Я пам’ятаю той вечір, наче це було вчора. Запах смаженої цибулі та грибів, що змішувався з ароматом свіжозвареної гречаної каші. За вікном, яке ми винайняли на околиці нашого міста, повільно спускалися осінні сутінки, огортаючи бетонні багатоповерхівки. Макс сидів навпроти, гортаючи стрічку новин у телефоні, і вигляд його зосередженого профілю, освітленого синім світлом екрана, видавав у ньому повне відчуження від світу довкола, а головне — від мене.

Ми одружилися лише місяць тому. Місяць — це не час, щоб будувати спільне життя. Це лише короткий, ейфорійний проміжок, який, здавалося, мав належати нам двом. Але п’ять суботніх днів нашої молодої сім’ї вже були вкрадені. Вони належали не нам, а Галині Петрівні, Максимовій мамі.

– Софієчко, то ти о котрій завтра приїдеш? – пролунав у слухавці голос Галини Петрівни. Він був оксамитовий, ніби просочений медом, але я вже навчилася розпізнавати ту приховану, сталеву нотку, що вимагала лише однієї, єдино правильної відповіді. Вона не питала дозволу; вона озвучувала розклад.

Я відклала ложку. Між вухом і плечем телефон почав неприємно тиснути, але я не могла відірватися. Я відчула, як внутрішні м’язи напружуються, готуючись до стрибка. Це «ні» коштувало мені не просто безсонної ночі, а й усього мого самоповаги, яке було вибудоване за останні роки.

– Галино Петрівно, – я прочистила горло, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно й незворушно, хоча всередині мене вирувало тремтіння. – Завтра я не зможу приїхати.

Тиша. Вона була такою гучною і раптовою, що Макс підняв голову від телефону, наче в кімнаті вимкнули світло. Він запитально подивився на мене. Я відвернулася, зосередившись на тарілці з кашею.

Ця пауза тривала не секунди, а цілу вічність, наповнену розчаруванням і невірою.

– Як це не зможеш? – у її голосі задзвеніла та сама сталь. Вона, напевно, навіть не повірила, вирішивши, що я жартую. – У мене ж після хвороби ще слабкість, ти ж знаєш. Я сама не впораюся з цим усім. А обід? Хто його готуватиме? Ти ж знаєш, я ще не у формі!

Я заплющила очі, вдихнувши запах смаженої цибулі. У формі вона була чи ні, але тиждень тому вона гордо запостила у Facebook фото з манікюру, де тримала горнятко кави з подругами. Її “слабкість” вибірково зникала щоразу, коли мова заходила про світське життя.

– Ви вже тиждень як цілком здорові, Галино Петрівно. Лікар дозволив повернутися до звичайного ритму.

– А ти тепер лікар? – вона засміялася, але сміх був коротким, сухим, без жодної радості. – Добре. Дай слухавку Максимові.

Я простягла телефон чоловікові. Його обличчя виражало невдоволення, навіть певну образу на мене за те, що я поставила його в незручне становище. Але він узяв слухавку.

– Так, мам… Так, звичайно… Я розумію… – його голос стихав, і я могла майже фізично відчути, як він знову втягується у павутину материнського впливу. – Добре, я поговорю з Сонею.

Коли він поклав слухавку, повітря на кухні стало густим і важким, ніби перед грозою.

– Соня, ну що тобі вартує? – нарешті сказав він, втомлено розводячи руками. – Мама досі слабка, їй потрібна допомога. Це ж лише один день.

– Максе, ти знаєш, що твоя мама здорова, – я поставила перед ним тарілку з кашею, намагаючись не згадувати про манікюр. – Вона повернулася на роботу, проводить репетиторство, зустрічається з подругами. Вона просить лише тому, що вже звикла до того, що ми обслуговуємо два будинки.

– Вона просить лише один день, – повторив він, ніби це був найвагоміший аргумент у світі. – Що такого?

– Те, що цей день МІЙ! – я підвищила голос, сама здивувавшись своїй різкості. – Або НАШ, Максе. Ми одружені. Ми жодного разу не провели вихідні разом як пара, як звичайна сім’я. Ми або у твоєї мами, або я сама у твоєї мами, поки ти «вирішуєш справи» з друзями.

Макс відклав виделку. Його очі стали холодними.

