у всій цій історії з львівською квартирою було не так. Занадто гладко, надто театрально. Ця “знайома знайомих”, ці “зниклі рієлтори”. І ця дивна, незрозуміла фінансова допомога від “бідної” сестри-вчительки.

Вранці вона ухвалила рішення. Вона діятиме.

На роботі Олена попросила поради у своєї змінниці, літньої та досвідченої Галини Львівни. Вона не стала вдаватися до подробиць своєї сімейної драми, а просто окреслила ситуацію в загальних рисах.

— Подруга, мовляв, продала квартиру через якихось каламутних людей, залишилася без усього. Чи можна перевірити чистоту угоди заднім числом?

Галина Львівна, жінка з величезним життєвим досвідом та зв’язками скрізь, де тільки можна, замислилася.

— Перевірити можна. Усі угоди з нерухомістю в Україні реєструються в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (ДРРП). Можна замовити інформаційну довідку на цей об’єкт. Там буде вказано, хто є нинішнім власником. Це відкрита інформація, коштує копійки. Замовити можна через нотаріуса або онлайн, через “Дію” чи сайт Мін’юсту.

Серце Олени забилося частіше, сильніше.

— А якщо квартиру продано, там буде ім’я нового власника?

— Обов’язково. І дата угоди, і на підставі чого (договір купівлі-продажу).

У обідню перерву Олена, тремтячи від хвилювання, зайшла на Портал електронних сервісів Мін’юсту. Вона знала точну адресу старої квартири свекрухи у Львові. Заповнивши форму та сплативши невелике адміністративне мито, вона надіслала запит. Відповідь мала прийти на електронну пошту протягом кількох годин.

Ці години були тортурами. Удома панувала крижана, густа атмосфера. Надія Степанівна з Оленою не розмовляла, спілкувалася виключно із сином, причому так, щоб Олена обов’язково чула. “Андрійку, синочку, принеси мені, будь ласка, пігулку від тиску, щось серце знову прихопило на нервовому ґрунті”. “Андрійку, я тобі супчик наварила, твій улюблений, з фрикадельками. Поїж, бо зовсім схуд на цих… бутербродах”.

Андрій був похмурий і мовчазний. Він явно відчував себе винним перед матір’ю і сердився на дружину за те, що вона поставила його в таке нестерпне становище. Він перестав називати її кошеня, перестав обіймати перед відходом на роботу. Прірва між ними росла з кожною годиною, глибока й холодна.

Олені було боляче і прикро, але відступати вона не збиралася. Вона відчувала, що стоїть на порозі якоїсь неприємної, але життєво необхідної правди, і ця правда була їй потрібна як повітря.

Через чотири години, ближче до кінця зміни, на пошту надійшов лист. “Повідомлення про готовність інформаційної довідки з ДРРП”. Олена відкрила його прямо на робочому комп’ютері, у маленькій підсобці, де її ніхто не міг бачити.

Вона завантажила прикріплений файл. Серце стукотіло так, що віддавало у скронях. Вона пробігла очима стандартними графами: кадастровий номер, площа, адреса… І ось, нарешті, розділ “Відомості про власників”.

Олена вп’ялася поглядом у рядки і не повірила своїм очам. Вона ще раз перечитала. І ще. Помилки не могло бути.

Власником двокімнатної квартири у Львові за адресою, де раніше мешкала Надія Степанівна, значилася… Надія Степанівна.

Жодного продажу не було. Квартира була її власністю.

Олена сиділа, дивлячись у монітор. У голові був повний сумбур, як у вулику. Як? Чому? Навіщо була потрібна вся ця вистава, ця трагедія, розіграна, як у театрі? Вона відчула, як по спині пробіг холодок. Її свекруха, тиха, нещасна старенька, виявилася обачливою і холоднокровною брехухою.

Вона просиділа в підсобці до кінця зміни, намагаючись усвідомити прочитане. Картина поступово складалася. Надія Степанівна, мабуть, втомилася жити сама у Львові. Можливо, їй стало нудно, самотньо. Можливо, вона просто вирішила, що син, успішний інженер, зобов’язаний утримувати її на старість. Але просто так переїхати до сина та невістки було б відвертим нахабством. І тоді вона вигадала цей геніальний у своїй простоті план. Трагічна історія про шахраїв, втрата всього майна… Хто ж відмовить у допомозі нещасній матері, яка залишилася на вулиці?

А свою львівську квартиру вона просто здавала в оренду. І гроші від цієї оренди — ті самі, на які купувалися нові блузки та дорогі вітаміни, — регулярно капали їй на картку. А “допомога” від бідної вчительки Насті була лише димовою завісою.

Олена відчула напад нудоти. Сім місяців її водили за носа. Її жаліли, її використовували, її фінансово виснажували, а вона, як остання дурепа, вірила, співчувала, тягла на собі цей віз.

Додому вона йшла, як у густому тумані. У голові билася одна думка: що робити далі? Просто показати цей витяг Андрію? Що він скаже? Чи повірить він офіційному електронному документу, чи знову знайде виправдання для своєї матері? “Це помилка, Олено. Це якийсь збій у “Дії”. Мама не могла нас обдурити”.

