Оксана стояла перед хвірткою власної хати й ніяк не могла наважитись її відчинити. Двадцять два роки… Двадцять два довгі роки вона билась у чужих стінах, гнула спину, терпіла самотність, аби тут, у рідному селі, дати дочці те життя, якого сама не мала. А тепер — стоїть, наче чужа, і боїться зайти всередину того, що будувала все життя.
В Італії вона давно звикла до того, що кожна кімната має свій запах, свій характер, свою тишу. Але тут… тут кожен сантиметр був пронизаний її працею, її потом. От тільки тепер — ці метри вже були не її.
Оксана глибоко вдихнула й нарешті штовхнула хвіртку.
У дворі стояла нова машина — велика, чорна, блискуча. «О, це вже, мабуть, купили на мої перекази…» — гірко подумала.
На ґанок вискочив зять Руслан. Брюки в масних плямах, в руках ключі й телефон.
— А, приїхала, — гукнув він, навіть не привітавшись. — Ну шо, тещо, вернулись? Нарешті! Я вже думав, ви до Різдва там застрягнете.
— Доброго дня, — тихо відповіла вона.
— Ідіть-но в хату, — кинув він. — Бо тут мені мотор треба глянути. І не ставте валізу посеред двору, тут машини їздять!
Оксана проковтнула колюче слово. Підняла валізу й пройшла до хати. Зять навіть не здогадався допомогти.
У кухні стояла дочка Зоряна — стала повною, втомленою, з піджатими губами. В руках тримала телефон.
— Мам, ну ти приїхала… — сказано це було без особливої радості, радше як констатація факту.
— Приїхала, доню. Як там діти?
— Та діти… у школі. Руслан по них поїде. Добре, що ти приїхала, — і тут вона знизила голос. — Бо продавчиня у нас захворіла. А магазин же не закриєш. Поки що підмінятимеш, добре? На пару тижнів.
Оксана подивилась на неї довго. Наче хотіла знайти там ту Зоряну, яку залишила молодою дівчиною, з косою до пояса, з мріями в очах. Але не знайшла.
— Ти серйозно? — тихо запитала.
— А що? — Зоряна знизала плечима. — Хто ж, як не ти? Руслан старається. Сам розумієш, бізнес наш, все тримається на нас.
«На вас…» Оксана ледве стримала сміх. Бо вона знала: кожен цвях, кожна плитка, кожна полиця магазину — все куплене за її гроші. За її роки відірваних свят, пропущених днів народжень, недоспаних ночей, за її болючі спини й роздерті руки.
— Добре, — сказала. — Розберусь.
Кімнату їй дали найменшу — вузенька, темна, зі старою розкладачкою.
— Ну а що? — знову пояснював Руслан. — У нас же діти, їм треба місце. Отут вам буде нормально, ви ж одна.
Вона промовчала. Справді: одна.
І в Італії вона була одна. Але там — з повагою. Там давали окрему кімнату, гарячу воду, місце за столом. А тут… тут усе її — і водночас нічого.
Ввечері вона вийшла у двір подихати. Пахло димом і яблуками. На сходах сидів Руслан, розмовляв телефоном.
— Та я ж казав, мамка моя приїхала, — говорив він комусь. — Та-та, Оксанина. Ну, теща. Буде в магазині замість Олі. Я ще подумаю, може, машину обновлю, як вона гроші привезла.
Оксана застигла.
То він відкрито обговорює її гроші? Так просто, наче вони уже у нього в кишені?
Вона зайшла в кімнату. Сіла на ліжко. Відкрила валізу. Взяла в руки конверт — товстий, важкий. 40 тисяч євро. Це були її відкладені тихцем гроші.
І нікому — нікому — про них не сказала. Поклала назад. Закрила валізу.
Запалила лампу і довго сиділа в тиші.
Наступні дні стали схожими на дешевий фарс.
Руслан будив її о сьомій.
— Мамо, йдіть у магазин! Бо я там з документами не розберусь!