– Невже твої ілюстрації не можуть зачекати? – запитав він, зневажливо кивнувши на мій робочий куточок, де стояв планшет. – Мамі буде приємно, якщо ти приїдеш. Вона до цього звикла.

– Це не просто «ілюстрації», це моя робота. І я не проти допомагати, коли це справді допомога, Максе. Але це стало рутиною, обов’язком, який мені нав’язали після тижня нашого шлюбу.

– А що поганого в тому, щоб допомогти матері твого чоловіка? – його тон став загрозливим. – Вона стільки для мене зробила…

– І ти їй зобов’язаний. Не я, – ці слова вирвалися, як постріл. Я побачила, як його обличчя набрало червоного відтінку від образи.

Макс схопився зі стільця, і той з гуркотом відлетів до стіни.

– Знаєш що? Роби, як знаєш, Софіє. Тільки потім не скаржся, що у вас погані стосунки.

Він схопив ключі та куртку і вийшов, грюкнувши дверима так, що задзвеніли склянки у шафі. Я залишилася на кухні. Каша холонула в тарілках, а в моїй душі поселилося дивне поєднання тріумфу і моторошного страху. Я щойно перетнула межу, яку будувала Галина Петрівна протягом багатьох років.

Наступний день, субота, розпочався з демонстративного холоду. Макс підвівся рано, мовчки зібрався і почав одягатися.

– Може, передумаєш? – запитав він у дверях, не дивлячись мені в очі.

– Ні, – я похитала головою. Я сиділа на підвіконні, притиснувши коліна до грудей, і відчувала, як у моєму животі скручується нервовий вузол. – У мене плани.

Насправді, планів не було. Був лише протест, який зрів і накопичувався всі ці тижні. Я отримала свій день свободи, але не знала, що з ним робити. Квартира, яку ми винаймали, здавалася незвично тихою, навіть ворожою.

Я спробувала сісти за роботу. Відкрила планшет, дістала олівці. Але рука не слухалася. В голові раз-по-раз лунав голос Галини Петрівни: «Невдячна», «Ти ж тепер невістка», «Ми тебе прийняли, як доньку».

Телефон задзвонив за годину після від’їзду Макса. Я знала, хто це.

– Софіє, – голос Галини Петрівни був сухим, без медових ноток. Він звучав втомлено і знесилено. – Мені щось нездужає, але якщо тобі так складно приїхати, я, звісно, впораюся сама. Нічого.

У мене в грудях все стислося. Це був чистий, без домішок, емоційний шантаж. Я відчула гострий укол провини, що пронизав мою свідомість. Можливо, їй справді зле? Але ж лікар… але ж манікюр…

– Галино Петрівно, якщо вам справді погано, я приїду і викличу лікаря, або ж Макс одразу приїде. Але якщо ви просто хочете, щоб я, як завжди, провела у вас суботу, прибираючи та готуючи, – я зробила глибокий вдих, – то сьогодні я не можу. Я займаюся своєю роботою.

– Невдячна, – видихнула вона, і це слово прозвучало, як вирок. – Я прийняла тебе як доньку, а ти… Ти навіть не цінуєш сімейні цінності.

Вона не закінчила фрази, кинула слухавку. Я сиділа, приголомшена. Щось обірвалося всередині. Страх відступив, поступившись місцем холодній рішучості.

Після цього дзвінка було ще два. Перший – від Макса.

– Соня, ну ти чого вперлася? Мама плаче, каже, що ти її образила. Я прибираю сам, але це не те, ти ж розумієш? З’їзди хоча б на дві години, заспокой її, не треба цього цирку.

– Максе, – тихо відповіла я, – я не ображала твою маму. Я просто відмовилася від недільного обов’язку, який ти сам мені нав’язав. Якщо вона плаче, то це її вибір. Це її спосіб маніпулювати. Я не поведуся.

– Я бачу, що ти не збираєшся йти назустріч, – сказав він, і я відчула його образу через телефон. Він кинув слухавку.

Другий дзвінок був від Галини Петрівни, тепер уже зі схлипуваннями. Вона намагалася говорити про те, як їй самотньо, і як важко жити, і як Макс весь час на роботі. Я вислухала кілька хвилин, а потім вибачилася, сказавши, що мені треба йти до замовника. Це була брехня, але мені потрібна була лінія захисту.

