fbpx
Життєві історії
Я одна зараз працюю, живемо ми вдвох з донькою. Людмилі вже 29 років, та вона жодного дня не працювала. Але вона дівчина і косметику собі хоче, і в кафе, і на відпочинок. Якось я попросила доньку знайти собі роботу, бо мені дуже непросто і роки вже не ті. Та Людмила сказала, що я ж бухгалтером працюю, а значить можу взяти ще декілька фірм і вести їх документацію вдома

Зараз мені 55 років, мого чоловіка не стало, я живу разом з дочкою Людмилою, їй зараз 29 років. Моя єдина проблема – моя рідна дочка, як би це дивно не звучало для людей.

Тільки не подумайте, що дочка моя Людмила якась нехороша людина. Ні, вона хороша дівчинка, коли тата її не стало, нам довелося непросто жити самим, але ми справлялися з усім. хоча нам це коштувало чимало зусиль. Дочка була ще підлітком, я її оберігала від усіх проблем. Можливо, в цьому і є моя вина, що донька зараз живе і ніякої відповідальності не відчуває.

Людмила вступила до інституту на платне відділення, на бюджет не змогла пройти по балам, не склалося. Гаразд, я намагалася, як могла заробляти гроші і робити все вдома. Навчання давалося легко, та й ніхто не збирався платників відраховувати, це ж хороші гроші. Я тоді сподівалася, що Людмила моя знайде собі якийсь підробіток, як всі студенти на її місці і мені тоді хоч трішки стане легше. Дочка відмовилася від цього взагалі, це не для неї. Сказала, що ще не готова свої молоді роки витрачати на роботу, ще встигне вона наробитися.

У мене не було іншого виходу, я взяла додатковий підробіток, адже я працюю бухгалтером, а тепер я стала працювати вечорами. Чесно скажу, мені було важко і я працювала на автоматі, поставила собі за мету – довести дочку до дорослого життя, а там хай сама живе і заробляє для себе. Цим і жила всі 5 років.

Дочка закінчила інститут, але на роботу не поспішала. Шукала якийсь хороший, майже ідеальний варіант. Але жити фінансово було важко на одну мою зарплату. Вона дівчина, їй то косметику, то одяг, то у відпустку з’їздити з друзями хочеться, бо всі їдуть, у мене свої витрати, та ще квартплата. Стала розмовляти з донькою, просила вже сама, щоб вона виходила на роботу. Людмила все стала сердитися на мене, каже: «Ти візьми ще фірм і веди їх як бухгалтер, з кожної отримуй зарплату». Нібито це легко так для мене. Я і так вела вже багато фірм, стала робити помилки, то звіт неправильний, то забуду що-небудь, директори незадоволені залишаються, адже в моїй сфері помилок не має бути ніяких, обіцяють вирахувати гроші з зарплати за те, що неправильно подаю звіти, так взагалі я роботу можу втратити. Вирішила Людмилу свою підключити, хоча б елементарні звіти обробляти, показала їй, навчила тому, що потрібно, час на це все витратила. Донька моя посиділа пів дня і сказала, що це не її, вона не може сидіти над папірцями весь день. Хоча це були б хороші гроші для нашої родини.

Минуло вже кілька років після інституту, дочка жодного дня не працювала, весь час сидить і живе за рахунок моїх грошей. Живе собі непогано, до речі, як їй подобається. Мені і важко, і прикро, що я не бачу в відповідь ніякої подяки і бажання підтримати мене і допомогти. Все сприймається, як само собою, ніби я повинна забезпечувати свою дочку. І ще мене засмучує зараз, а що буде потім? Коли я не зможу працювати, або занедужаю? Я ж не можу зараз жодної копійки відкласти на старість, все проживаємо.

Як мені вчинити, як жити далі? Працювати, поки сил вистачить? Так вони вже під кінець. Чи не давати Людмилі ні копійки більше?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – ternopol.znaj.

facebook