Одного разу якось чоловік мені каже:
“Давай Зінченків у вихідні на дачу до себе запросимо, сто років їх не бачили вже, а погода така зарна ці дні буде, наче не зима, а весна якась у нас”.
Я подумала, і дійсно, останній раз, здається, в кінці літа зустрічалися.
А тут вже й зима! Ех, раніше, поки діти маленькі були, ми кожні вихідні зустрічалися з ними, відпочивали сім’ями – то в зоопарк, то в музей, то за місто кудись їздили, то на дачі у нас шашлики смажили. Весело було у ті дні.
Наші старші взагалі в один день народилися, ми з Оксаною там і познайомилися, коли в одній палаті чекали появу малюків.
У молодших наших дітей пів року різниця всього, це зовсім небагато, навіть для їх віку.
Ну ось, дзвоню я Оксані, кажу, давайте в суботу до нас на дачу приїжджайте, хочете з дітьми, хочете – самі. Погуляємо, посидимо, шашлики посмажимо, згадаємо старі добрі часи. Вона якось зам’ялася спочатку, потім стала щось там шепотіти:
“Так, давно не бачилися ми з вами, потрібно було б зустрітися, вибратися ось тільки складно”.
Я кажу, так, давай говори, що там у вас сталося. Що там таке? Ну, вона мені і вилила все на чисту воду:
“Ми з Олегом, – каже, – розлучилися! Днями вже і документи на руки отримали про розлучення.
Наша дружба з Оксаною триває вже дев’ятнадцять років – рівно стільки, скільки і нашим старшим синам. Обидві ми після народження дітей довго не працювали, займалися будинком і дітьми, потім і по другій дитині народили.
Чоловіки у обох забезпечували сім’ї, і робили це непогано: дохід і наших сім’ях був цілком хороший, не багато сімей так живуть.
Поки діти були маленькими, ми з нею були просто не розлий вода: і за покупками разом, і в садочок, і на гуртки дітей водили, і в цирки-музеї. І навіть день народження у хлопчиків завжди був один на двох.
Згодом ми з нею подружилися настільки, що потоваришували не тільки їх діти, а й наші чоловіки, навіть частково батьки. То одна, то інша бабуся, траплялося, забирала зі школи або з басейну і своїх, і дружніх онуків, вела всю компанію до себе додому, пригощала млинцями, і ні діти, ні дорослі нічого незвичайного в цій ситуації не бачили зовсім.
Звичайно, зараз ми спілкувалися вже не так часто, як раніше, часи дуже складні: старшим дітям по дев’ятнадцять, вони закінчили школу, навчаються в різних місцях, та й молодші вже старшокласники, у всіх свої компанії.
Ми з Оксаною теж тепер не домогосподарки, вільного часу на спілкування в обох стало в рази менше. І все ж ми один одного не забуваємо: іноді влаштовували спільні зустрічі сім’ями «як в старі добрі часи», їздили на двох машинах куди-небудь за місто, наприклад. Найчастіше, звичайно, до мене на дачу – там є все, що потрібно для відпочинку сім’ями.
Останній раз зустрічалися вже давно, їздили на ту саму дачу, і відпочили просто чудово.
Оксана з Олегом вели себе як зазвичай, про те, що у них якісь негаразди в сім’ї, зовсім мови ніякої не йшлося.
Я була впевнена, що старі друзі так просто обдурити її б не змогли. Я б обов’язково помітила, якби щось не в порядку було між ними вже тоді, я б побачила, що у друзів проблеми в сім’ї, адже знаю їх багато років. А тут раптом – сюрприз такий, і вже розлучилися, треба ж! Навіть документи на руки отримали про розлучення.
Я чоловікові кажу – уявляєш, Зінченки наші то розлучилися. Він мені не повірив, не може цього бути, каже! Олег би мені сказав, якби у них було щось не так. Став Олегу дзвонити! Ну, той йому і розповів усі таємниці, зі своєї точки зору.
Розлучення, виявляється, затіяла сама Оксана, абсолютно на рівному місці, за словами Олега, у якого зараз, треба сказати, взагалі важкий період у житті почався, одні проблеми скрізь чатують на нього. І на роботі не гладко, і зі здоров’ям непросто.