Він говорив на неї як на наймичку.
У магазині вона стояла по дванадцять годин. Люди дивилися на неї співчутливо:
— О, Оксано, ви вже вернулись? І зразу за прилавок?
— А де ж, — відповідала вона. — Хто ж, як не я…
І їй ставало соромно — за Зоряну, за Руслана, за себе. За те, що дозволила так із собою поводитися.
Ввечері зять вказував:
— Ви там підметіть. І он там пил витріть. Бо ви ж тепер дома, часу маєте багато.
— Може, дайте хоч трохи відпочити, — наважилась вона якось.
— А ви що, у Італії спали? — прискалив очі. — Я теж цілий день пашу. Не робіть мені тут сцен!
Зоряна мовчала. Ніби її не стосувалося. Лише раз сказала тихо:
— Мам, не нервуй Руслана. Йому важко.
— А мені? — вичавила Оксана.
— Ну… ти ж сильна, — знизала плечима дочка. — Ти звикла.
Це було ударом.
“Ти звикла”.
“Звикла” бути підстілкою. “Звикла” все тягнути. “Звикла” бути нікому не потрібною.
Того вечора вона плакала тихо, щоб ніхто не чув.
Через тиждень Руслан зайшов до її кімнати.
— Слухайте, мамо, — почав. — Ви гроші привезли?
Оксана не поворухнулась.
— Які гроші?
— Та ви не робіть вигляд! — він підвищив голос. — Ви там двадцять років сиділи. Я знаю, що маєте заначку. Мені хлопці машину хорошу продають. Може, поможете? Це ж для сім’ї!
— Для сім’ї? Чи для тебе? — вперше різко відповіла вона.
— Не хаміть мені! — він аж почервонів. — Бо я вам не італійський сеньйор! Я тут голова!
— Голова? — Оксана встала. — То ти мене маєш будити, ставити за прилавок і рахувати мої гроші?
Руслан підійшов впритул:
— Ви мені машину не поламаєте. Я знаю, що у вас гроші є. І я їх візьму, бо це справедливо. Це ж я будував хату, я магазин відкрив!
— Ти? — вона засміялась. — ТИ?
Сміх був гірким, нервовим, але звільняючим.
— Ти будував хату? Ти відкрив магазин? Ти щось у цьому житті зробив без моїх грошей?
Руслан скривився.
— А не подобається — двері там.
Ці слова впали їй в серце, як камінь.
«Двері там…»
У власній хаті, збудованій її руками, її роками, її здоров’ям.
Цілу ніч вона не спала.
А вранці зібрала валізу.
Не сказала нікому. Просто тихо вийшла за хвіртку.
Подруга Марія чекала біля автобуса.
— Ну що, їдемо в Буковель? — запитала весело. — Я тобі казала: відпочинеш, відключишся!
— Їдемо, — тихо відповіла Оксана.
— Що з лицем? — насторожилась Марія.
— Нічого… — посміхнулась слабо. — Просто зміна планів.
У Буковелі Оксана ніби ожила. Свіже повітря, гори, тиша. Вперше за багато років вона думала не про обов’язки, не про гроші, не про борги — а про себе.
Ввечері вони з Марією сиділи у ресторані, коли до них підійшов чоловік.
— Доброго вечора. Можна приєднатися? — усміхнувся він.
Високий, підтягнутий, з лагідними очима й сивиною на скронях.
Оксана сперлася на стіл.
«Ну все… одружений. Не може бути вдовець — не в нашому віці» — подумала.
А він ніби прочитав її думки:
— Не хвилюйтеся, я вільний. Мене звати Андрій.
Марія одразу оживилася:
— А ми тут з подружкою відпочиваємо! Оксано, познайомся!
— Оксана, — сказала вона, трохи ніяковіючи.
Вони говорили довго. Несподівано легко. Наче знайомі давно.
Андрій виявився власником невеликої будівельної фірми. Вдівець. Діти дорослі, живуть окремо. Від нього пахло спокоєм, досвідом і тим теплом, якого Оксані так не вистачало.
