Вже зараз я у свої 48 років в своєму відображенні дзеркала бачу лише якусь постарілу і дуже втомлену життям жінку, якою я точно ніколи бути не хотіла.
Тепер я чудово бачу на своєму прикладі, що означає повністю присвятити себе ласним дітям до останньої хвилини, які виросли та спокійно собі роз’їхалися, у кожного з них зараз своє життя і свої інтереси, а чоловік в один момент просто пішов до іншої, він обрав життя з нею, а не поряд зі мною.
І хто тут винен в цій ситуації? Я думаю пояснень і не потрібно.
Розпочну розповідь з того, що скажу, що я вийшла заміж дуже рано, була тоді ще зовсім молодою.
Запрошені гості на весіллі відразу здогадалися, що мій шлюб не зі щирого кохання, а виходжу заміж я тому, що вже чекаю дитину та незабаром стану мамою. Все було зрозуміло всім і без зайвих слів.
А що мовчати про це? Я дізналася, що чекаю маля, і мій хлопець відразу зробив мені пропозицію одружитися, ми обоє вважали, що це буде правильним рішенням, адже діти мають рости в сім’ї і поруч з ними мають бути обоє батьків.
Згодом, у призначений час, у нас народився маленький синочок та абсолютно всі домашні справи, і догляд за малою дитиною, лягли лише цілком на мої плечі.
Така ситуація, як у нас з чоловіком, спостерігається зараз в більшості сімей. Тоді, правда, мені було дуже прикро за те, що Олександр, так би мовити живе лише для себе, лише своїми бажаннями і переконаннями.
Мій чоловік був переконаний, що він молодий, йому життя ще цікаве, все попереду в нього, а вдома постійно втомлена дружина домашнім побутом, брудні пелюшки і мала дитина, яка не дає ночами спати, а вдень відпочити, адже неспокійним був наш синок.
Мені доводилося щодня прати гори брудних пелюшок, няньчитися самій з дитиною та ще й догоджати чоловікові, готувати Олександру смачну вечерю, коли він приходив втомлений з роботи.
А незабаром я дізналася, що чекаю другу дитину і вже готувалася стати мамою вдруге.
Олександрові це зовсім не сподобалося, він часто сердився, постійно був незадоволений і навіть одного разу пішов з дому, чим дуже мене здивував.
Згодом Олександр таки прийняв цю новину, змирився, як належне й життя наше йшло, як і раніше, хоча не можу сказати, що жили ми добре.
Згодом на віт з’явилася наша донька і моє життя перетворилося на цілодобову роботу без відпочинку.
Я всю себе присвятила вихованню наших дітей й тому, що бігала і заспокоювала свого чоловіка – він постійно жалівся, що в нього проблеми на роботі, а вдома взагалі не зрозуміло, що робиться, і відпочити хвилини у нього немає.
25 років нашого спільного сімейного життя пролетіли для мене особисто як один день, але дуже насичений та важкий такий день, в який повертатися зовсім не хочеться.
Якщо зараз сісти й усе згадати в двох словах, що сталося за весь цей час і, як я жила, то історія вийде з досить сумним кінцем, як на мене.
Я, буквально, сама поставила сина та дочку на ноги. Одна бігала й відводила їх у садок, а потім в школу. Хотіла, щоб вони виросли освіченими людьми, тому мої діти ходили в різні наукові та спортивні гуртки.
Для цього потрібні були чималі гроші, яких нам з чоловіком вічно не вистачало. Тому, згодом, на додаток до всього я працювала як кінь на двох роботах.
Я допомогла дітям здобути вищу освіту й влаштуватися на роботу, я завжди крокувала поряд з ними все життя. Де б мої діти не були, я завжди була поруч зі своєю допомогою та гарною порадою.
А в знак подяки нічого не отримала за це, що найбільше мене засмутило: син виїхав за кордон й живе там, а дочка вийшла заміж і сидить зараз в декреті.
Чоловікові я теж стала не потрібна. Як тільки ми відзначили моє 45-річчя, він пішов до молодої жінки, доглянутої, яка любила себе, дбала про себе і нічого собі не шкодувала.
Ось уже 3 роки я живу зовсім одна: чоловік так і не повернувся до мене, в нього вже своя сім’я там, а діти мої зрідка телефонують мені дізнатися, як у мене справи.
І то, часом мені здається, що їм це зовсім не цікаво, я для них залишилася в минулому, я для них далека зовсім якась. А телефонують вони просто заради галочки, адже я відчуваю, як вони віддаляються і спілкування між нами якесь стає сухе та байдуже.
Багато моїх знайомих та колеги по роботі кажуть, що доля дає мені другий шанс – пожити для себе, адже я з усім справилася, залишилася сама і можу тепер жити для себе і думати про себе.
Але я настільки звикла віддавати все краще іншим, жити заради інших, що не уявляю життя заради себе самої. Та й, правду кажучи, я дуже сумую за своїми дітьми і прикро за е, що вони так швидко звикли жити без мене і я ї стала дійсно просто не потрібна і навіть не тішу себе ілюзіями, що колись вони мені будуть вдячні за те, що я для них зробила.
За ці останні 3 роки самотності я багато чого зрозуміла: не потрібно мені раніше так безпробудно гарувати на роботі та бігати без хвилини відпочинку за власними дітьми і своїм чоловіком. Що я від цього отримала?
Моїм дітям, що синові, що дочці мати тепер й зовсім не потрібна. У них своє молоде життя, в якому немає місця для матері, мене вони згадують на великі свята та постійно чекають від мене лише допомоги і гостинців.
Чоловікові я не приділяла достатньо часу з тих пір, як почала працювати на двох роботах і весь час присвячувати дітям. Ось він і переметнувся до іншої жінки.
А в дзеркало мені, зізнаюся, навіть страшно глянути. Я повинна була б побачити там молоду бабусю, а бачу тільки старе та втомлене обличчя самотньої жінки.
І питається, навіщо я себе так не любила останні 25 років? Щоб залишитися нікому непотрібною старою жінкою в 45 років? Хто в цьому винен, підкажіть?
Я не знаю, як мені з цим змиритися, як бути тепер далі? Адже найкращі молоді роки мого життя минули, вони вже позаду. Як мені ще стати щасливою жінкою? Чи можливо це взагалі, коли тобі вже 45 років?
Фото ілюстративне.