Я вимкнула телефон і повернулася до свого альбому. Я не малювала, а лише дивилася на чистий аркуш, намагаючись згадати відчуття свободи. Нарешті, о третій годині, я почала робити замальовки.

Перша субота була виснажливою. Але я вистояла.

Макс повернувся пізно ввечері. Від нього пахло маминими пиріжками з капустою і роздратуванням.

– Задоволена? – кинув він куртку на стілець. – Мама весь день проплакала. Ледве заспокоїв. Я прибирав, готував. Відчув себе в 15 років.

– Максе, – я відклала книгу, яку намагалася читати, – ти розумієш, що відбувається? Твоя мама цілком здорова. Вона тиждень як повернулася на свою стабільну посаду у школі, плюс має підробіток репетитором. Їй лише сорок шість років, і вона чудово може дозволити собі найняти помічницю, якщо не хоче прибирати.

– Справа не в грошах, – він відмахнувся, наче я говорила про щось несуттєве. – Їй потрібна увага. Вона самотня.

– Мені також потрібна увага, Максе, – тихо сказала я. – І тобі. Коли ми востаннє кудись вибиралися разом, як пара? Коли ми востаннє просто гуляли, дивилися кіно, сиділи в кав’ярні?

Макс зам’явся. Він не міг згадати. Наші вечори зводилися до вечері, новин і сну. Вихідні – до «Дня Галини Петрівни».

– До чого тут це? – спробував він змінити тему.

– При тому, що всі наші вихідні – це або твоя мама, або твої друзі. Коли я виходила за тебе заміж, я думала, що ми будемо СІМ’ЄЮ. Удвох. З нашими планами.

– Моя мама – це теж сім’я, – відрізав він. Його очі засвітилися праведним гнівом. – Це українська традиція – поважати старших, допомагати батькам. Це не обговорюється.

Я глибоко зітхнула. Культурний тиск. Це була найсильніша зброя Галини Петрівни.

– Так. Твоя сім’я. Але не центр нашого з тобою життя. Максе, я не відмовляюся допомагати. Але робити це щосуботи, як за розкладом, ніби це мій обов’язок, мій викуп за те, що я вийшла заміж за її сина… ні.

– А що ж у цьому такого? – він знову розвів руками. – Моя мама, між іншим, багато для нас робить!

– Наприклад? – я схрестила руки на грудях.

Макс затнувся.

– Ну… вона дала нам гроші на весілля. І на перший внесок, коли ми будемо купувати квартиру!

– Наші батьки також допомагали, Максе. Вони в іншому місті, але якби вони жили тут, ти б до них їздив щосуботи, щоб прибирати?

– Це інше, – буркнув він, відвертаючись.

– Ні, Максе. Це те саме. Це зобов’язання, яке ти на себе взяв, і тепер намагаєшся перекласти його на мене.

Він мовчав, дивлячись у вікно.

– Вона ображена, – нарешті сказав він тихо. – Сказала, що більше від тебе нічого не чекає. І попросила нас приїхати на обід у неділю. Обох.

Ось воно. Неприхований виклик на публічну розмову.

– І ти погодився?

– Так. Вона сказала, що хоче поговорити, – він не зустрівся зі мною поглядом.

– Добре, – кивнула я, відчуваючи, як у мені знову розгорається холодний вогонь рішучості. – Поїдемо. Але я не буду мовчати.

Неділя розпочалася з атмосфери, яка була настільки густою від напруги, що її можна було різати ножем. Квартира Галини Петрівни, завжди ідеально чиста і прибрана, здавалася цього разу занадто стерильною, надто урочистою. На столі стояло стільки страв, скільки вистачило б на невелике весілля: борщ, що парував, відбивні, салат «Олів’є», її фірмовий яблучний пиріг. Усе було накрито для трьох.

Галина Петрівна зустріла нас із кам’яним виразом обличчя, цілуючи сина і демонстративно відсунувшись від мене.

– Я наготувала на кілька днів, – почала вона, ставлячи перед нами суп. – Максиме, забереш із собою, бо знову харчуєтеся невідомо як. Ти ж знаєш, тобі треба добре їсти.

Влад кивнув, старанно уникаючи мого погляду. Я спробувала допомогти з подачею страв, але Галина Петрівна різко відштовхнула мою руку.