Ні. Простої розмови буде замало. Потрібні були більш вагомі, не спростовувані докази.

Ідея прийшла раптово, гостра і ризикована. Їй треба було поговорити з Настею. Але не телефоном, який Надія Степанівна могла б легко спростувати. “Настя мене неправильно зрозуміла”, “Олена все перебрехала”. Потрібно було записати розмову.

Олена ніколи в житті не робила нічого подібного. Це здавалося їй підлим і низьким, негідним чесної людини. Але зараз вона розуміла: у війні за свій дім і сім’ю всі засоби хороші. А це була війна. Війна за власний спокій, за фінансову стабільність, за гідність.

Наступного дня вона взяла відгул. Андрію сказала, що погано почувається. Дочекалася, коли він піде на роботу, а свекруха сяде дивитися свій ранковий серіал. Олена тихенько вислизнула з квартири.

Вона купила просту сім-карту та дешевий кнопковий телефон — щоб не можна було відстежити її номер. Знайшла в інтернеті номер Тернопільської школи, де працювала Анастасія. Зателефонувала до канцелярії і, змінивши голос на стривожений і плачучий, запитала, як можна зв’язатися з вчителькою Анастасією Андріївною. “У дуже особистій, терміновій справі, яка стосується її матері”. Добра жінка в канцелярії, увійшовши в “становище”, продиктувала їй мобільний номер.

Олена сіла на лавку у тихому сквері, подалі від галасу Київського проспекту Перемоги. Увімкнула диктофон на своєму смартфоні, поклала його поряд. З нового, анонімного номера набрала номер Анастасії.

Гудки тривали довго. Нарешті, у слухавці пролунав стомлений, вчительський, але приємний жіночий голос.

— Так?

— Анастасіє Андріївно? — запитала Олена, намагаючись говорити якомога офіційніше і сухо.

— Так, це я. Хто це?

— Мене звуть Ірина Сергіївна, я з Центру соціального захисту населення. Ми займаємось справою вашої матері, Надії Степанівни, за фактом шахрайства з її квартирою.

На тому кінці дроту зависла напружена тиша.

— Якого ще шахрайства? — нарешті розгублено запитала Анастасія.

— Нам надійшла інформація, що вона стала жертвою шахраїв і втратила житло. Ваш брат, Андрій, подавав заяву. Ми проводимо перевірку її фінансового стану.

Знову мовчання, ще більш напружене.

— Послухайте, я не розумію, про що ви, — голос Насті здригнувся. — Мама… вона просто живе у брата.

— Вона живе у брата, бо їй нема де жити. Вона продала свою квартиру та…

— Нічого вона не продавала! — випалила Анастасія. — Тобто… я не знаю. Вона сказала мені, що просто поживе у Андрія трохи, доки у своїй львівській квартирі ремонт робить. Який там ремонт, я не знаю, ми з нею нечасто спілкуємось.

Олена відчула, як кров прилила до обличчя від обурення. Так от воно що. Навіть рідній доньці було згодовано іншу версію брехні. Для сина — трагедія із шахраями, для доньки — невинний ремонт. Надія Степанівна була справжнім стратегом обману.

— Анастасіє Андріївно, давайте начистоту, — Олена змінила тактику. — Ваша мати отримує від вас грошові перекази?

— Ну, буває. Я допомагаю їй, звісно. Вона ж моя мати.

— І чи часто ви їй допомагаєте? Просто нам для звіту треба розуміти її фінансове становище.

— Я не розумію, навіщо це вам! — Анастасія починала злитися. — Це наша особиста справа!

— Розумієте, якщо вона отримує регулярний дохід, це може вплинути на статус постраждалої. Нам потрібно знати, які суми вона отримує від вас та від здачі своєї квартири в оренду.

— Якої оренди?! — майже скрикнула Анастасія. — Вона не здає квартири! Там же ремонт!

— Дивно, — сказала Олена, підкреслюючи кожне слово. — А за нашими даними, у квартирі вже сім місяців мешкають люди. І платять чималу суму на карту, оформлену на вашу матір.

На тому кінці дроту пролунало різке, хрипке зітхання. Анастасія мовчала кілька секунд.

— Я… я нічого не знаю, — пролепетала вона. — Це якась помилка. Я мушу йти.

І вона повісила слухавку.

Олена вимкнула диктофон. В неї все було. Розгубленість Насті, її промовка про “ремонт”, її щире здивування орендою. Це було навіть краще, ніж вона очікувала. Анастасія була не у змові. Мати обманювала всіх, навіть рідну доньку.

Увечері, коли Андрій прийшов із роботи, Олена чекала його на кухні. Вона була спокійна, як стиснута пружина. На столі перед нею лежав її планшет.

— Андрію, нам треба серйозно поговорити, — сказала вона тихо.

Він стомлено потер перенісся.

— Олен, давай не сьогодні, га? Я втомився, як собака.

