Я нещодавно вийшла на пенсію, і вирішила, що нарешті хоч трохи відпочину. Моє життя аж ніяк легким не назвеш, тому я так і мріяла про спокій.
Чоловіка мого рано не стало, тому свою доньку я ростила сама. Про те, щоб ще раз вийти заміж я навіть не думала, мені було просто не до цього, мені дитину треба було піднімати.
Можна сказати, що з завданням я справилася, бо Юля моя виросла, вивчилася (закінчила юридичний факультет), почала працювати і тепер вона навіть дуже добре заробляє.
За свою доньку я лише радію, тішуся, що у неї все добре. Щоправда, вона довго з заміжжям тягнула, бо робила кар’єру.
За кілька років до моєї пенсії донька вийшла заміж. Зять мені сподобався – хороший, працьовитий.
Стосунки у них чудові, живуть окремо, матеріально вони теж добре забезпечені. Мають сина, внуку моєму 7 років.
Поки я ще працювала, зустрічалася з онуком у вихідні, в інші дні просто не виходило і я втягнулася в такий розпорядок.
Коли я на пенсію вийшла, донька, природньо, подумала, що тепер я більше часу зможу проводити з дитиною. Юля почала звертатися до мене все частіше і частіше, причому зазвичай це завжди було досить несподівано.
Збираюся у справах – дзвінок:
– Мамочко, потрібна твоя допомога, Олежика треба зі школи забрати, а потім на гурток відвести, а потім вечерею нагодувати, поки ми з роботи повернемося.
Мені нічого не залишається, як відмінити свої плани і йти до доньки, але через магазин, бо ж треба купити продуктів, щоб онука нагодувати чимось смачненьким.
Домовилися з подругою просто прогулятися набережною, дочка «ловить» мене на виході:
– О, чудово, там і зустрінемося, Олежик уже за тобою скучив, подихайте свіжим повітрям утрьох!
Донька, як юрист, вміла знайти формулювання, що визначають несподіваний візит онука як благо.
А я ось останнім часом все гірше сприймаю її прохання про допомогу. Мені хочеться, нарешті, зайнятися собою. Все життя я присвятила своїй дитині, зароблянню грошей, вирішенню нескінченних проблем, і ось коли можна, здавалося б, розслабитися, почала працювати нянею у власного онука!
Останній раз, коли донька прибула ввечері до мене з онуком і попросила залишити його ночувати, пояснивши, що в неї важлива зустріч із клієнтом, а чоловік не впорається з дитиною, я збунтувалася.
– Доню, я сьогодні йду в театр, а завтра в мене теж зустріч, і ще кілька, які я відклала, коли сиділа з Олежиком протягом тижня. Я не можу так часто й у пожежному порядку з ним сидіти!
Донька образилася:
– Ти ж розумієш, що мені зараз потрібно заробляти на життя, і хто, як не мама, мені допоможе. Мені треба багато працювати, щоб заробити собі на майбутнє.
Моє наступне питання поставило дочку в глухий кут:
– А коли мені жити накажеш?
Донька задумалася. Через хвилину вона вибачилася і сказала, що якось викрутиться.
Я пішла гуляти з подругами, але душа у мене була не на місці. Для чого ж тоді, справді, бабусі потрібні, якщо не насолоджуватися спілкуванням з онуками? Я вже доньці своїй в свій час мало уваги приділяла, бо за роботою мені завжди на неї не вистачало часу.
То ж я викликала таксі і поїхала до Юлі. Вона була дуже рада мене бачити, бо так нічого ще не придумала.
З радості донька мене розцілувала. А я і сама радію, бо маю велике щастя – свого найкращого онука, який кличе мене бабусенькою.
А з подругами я зустрінуся іншим разом. Головне – це родинна підтримка і любов.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.