– Не турбуйся, Софіє. Я сама впораюся.

Слово «сама» вона виділила особливою, пронизливою інтонацією, яка говорила про її неймовірну самопожертву.

– Як ваші справи, Галино Петрівно? – я намагалася розпочати розмову якомога нейтральніше.

– А що може бути? – Вона підтиснула губи, сідаючи. – Справляюсь, як можу. Потихеньку. Сама.

Тиша, що запанувала, була отруйною. Я їла через силу, бо шматок не ліз у горло.

– Макс каже, у тебе тепер важлива робота? – нарешті запитала свекруха, звертаючись до сина, ніби мене в кімнаті не було, хоча я сиділа прямо навпроти. – Якісь там картинки?

– Ілюстрації, – я кивнула, вирішивши відповісти сама. – Для великого видавництва дитячих книг.

– Зрозуміло, – невизначено похитала вона головою. – Ну, якщо тобі це важливіше, ніж допомога рідним людям… Сім’я завжди має бути на першому місці.

– Це і є моя робота, Галино Петрівно, – я говорила спокійно. – І я не відмовляюся допомагати, коли це потрібно. Просто хотіла б це робити не за розкладом, а коли у нас є час і бажання.

– А коли ж? – свекруха гірко посміхнулася, і ця посмішка була сповнена фальшивого болю. – Коли зволиш? Мені, значить, під тебе підлаштовуватись? Під твої… картинки?

Я відчула, як її слова пробивають мій захист. Я знову хотіла почати пояснювати, але вона не дала мені шансу.

– Я чула, що в Оксани з сусіднього під’їзду невістка з’явилася, – знову звернулася вона до Макса, підіграючи на струнах його провини. – Так вони щонеділі – сімейний обід. І на дачу разом. І батькам допомагають. Справжня сім’я.

– У всіх по-різному, мамо, – зітхнув Макс. Він виглядав, як хлопець, що потрапив під перехресний вогонь.

– Звичайно, по-різному, – кивнула вона, ніби погоджуючись, але її погляд був прикутий до мене. – У когось діти з повагою до старших, а в когось…

Я обережно поклала виделку, притиснувши серветку до губ. Настав мій час говорити.

– Галино Петрівно, я вас поважаю. Але повага має бути взаємною. І ви маєте поважати наше з Максом право на наше власне життя. На наші вихідні.

– Ось як! – вона сплеснула руками, і її голос зазвучав драматично, наче в опері. – Тепер я ще й не поважаю! Чуєш, Максиме? Я, яка тебе годувала, напувала, дала тобі освіту, грошима допомагала – я не поважаю! А я ж для тебе все життя…

– Я не це мала на увазі! – почала я, але вона перебила, її очі наповнилися сльозами.

– Я знаю, що ти мала на увазі! Приходить така, місяць як одружена, і вже командує! А я ж для нього все життя жила…

– Мам, годі, – Макс виглядав абсолютно нещасним. Його вічна провина висіла в повітрі.

– Що «годі»?! – свекруха різко встала з-за столу, відштовхуючи стілець. – Твоя дружина мене ображає в моїй хаті, а ти… А ти сидиш і мовчиш!

– Ніхто вас не ображає, – я теж підвелася. – Я просто хочу, щоб ми з Максом іноді проводили час удвох.

– А я заважаю? – Вона картинно притиснула руку до грудей. – Я вам заважаю? Ну гаразд, гаразд. Живіть, як хочете. Тільки потім не плачте, коли мені стане зовсім погано. Я ж не вічна.

– Вам сорок шість років, Галино Петрівно, – я не змогла втриматися. Це був єдиний, найбільш логічний аргумент, який руйнував її образ немічної старої.

– Ось! – переможно вигукнула вона, звертаючись до сина. – Грубіянить! У моєму домі! Зі мною! Ти бачиш це, Максиме?

Я зрозуміла, що цей діалог зайшов у глухий кут. Це була не розмова, а вистава, в якій Макс мав зіграти роль жертовного сина, а я – роль злої невістки.

– Дякую за обід, – сказала я, прямуючи до коридору. – Мабуть, піду додому.

– Соня, – Макс збентежено переводив погляд то на мене, то на свою матір.

– Звичайно, йди, – демонстративно відвернулася свекруха, закриваючи обличчя руками. – Тобі не потрібні ці сімейні посиденьки. У тебе ж є важливіші справи, ніж рідна мати твого чоловіка.