Можливо, дають про себе знати ті перевантаження, які були в молодості, коли чоловік працював від світанку до заходу сонця, і пообідати забував, додому приїздив в ночі, весь час на стресі. А може, перевантаження ні при чому, це просто вік прийшов. Так, років Олегу не так вже й багато, п’ятдесяти ще немає.
Але в останній рік він тільки й робить, що лікується. Сил ні на що немає, йому б посидіти та полежати. Приходить додому після сидячого робочого дня і лягає на диван. Вага зростає, тиск, цукор, непрості проблеми почалися.
І працювати, як в молоді роки, Олег, на жаль, вже не може – пішов на посаду спокійніше, але й заробляє він набагато менше.
Вірніше навіть не сам пішов, а його попросили піти. Після чергового довгого лікарняного запропонували – або він погоджується, що його переведуть на філію молодшим помічником старшого менеджера, або ми прощаємося, ось і все.
І добре ще, що вистачило розуму змиритися. Сидить тепер, спокійно малює таблички в екселі з десяти до семи, практично ні за що не відповідає, а й зарплату отримує менше, ніж дружина.
А от саму Оксану ж це явно не влаштовує. Вона звикла жити добре, на широку ногу, тепер же доводиться вічно економити на всьому. До того ж в будинку чоловік не робить нічого.
Олег навіть ніколи за багато років їх спільного сімейного життя, як не дивно, навіть не знав, де лежать в квартирі його шкарпетки, коли отримував велику зарплату, так і тепер не знає, коли отримує зарплату набагато меншу.
Як і раніше вимагає, щоб йому все робили вдома, ображається вечорами, що вечеря не готова, хоча дружина теж приходить ввечері з роботи – правда, закінчує на годину раніше.
“Сил вже немає на все це дивитися! Вічні претензії, якійсь непорозуміння. Все не так, все не те! Я йому кажу – знаєш що, я своє біля плити вже відстояла, поки дітей виростила. Кожен день сніданок, обід та вечерю, все за розкладом, все свіже, ніхто у нас вчорашнє не їв. Скільки можна? Тепер в родині всі дорослі, більше я нікому нічим не зобов’язана! Хочеш вечеряти – встань і приготуй сам, ще й дітей нагодуй. А я буду просто на дивані лежати. Я після шести не їм вже”, – якось скаржилася мені Оксана.
В глибині душі я свою подругу розумію. Олег дійсно змінився, і не в кращу сторону. Вічне невдоволення, песимізм, лінь та байдужість до всього.
Оксана – молода квітуча жінка в свої сорок п’ять, стежить за собою, займається фітнесом, ще й зараз добре заробляє. А Олег зараз – повна її протилежність.
“Вона зрадниця, ось і все! – заявив про Оксану мені мій чоловік. – Коли у її чоловіка були гроші, здоров’я і сили, сиділа при ньому і все їй подобалося, ні на що не нарікала, все влаштовувало її. Всім був хороший, все її влаштовувало, і характер, і вимоги його. І шкарпетки мовчки по квартирі за ним збирала, і ложку йому подавала, і вечерю свіжу готувала, ніколи й не нарікала на це. Він квартиру купив, дітей виростив, працював багато років на знос, все ніс у родину! На моря їх возив! Якби не його зарплата, де б вони зараз всі були? А тепер, коли у нього здоров’я немає такого, як було колись, і грошей теж, вона його кидає, як щур! Красивого життя захотіла? Ну ну! Невже вона розуміє, що доля її чекає щаслива після цього?”.
Чоловік мені сказав, що Оксану тепер в нашому домі бачити більше не хоче і спілкуватися з нею перестав. А я сама не знаю, що мені тепер робити, чи самій спілкуватися з подругою, адже ми вже так багато пройшли разом.
Оксана мені телефонує, а я не беру телефон, боюся, що вона мене не зрозуміє і образиться дуже, а ми так багато років з нею спілкувалися, у нас гарна дружба, і все так гарно у нас було.
Хіба я маю відмовлятися від спілкування з нею, бо в них там з чоловіком розлучення? Невже я маю діло до того?
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.
