«Ми скорочуємо штат, Олено Миколаївно». Ці слова, вимовлені новим керівником, пролунали як вирок. У 46 років я, головний редактор видання, якому віддала чверть століття, опинилася на вулиці. Мені здавалося, що моє життя обвалилося, але я ще не знала, що цей удар долі був найціннішим подарунком, який виштовхнув мене із затишного болота у відкритий океан можливостей.«Ми оптимізуємо процеси, Олено Миколаївно».
Голос Тараса, нового медіадиректора, був гладким і холодним, як скло його окулярів у тонкій оправі. Я дивилася на нього, на його надто ідеальний вигляд, і відчувала лише неприйняття.
«Оптимізуємо?» — перепитала я, відчуваючи, як холоне всередині. Це слово я за свою редакторську кар’єру чула безліч разів. І завжди воно означало одне: звільнення.
«Саме так. Переходимо до цифрового формату, створюємо нову редакційну стратегію. Більш динамічну та вірусну, — він посміхнувся, демонструючи штучну впевненість. — Ви ж розумієте, друковані медіа — це вчорашній день. Нам потрібні молоді, енергійні, ті, хто живе інтернетом і соціальними мережами».
Мені було сорок шість. Я присвятила цьому «Київському Кур’єру» двадцять п’ять років. Прийшла сюди студенткою-практиканткою, а йтиму, мабуть, сивою (хоча й пофарбованою) жінкою. Я ростила це видання, як власну дитину. Пережила кризи 90-х, Помаранчеву революцію, Революцію Гідності, постійні зміни власників та законодавства. А тепер цей молодик, який годиться мені в сини, розповідає про «динамічну стратегію».
«Я не дихаю інтернетом, Тарасе Ігоровичу?» — у моєму голосі пролунала неприхована іронія.
«Ви дихаєте фундаментальністю, Олено Миколаївно. Глибоким аналізом, бездоганним стилем, професійним фактчекінгом… — він махнув рукою, ніби відганяючи щось неважливе. — Це чудово. Для університетської кафедри. А нам потрібен трафік. Впізнаваність. Швидка реакція. Розумієте?»
Я мовчала. Я все розуміла. Я бачила, як останні півроку моя заступниця, Яна, яку я особисто підняла з рівня позаштатних кореспондентів, постійно бігала до нього з якимись роздруківками та запобігливо шепотіла. Як вона пропонувала на редакційних нарадах «гарячі» теми, від яких у мене зводило щелепу. На кшталт: «Наречена втекла зі священиком: ШОК-ДЕ-ТАЛІ». Моя школа журналістики була іншою — відповідальною та змістовною.
«Тобто ви пропонуєте мені… що?» — запитала я прямо, щоб покінчити з цією комедією.
«Ми пропонуємо вам розійтися гідно. За угодою сторін. Гарна вихідна допомога, — він підсунув до мене папери. — Не будемо псувати один одному нерви та репутацію. Ви ж мудра людина».
Мудра людина. Так кажуть, коли хочуть без зайвого шуму викинути когось на мороз. Я подивилася в його порожні, самовпевнені очі й зрозуміла, що сперечатися марно. Рішення було прийняте не сьогодні. Воно було прийняте того дня, коли старий власник продав видання цьому загадковому інвестиційному фонду, а вони прислали сюди ось цього «оптимізатора».
«Де підписати?» — глухо запитала я.
Він знову посміхнувся. Переможець. «Ось тут і тут. Олено Миколаївно, нічого особистого. Це просто бізнес».
«Звісно, — кивнула я, ставлячи свій підпис, який перекреслював усе моє минуле життя. — Нічого особистого».
Збирати речі було принизливо. Я почувалася злодійкою у своєму кабінеті, в який вклала стільки душі й енергії. Книги, професійні нагороди зі «СтопКому», фотографія сина Олеся у рамці… Усе це раптом стало чужим.
Двері прочинилися, і зазирнула Яна. Її очі бігали, а на обличчі була така скорбота, що хоч зараз на зйомки мелодрами.
«Олено Миколаївно… Я тільки-но дізналася… Я в такому шоці…» — промимрила вона.
«Справді? — Я подивилася їй прямо у вічі. — А я чомусь анітрохи не здивована, Яно».