Я швидко одягалася.

– Максиме, ти хоча б залишишся? – до мене долинув голос Галини Петрівни. – Принаймні ти мене не покинеш?

Я завмерла. Всі мої зусилля, всі мої безсонні ночі зводилися до цього моменту. Якщо він залишиться, ми програли. Якщо піде – у нас є шанс.

Тиша була нестерпною. Я чула своє серцебиття. Нарешті почулися кроки Макса.

– Мамо, я відвезу Соню додому, а потім повернуся, добре? – сказав він, з’являючись у дверях. Його обличчя було виснаженим, але я побачила в ньому крихітний проблиск рішучості.

Я видихнула. Невелика, але перемога. Він не покинув мене наодинці з її драмою.

Макс довго мовчав у машині, стискаючи кермо. Напруга між нами була майже фізичною.

– Вибач, – нарешті сказав він. – Мама просто… вона звикла бути в центрі уваги.

– Я помітила, – сказала я, дивлячись у вікно на дерева, що пролітали повз. – Вона не просто звикла бути в центрі уваги, Максе. Вона звикла контролювати. Контролювати твій час, твої емоції, а тепер – і моє життя.

– Вона не зла, Соня, – він підвищив голос. – Їй справді важко бути самій. Вона втратила тата молодою, все життя присвятила мені, розумієш?

Я повернулася до нього, і мої слова були тихими, але вагомими.

– Я розумію, що вона пережила втрату. Але ти не її чоловік, і не її емоційний терапевт, і точно не її слуга. Ти її син. А я її невістка. Твоя мама маніпулює і тобою, і мною. Вона цілком здорова, Максе, у неї є друзі, робота, вона цілком може жити своїм життям. Вона просто звикла, що всі танцюють під її дудку.

Він зітхнув, але не сперечався. Ця правда, нарешті, почала проникати в його свідомість.

– То що ж нам робити? – запитав він, і в цьому питанні була щира розгубленість.

– Жити своїм життям, – я поклала руку йому на плече. – Відвідувати маму не за її графіком, а коли у нас буде бажання і можливість. Допомагати їй – але не ставати її обслуговуючим персоналом. Це має бути акт доброї волі, а не обов’язок.

– Вона не погодиться, – похмуро зауважив Макс.

– Спочатку ні, – я стиснула його руку. – Буде образа, істерика, тиск через родичів. Буде почуття провини, яке вона в тебе так майстерно вклала. Але якщо ми будемо твердими та послідовними, вона зрештою прийме нові правила. Вона звикне, що ти – не її власність.

– А якщо ні? – він безрадісно посміхнувся. – Що тоді?

– Тоді це її вибір. Максе, я не прошу тебе відмовитися від мами. Я прошу тебе вибрати нас. Ми тепер сім’я, і ми маємо бути на першому місці.

Він довго мовчав. Ми вже майже доїхали до нашого будинку.

– Знаєш, ти маєш рацію, – раптом сказав він. Це було визнання, на яке я чекала все наше спільне життя. – Я надто звик потурати мамі. Усе своє життя. Мені завжди було простіше зробити, як вона просить, ніж слухати її скарги та відчувати провину.

– І як тобі це подобається? – запитала я.

– Втомився, – відповів він. І це слово було таким чесним, таким важким, що я відчула хвилю ніжності до нього. – Я весь час відчуваю провину. Навіть коли я на роботі, я думаю: а чи подзвонив я мамі? А чи не треба їй щось купити?

– Саме так, – посміхнулася я. – І так жити не можна. Ми маємо скинути цей тягар.

Він припаркувався.

– Добре, я йду, – сказав він. – Я обіцяв мамі, що повернуся.

– Звичайно, – кивнула я. – Просто… може, не на цілий день?

Він уперше за ці дні посміхнувся.

– Я повернуся до вечері.

Макс справді повернувся до вечері. І це був початок нашої довгої, тихої війни за кордони. Це не була швидка перемога. Навпаки, це був виснажливий марафон, що тривав кілька місяців.

Галина Петрівна не здавалася. Її тактика еволюціонувала.