За три дні вона вже сміялась його жартам, гуляла з ним, пила каву з видом на гори. Було відчуття, ніби Бог дав їй шанс. Маленький, ніжний, справжній.
Коли він сказав:
— Оксано, ви мені дуже подобаєтесь, — вона мало не заплакала.
Вперше за багато років хтось бачив у ній жінку, а не “тяглову силу”.
Перед від’їздом він узяв її за руку:
— Я хочу вас бачити далі. Хочу приїхати до вас. Чи дозволите?
Оксана мовчала довго. А потім сказала:
— Дозволю.
Руслан зустрів її на подвір’ї з перекошеним обличчям.
— Де ви шлялись цілий тиждень? У нас магазин пустує! Я вам шо — санаторій оплачував?
— Я нікому нічого не винна, — спокійно відповіла.
— О, то ви тепер мудра? — він наблизився. — Де гроші? Я питаю: де гроші??
— В мене, — сказала твердо.
— Давайте! — він протягнув руку. — Мені треба терміново. Ми сім’я, чи хто?
— Ні, — відповіла вона. — Ми не сім’я.
Його перекосило.
— А ну повторіть!
— Ти мені ніхто, Руслане. І більше не командуватимеш мною. Не буде такого.
У той момент у дверях з’явилася Зоряна:
— Мам, що ти говориш??
— Правду, доню. Я двадцять два роки тягнула вам життя. А ви мені кімнатку дали, як собаці. Ви мене на робу постійно ставили. А тепер — гроші?
Зоряна почервоніла.
— Мамо… не так…
— Так. Саме так.
Руслан не витримав:
— Та ви здуріли! У вашому віці ще женихів шукаєте? Кошмар якийсь! Ви нікуди не підете. Ви тут маєте робити!
Оксана подивилась на нього холодно:
— Я завтра подаю заяву в РАЦС.
— Що?? — закричали обоє.
— Я виходжу заміж. За людину, яка мене поважає. Я жити хочу. Не доживати, як раба.
Руслан аж затрусився:
— Ти… ти… ти зрадила свою сім’ю!!
— Сім’ю? — Оксана засміялася тихо. — Яку сім’ю? Ти ж сам сказав: «Двері там».
І вона вийшла з хати — гордо, впевнено, спокійно.
Андрій приїхав за тиждень. Привіз квіти, шампанське і теплий погляд.
— Ти готова? — запитав.
— Так, — сказала вона. — Я готова.
На весіллі не було ні Зоряни, ні Руслана. Приїхала лише племінниця та двоє подруг. Але Оксана не сумувала.
Вона йшла під руку з Андрієм і думала:
«Я двадцять два роки працювала, щоб комусь було добре. А тепер — час, щоб добре було мені»
Після весілля вони поїхали у Карпати. Потім — у Львів.
Потім — Андрій продав свою квартиру й вони купили будинок у передмісті.
Оксана взяла з собою тільки валізу, ті самі 40 тисяч євро… і свободу.
А Руслан?
Руслан ще кілька місяців кричав по селу, що теща його «підвела», що «вона йому винна», що «вона все забрала». А потім люди перестали слухати.
Бо всі знали: той, хто будував на чужих руках, рано чи пізно впаде.
Зоряна приходила раз. Стояла під хвірткою, тримала очі в землі.
— Мамо… — тихо сказала. — Я… вибач. Руслан… він…
— Він робив те, що ти дозволяла, — м’яко відповіла Оксана. — Я тебе люблю, доню. Але я більше не повернусь у те життя.
— Можна я інколи приходитиму? — Зоряна підвела заплакані очі.
— Можна, — усміхнулась Оксана. — Двері завжди відкриті.
І вперше за довгі роки Зоряна обняла її щиро.
Сьогодні Оксана сидить на терасі свого нового дому, Андрій варить каву, а вона дивиться на небо й думає, що вона все зробила правильно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