Вона тут же знітилася, щоки залив зрадницький рум’янець. «Ну, що ви, як ви могли таке подумати! Я за вас горою стояла! Я йому казала, що ви наш найкращий фахівець…»
«Зачини двері з того боку, — тихо, але твердо сказала я. — Мені треба закінчити».
Вона пискнула щось невиразне і зникла. А я почула, як у загальній редакції вже почалося перешіптування. «Стару прибрали… давно пора… вона ж узагалі не в темі…». Ці голоси належали молодим дівчатам і хлопцям, яким я всього пару років тому пояснювала різницю між репортажем і прес-релізом.
Я не стала викликати таксі. Пішла пішки, з однією коробкою в руках, де лежало найцінніше. Ішла знайомими вулицями, повз Поштову площу та Контрактову, і не впізнавала їх. Місто стало чужим. Світ став чужим.
Увечері до моїх дверей буквально увірвалася Наталя, моя єдина справжня подруга. Фінансовий директор від Бога і фурія за натурою.
«Так! — гаркнула вона з порога, стискаючи в руці пляшку якісного просекко. — Розповідай. Я дзвоню тобі, ти не береш слухавку. Що сталося?»
Я сиділа на кухні в халаті й тупо дивилася у вікно. Розповідати не було сил. Я просто простягла їй копію Наказу про припинення трудового договору за згодою сторін.
Наталя пробігла його очима. Її обличчя почервоніло. «Виродки! Які ж мерзотники! А ця твоя Яна, гадюка пригріта, мабуть, уже у твоєму кріслі гріється?»
«Швидше за все», — байдуже відповіла я.
«Я тобі казала! Казала, не будь ти матір’ю Терезою! Ти їх усіх на собі тягла, а вони тобі ніж у спину! — Вона налила просекко у дві чайні чашки. — Пий. І слухай мене. Ти зараз поплачеш тиждень. Максимум. А потім візьмеш себе в руки і знайдеш роботу в сто разів краще».
Я гірко посміхнулася. «Кому я потрібна, Нато? Мені сорок шість. Моя професія, як сказав цей хлопчик, є «музейним експонатом». Куди я піду? У «Сільпо» на касу?»
«Перестань висловлюватись! — крикнула вона. — Ти найкращий редактор у цьому місті! З руками відірвуть!
Але я знала, що вона помиляється. Тієї ночі я вперше за багато років плакала. Плакала від образи, від безсилля, від страху перед майбутнім, яке раптом стало чорною, бездонною прірвою.
Наталя помилилася. З руками мене не відривали.
Перший місяць я чесно відпочивала. Точніше, намагалася. Але думки про майбутнє не давали спокою. Компенсації вистачить на три, може, чотири місяці. А що далі? Син — студент у Києві, йому самому допомагати треба.
Я оновила резюме і почала його розсилати. Спочатку — у великі медіахолдинги. Відповіді були ввічливими, але однаковими: «Дякуємо, ваша кандидатура розміщена у кадровому резерві». Це була ввічлива відмова.
Потім я опустила планку. Почала відгукуватися на вакансії редактора в корпоративних медіа, на новинні сайти. І тут почалося найпринизливіше. Співбесіди.
«Олено Миколаївно, — дивилася на мене двадцятип’ятирічна дівчина-HR із накладними віями, — а ви володієте SMM? Чи можете налаштувати таргетовану рекламу? Розумієте, що таке воронка продажів?»
Я відповіла, що я редактор, а не маркетолог. Що моє завдання — створювати якісний, унікальний контент, а не «лити трафік». Дівчина співчутливо кивала і казала: «Ми вам передзвонимо». Звісно, ніхто не передзвонював.
На одній співбесіді мене запитали, чи готова я до ненормованого графіка та роботи за 20 тисяч гривень. Я подивилася на цього молодика, який пропонував мені зарплату кур’єра, і вперше не стрималася.
«Молодий чоловіче, — сказала я, підводячись, — коли ви ще під стіл пішки ходили, я вже керувала редакцією з п’ятдесяти осіб і випускала видання, яке читало все місто. А ви мені пропонуєте працювати за їжу. Усього доброго».
Я вийшла звідти, і мене трясло. Не від гніву, а від приниження.