— Ні. Сьогодні. Це не триватиме багато часу.

Вона розгорнула до нього планшет, на екрані якого була відкрита Інформаційна довідка з ДРРП.

— Прочитай. Будь ласка.

Андрій незадоволено глянув на екран. Пробіг очима. Його брови поповзли на чоло.

— Що це?

— Це витяг на квартиру твоєї мами у Львові. Вона єдиний власник. Жодного продажу не було.

Андрій дивився на неї, потім знову на екран.

— Цього не може бути. Це помилка.

— Я теж спочатку так подумала. Тому я зробила ще дещо.

Вона увімкнула аудіозапис. З динаміків полився її змінений голос і розгублений, здивований голос Насті. Андрій слухав, і його обличчя змінювалося. Спочатку недовіра, потім розгубленість, потім болісне, нищівне розуміння. Коли запис закінчився, він довго мовчав, дивлячись на одну точку на столі.

— Вона… обдурила нас? — прошепотів він, ледь чутно. — Усіх? І мене, і Настю? Навіщо?

— Тому що вона вирішила, що ти повинен її утримувати, Андрію. А жити на свої — нудно. Краще здавати квартиру за гроші, а жити за наш рахунок. Це так… зручно.

Андрій опустився на стілець. Він виглядав так, наче його сильно вдарили. Його світ, у якому його мати була святою і нещасною жертвою, звалився відразу.

— Я… я поговорю з нею, — глухо промовив він.

— Ми поговоримо з нею. Разом.

Вони увійшли до вітальні. Надія Степанівна сиділа у своєму кріслі та в’язала — напрочуд швидко і вправно. З їхньою появою вона підвела очі, і на її обличчі миттєво з’явилася звична страждальна маска.

— Андрійку, ти вже вдома? А я ось шкарпетки тобі в’яжу, нашим захисникам передам…

— Мамо, — голос Андрія був твердим, як сталь. Олена ніколи не чула такого голосу. — Навіщо ти нам збрехала?

Надія Степанівна завмерла зі спицями в руках.

— Про що ти, синку?

— Про квартиру. Про рієлторів. Про все.

Олена мовчки поклала перед нею на журнальний столик планшет із відкритою довідкою. Свекруха кинула погляд на екран, і її обличчя на мить втратило будь-який вираз. Стало порожнім і холодним. Але це тривало лише секунду. Потім її очі наповнилися награними сльозами.

— Андрійко… Олено… ви що, мені не вірите? Це… це вони, шахраї, вони щось там підробили! Я ж вам казала!

— А Насті ти сказала, що в тебе ремонт? — відрізав Андрій. — І отримувала гроші за оренду? Нам усе відомо, мамо.

Надія Степанівна подивилася на сина, а потім на Олену. У її погляді хлюпала чиста, неприкрита, смертельна ненависть. Маску було зірвано.

— О, ось воно що! — прошипіла вона. — Це все вона! Накрутила тебе! Налаштувала проти рідної матері! Я так і знала, що вона звідси мене виживе!

— Тебе ніхто не виживає, — спокійно, майже байдуже сказала Олена. — Ми просто хочемо знати правду.

— Правду? — заверещала Надія Степанівна, схопившись із крісла. Її обличчя спотворилося від люті. — А правда, що я все життя на вас, невдячних, поклала! А тепер, на старості років, маю одна кукувати? Син рідний не може матір прихистити! Дружина виявилася дорожчою!

Вона кинулася до своєї кімнати, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд у серванті. За десять хвилин вона вийшла звідти з великою, добротною дорожньою сумкою на колесах. Вона несла її напрочуд легко, без жодних охів і стогонів.

— Можете радіти! Звільнила вам житлоплощу! — кинула вона, проходячи повз них до виходу. — Придушіться своєю свободою!

Вона пройшла повз Андрія, який стояв блідий, як полотно, і навіть не подивилася на нього. Вхідні двері із силою зачинилися.

У квартирі настала оглушлива, неприродна тиша.

Олена підійшла до Андрія і обережно торкнулася його руки. Він здригнувся.

— Усе гаразд, — прошепотіла вона. — Усе скінчилося.

Він повільно повернув до неї голову. В його очах стояли сльози. Але то були не сльози жалю до матері. Це були сльози гіркого розчарування та болю від зради найближчої людини.

— Вона пішла, — сказав він, ламаним голосом. — Просто взяла та й пішла. Навіть не спробувала вибачитись…

— Тому що їй нема за що вибачатися, Андрію. У її світі вона права. А ми — невдячні егоїсти.

Вони стояли посеред вітальні, у своїй раптово спорожнілій і тихій квартирі. Полегшення не було. Була тільки гіркота і спустошення. Олена знала, що цей шрам залишиться надовго. Андрій пробачить її, він уже пробачив. Але він ніколи не забуде, що саме вона розплющила йому очі на те, ким насправді була його мати. І ця правда, як тріщина на склі, назавжди залишиться між ними. Їхня родина вистояла, але перемога була гіркою, як полин.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.