Місяць Перший: Активна Фаза Образи. Перший місяць був найважчим. Галина Петрівна або ображалася і тижнями не розмовляла, або намагалася тиснути на Макса через його тітку та дядька, які дзвонили йому і говорили про «нетактовність» Софії.

Тактика: Виклики на жалість. Вона дзвонила Максу щовечора і тихо говорила: «Я не знаю, як я впораюся з цим сама, синку. Мені важко, але я розумію, що у Соні важливі справи».

Наш контрзахід: Макс навчився відповідати: «Мамо, ти сильна жінка, ти впораєшся. Я приїду у вівторок після роботи на годину, щоб допомогти з важкими сумками, але не більше». Ми почали їздити до неї лише раз на два тижні, не на цілий день, а на кілька годин, і тільки тоді, коли Макс сам ініціював цей візит.

Місяць Другий: Саботаж та Порівняння. Коли Макс почав сам прибирати у мами, вона почала знаходити «помилки» у його роботі.

Тактика: Знецінення. «Максиме, ти такий незграбний, як ти вимив вікна? Соня завжди робила це краще. Що ж, мені, мабуть, доведеться переробляти». Вона також постійно порівнювала мене з невісткою Оксани, яка «ідеально» доглядала за своїми новими родичами.

Наш контрзахід: Ми ігнорували порівняння. Якщо вона знецінювала його зусилля, Макс відповідав: «Мамо, я зробив, як міг. Якщо тобі не подобається, ти можеш переробити або найняти клінінг. Це мій максимум». Коли вона починала говорити про Оксанину невістку, я казала: «Галино Петрівно, я не Оксана, і у нас із Максом своя сім’я».

Місяць Третій: Тиск через Їжу та Фінанси. Коли вона зрозуміла, що суботній обов’язок більше не працює, вона почала готувати величезні обсяги їжі, щоб Макс забирав це додому, і щоб я «не морочилася».

Тактика: Прив’язка через турботу. «Я вам наготувала стільки, що вам вистачить на тиждень. У Соні ж є її картинки». Це було підсвідоме нагадування про мою «недбалість» як дружини.

Наш контрзахід: Ми почали брати лише невелику частину, говорячи, що у нас і так повний холодильник. «Дякуємо, Галино Петрівно, але ми не встигнемо все з’їсти, бо готуємо і самі. Візьмемо лише цей пиріг, він дуже смачний». Це зменшило її можливість контролювати наш раціон і фінанси.

Через півроку після того першого, напруженого «Ні» ми нарешті відчули, що будуємо своє життя.

Наші суботи перестали бути «днями боргу».

Одного разу ми поїхали на озеро, вперше за весь наш шлюб. Тільки вдвох. Ми гуляли по березі, сміялися, говорили про наші мрії. Макс вперше за довгий час виглядав розслабленим.

Галина Петрівна дзвонила кілька разів у ту поїздку, скаржачись на мігрень і натякаючи на свою безпорадність. Але Макс був непохитний.

– Мамо, ми зараз відпочиваємо. Я завтра в обід приїду до тебе. Нічого поганого не трапиться.

І знаєте що? Нічого поганого з нею не сталося. Вона не захворіла, не померла від голоду і навіть не найняла клінінг. Вона просто пережила вихідні сама.

Я зрозуміла, що моя свекруха не була злою. Вона була залежною від контролю і уваги, а її хвороба була просто приводом, щоб повернути владу. Коли вона зрозуміла, що її старі методи – істерики, почуття провини, маніпуляції – більше не працюють, вона почала шукати інші способи наповнити своє життя.

Вона почала проводити більше часу з подругами, з якими раніше могла лише пліткувати про мене. Вона навіть завела собі рудого кота на ім’я Персик, який став її новим «центром уваги». Її енергія, раніше спрямована на руйнування наших кордонів, тепер пішла на власне життя.

Ми почали будувати власну сім’ю. На своїх умовах.

Я мала рацію. Іноді просто потрібно стояти на своєму, навіть якщо це викликає бурю емоцій та обурення в інших. Це не егоїзм. Це необхідність для виживання здорових стосунків. Адже здорові стосунки будуються не на почутті провини, а на взаємній повазі та любові. Макс навчився любити свою маму, не дозволяючи їй руйнувати його шлюб. А я навчилася любити себе, захищаючи своє право на власну суботу. І це було найважливіше досягнення нашого першого року спільного життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.