Гроші танули. Я почала заощаджувати на всьому. Перестала купувати свої улюблені крафтові сири, гарну каву. Ходила до магазину зі списком і калькулятором. Це було дико. Я, успішна жінка, головний редактор, рахувала копійки, щоб дотягнути до кінця місяця.
«Ну що, знайшла щось?» — питала Наталя під час кожної зустрічі.
Я брехала, що є кілька варіантів, що я думаю. Мені було соромно зізнатися їй, що я нікчема. Професійний труп. Людина з минулого століття, нікому не потрібна у цьому новому, дивному світі «хайпу» та «трафіку».
Страх ставав липким, майже фізично відчутним. Я прокидалася ночами у холодному поті. Що буде, коли гроші закінчаться? Продати квартиру? А де ж жити? Йти до сина? Обтяжити його?
Привид злиднів, про які я тільки в книжках читала, заглядав до мене у вікна. І я зрозуміла, що падаю в прірву.
«Збирайся», — безапеляційно заявила Наталя телефоном однієї із субот. — Їдемо до мене на дачу. У чоловіка ювілей, будуть гості. Провітришся».
«Нато, я не можу, — заскиглила я. — У мене немає настрою. Та й що я там робитиму серед ваших успішних друзів? Розповідати, як я чудово сиджу без роботи?»
«Кидай нудьгувати! — гаркнула вона в слухавку. — Я заїду за годину. Якщо не будеш готова, витягну в халаті. Ти знаєш мене».
Я знала. Довелося підкоритися. Я одягла якусь стару сукню, яка на мені бовталася — за останні місяці я схудла кілограмів на сім. Подивилася у дзеркало: виснажена тітка зі згаслими очима. Хотілося плакати.
Дача у Наталі та її чоловіка була по суті шикарним котеджем під Києвом. Гості з’їжджалися дорогими автівками. Чоловіки у лляних піджаках, жінки у яскравих сукнях, всі голосно сміялися, обговорювали якісь угоди, нові яхти та відпочинок на Балі. Я почувалася серед них сірою мишею, яка випадково забігла на свято життя.
Я сиділа в кутку тераси з келихом білого сухого, намагаючись бути непомітною. Але Наталя мене знайшла.
«Ти чого тут скисаєш? — вона підсіла поряд, а з нею — важкий, похмурий чоловік років п’ятдесяти. — Знайомся, це Степан. Наш давній друг. А це Олена, та сама моя подруга-геній».
«Дуже приємно», — пробурмотіла я. Степан мовчки кивнув, його обличчя виражало вселенську скорботу.
«Стьоп, а ти чого такий кислий? Знову тендер пролетів?» — безцеремонно запитала Наталя.
Степан, власник великої будівельної компанії, важко зітхнув. «Пролетів, як фанера над Десною. І знаєш, що найприкріше, Нато? Збудувати ми можемо найкраще. Але заявку… Комерційну пропозицію… Мої «орли» так написали, ніби їм у школі двійки з української ставили. Там чорт ногу зламає. А конкуренти — картинок гарних наставили, слів розумних написали… І все, контракт у них».
Він з досадою махнув рукою. «У мене інженери — золоті. Виконроби — звірі. А от людини, яка могла б все це по-людськи на папері викласти, — немає. Одні бездарі трапляються».
Наталя раптом ляснула себе по коліну. «Стьоп! Так ось вона, ця людина! Сидить перед тобою!»
Вона тицьнула в мене пальцем. Я подавилася вином.
«Нато, перестань…» — спробувала я зупинити її.
«А що «перестань»? Ти все життя писала тексти! Ти з будь-якої абракадабри можеш цукерку зробити! — вона обернулася до приголомшеного Степана. — Стьоп, дай їй свої папери. Вона тобі так напише, що вони самі здадуться і гроші принесуть!»
Степан глянув на мене з недовірою. На мене, схудлу, у старій сукні, з виразом вселенської туги на обличчі.
«Ви… редактор?» — з сумнівом простягнув він.
«Головний. Колишній», — видавила я.
«Олено, та не скромничай ти! — не вгамувалася Наталя. — Вона найкраща! Просто її… оптимізували».
Степан помовчав, розглядаючи мене, а потім раптом сказав: «А давайте спробуємо. У мене за два тижні новий конкурс. Важливий. Якщо напишете так, що ми його виграємо… Не ображу. Зовсім не ображу».
«Що означає «спробуємо»?» — Степан сидів навпроти мене у порожньому кафе наступного дня. Він привіз із собою величезну папку з документами: технічні розрахунки, кошториси, креслення.
Я гортала ці папери, і у мене волосся ворушилося на голові. Це був не текст. Це був набір канцелярських штампів, що перемежовувалися будівельним сленгом. Ні логіки, ні структури.
«Степане… — я підняла на нього очі. — Це неможливо читати. Не те що вигравати із цим тендер».
Він похмурнів. «Я знаю. Кажу ж, інженери писали. Що робити пропонуєте?»
У цей момент у мені щось клацнуло. Увімкнувся старий редакторський азарт. Завдання було складним, майже нездійсненним. І саме тому мені страшенно захотілося за нього взятися.
«По-перше, ви мені зараз на пальцях, як для абсолютного новачка, поясніть, чому саме ваша компанія має будувати цей об’єкт. У чому ваші переваги? Не цифрами, а словами, — я взяла ручку. — По-друге, я все це перепишу з нуля. Структурую, додам інфографіку, напишу нормальною людською мовою. Зроблю так, щоб людина, яка це читатиме, зрозуміла одне: ви — найкращі. І інших варіантів немає».
Степан слухав мене, і його похмуре обличчя поступово прояснилося. «А ви… зможете?»
«Зможу. Це моя робота, — я вперше за останні місяці відчула впевненість. — Тільки це коштуватиме грошей. І мені потрібен аванс. Прямо зараз».
Я назвала суму. Суму, що дорівнювала моїй місячній зарплаті в газеті. Я чекала, що він почне торгуватися, але він мовчки дістав із портмоне товсту пачку гривень і відрахував потрібну суму.
«Це аванс. Якщо виграємо, заплачу вдесятеро більше, — він простягнув мені гроші. — Термін — десять днів. Впораєтеся?»
«Впораюся», — сказала я, ховаючи гроші в сумку. Руки трохи тремтіли.
Я не працювала. Я орала. Я замкнулася вдома, обклалася його документами, годинами розмовляла з ним та його інженерами телефоном, змушуючи їх пояснювати мені кожну деталь. Я не спала ночами. Я вибудовувала логіку, шукала сильні сторони, формулювала переваги.
Я перетворила нудний технічний талмуд на яскраву, переконливу презентацію. Я згадала все, чого мене вчили: як чіпляти увагу, як аргументувати, як продавати ідею текстом. Я вклала в цей текст всю свою агресію, всю свою образу, весь свій відчай. Я писала так, наче від цього залежить моє життя.
Втім, так воно й було.
Через десять днів я віддала Степану флешку та роздруковану папку. Він мовчки перегорнув її.
«Нічого собі… — тільки й сказав він. — Наче інша компанія. Олено… як вас по батькові?»
«Миколаївна».
«Олено Миколаївно. Я не знаю, виграємо ми чи ні. Але я вже вам дуже вдячний. Це… це дуже сильно».
Він поїхав. А я лишилася чекати. Ці два тижні були найдовшими у моєму житті.
Телефонний дзвінок пролунав о сьомій ранку. Я підскочила на ліжку.
«МИ ВИГРАЛИ!» — репетував у слухавку Степан так, що в мене заклало вуха. — Олено Миколаївно, ми їх зробили! В одну хвіртку! Мені щойно заступник міського голови дзвонив, сказав, що в нас була найкраща заявка з усіх, що він бачив за десять років! Вітаю!»
Я мовчки сіла на ліжку. У вухах шуміло. Я це зробила. Я.
«Приїжджайте сьогодні до офісу, — продовжував кричати Степан. — За грошима! І це… у мене до вас ще є розмова».
У його офісі пахло перемогою. Усі посміхалися, тиснули мені руку. Степан вивів мене до свого кабінету і поклав на стіл пухкий конверт.
«Тут удесятеро більше, як і домовлялися, — сказав він. — Але це не головне. Головне — ось, — він кивнув на свій стіл, де лежала купа папок. — Це мої друзі-бізнесмени. В одного логістична компанія, в іншого IT-стартап, у третього агрофірма. І у всіх одна й та сама проблема. Вони вміють робити справу, але не вміють про неї розповідати. Їм потрібні такі «упаковки», як ви мені зробили».
Я дивилася на конверт, на ці папки, і не могла повірити.
«Степане, я… я ж редактор газети, а не бізнес-консультант», — пролепетала я.
«Та яка до біса різниця! — відмахнувся він. — Ви вмієте головне — перетворювати набір слів на гроші. Це зараз найцінніший товар. То що, беретеся? Умови самі. Навіть кращі».
Того дня я вийшла з його офісу іншою людиною. Я не просто отримала гроші, яких мені вистачило б на рік безбідного життя. Я отримала щось більше. Я здобула назад свою професію. Тільки тепер вона була іншою — новою, затребуваною, високооплачуваною.
«Сарафанне радіо» запрацювало з шаленою швидкістю. Мені дзвонили щодня. Будівельники, виробники, власники мереж кав’ярень. Усім потрібно було написати комерційну пропозицію, зробити презентацію для інвесторів, оновити контент на сайті, підготувати тексти для виступу на бізнес-форумі.
Я перестала справлятися сама. Зняла невеликий офіс. Подзвонила двом своїм колишнім колегам із «Київського Кур’єра» — досвідченим, розумним, яких теж «оптимізували» через «непотрібність».
«Дівчата, робота є, — сказала я їм. — Цікава та грошова. Підете до мене?»
Вони прийшли не роздумуючи. Ми назвали нашу маленьку фірму «СловоСправа». І ми почали працювати.
Минуло два роки. Моя «СловоСправа» перетворилася на процвітаючу консалтингову агенцію. Ми займали половину поверху у престижному бізнес-центрі. У мене у штаті було п’ятнадцять людей, і ми відбивалися від клієнтів. Я купила нову автівку, зробила у квартирі шикарний ремонт та відправила сина Олеся вчитися до Варшави.
«Ну що, матір-засновниця», — сміялася Наталя, коли ми сиділи у дорогому ресторані на Володимирській. — А пам’ятаєш, як ти збиралася на касу до «Сільпо»?»
«Пам’ятаю», — усміхалася я. — Іноді мені здається, що я маю тому Тарасу пам’ятник поставити. Якби він мене не викинув, я так і сиділа б у своїй редакції, отримувала свої копійки і вважала, що це стеля».
«До речі, про «пташок», — хитро примружилася Наталя. — Чула новини? Твій «Київський Кур’єр» — усе. Закрився. Не витримав конкуренції з інтернетом. Цей твій «оптимізатор» оптимізувався».
Я кивнула. Я знала. Мені навіть не було шкода. То була вже не моя газета.
А через тиждень сталося те, що мало статися. Моя секретарка доповіла: «Олено Миколаївно, до вас на співбесіду Яна Кравчук».
Яна. Моя колишня протеже.
Вона увійшла до мого кабінету — схудла, зі згаслими очима, у якомусь сірому, запраному костюмі. Від колишнього блиску не залишилося й сліду.
«Здрастуйте, Олено Миколаївно», — пролепетала вона, не підводячи очей.
«Здрастуйте, Яно», — спокійно відповіла я, відкидаючись у своєму величезному шкіряному кріслі. — Сідайте. Розповідайте. Шукаєте роботу?»
Вона почала щось плутано говорити про те, як видання закрили, як усіх звільнили, як важко зараз знайти місце. Що вона чудовий фахівець, швидко навчається, готова до будь-яких завдань.
Я слухала її і не відчувала ні агресії, ні тріумфу. Тільки легку байдужість.
Коли вона закінчила, я взяла її резюме, демонстративно порвала його на чотири частини і кинула у смітник.
«Яно, — сказала я дуже тихо. — Я не беру на роботу людей, які підсиджують своїх вчителів. І тих, хто плутає хайп із професіоналізмом. Наша співбесіда закінчена».
Вона подивилася на мене повними сліз очима, прошепотіла «я так і знала» і вискочила з кабінету.
Я підійшла до величезного вікна з панорамним видом на місто. Моє місто. Яке знову стало моїм. Життя іноді вибиває у нас ґрунт з-під ніг лише для того, щоб ми навчилися літати. Головне – не боятися розправити крила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
